Читать книгу Престиж - Кристофер Прист - Страница 5

До Церкви радості вела крута дорога схилом угору – відгалуження від головного шосе. Шлях перегороджували ковані залізні ворота. З одного боку була сторожова будка, а з іншого – хвіртка з написом «Вхід заборонено». Між двома входами було достатньо місця для паркування. Проминувши сторожку, я зупинився на ґанку і виявив сучасний дзвінок, під яким висіло надруковане на машинці оголошення:

Церква радості імені Христа

Ісуса Ласкаво просимо

Прийом за попереднім записом

Запис за телефоном: 393960, Колдлоу

Торгових представників та інших осіб

просимо дзвонити двічі

Ісус любить вас

Я двічі натиснув на кнопку, але нічого не почув.

На напіввідчиненому інформаційному стенді красувалися якісь брошури, а під ними виднілася зачинена металева шухляда з щілиною для монет, міцно пригвинчена до стіни. Кинувши п’ять пенсів у щілину, я взяв одну брошуру, повернувся до машини, притулився спиною до крила й поринув у читання. На першій сторінці було викладено коротку історію секти й додано портрет отця Франкліна. Інші три сторінки рясніли цитатами з Біблії.

Коли я вдруге глянув на ворота, вони безшумно розчахнулися – хтось скористався пультом дистанційного керування. Влаштувавшись за кермом, я завів двигун і піднявся гравійною доріжкою, що опоясувала пагорб із опуклим газоном. Подекуди висаджені декоративні дерева та кущі опустили віти під дощовою пеленою. З нижнього боку доріжки темніло громаддя рододендронів. Позирнувши у дзеркало заднього виду, я помітив, що ворота вже зачинилися. Невдовзі переді мною розкинувся маєток – величезна потворна п’ятиповерхова будівля з чорним шиферним дахом і масивними стінами, облицьованими темно-коричневою цеглою і каменем. У вузьких високих вікнах невиразно відбивалося свинцеве небо. Мене пройняв холод, але, наближаючись до стоянки, я знову відчув присутність брата, який просив мене не зупинятися.

Трохи згодом я натрапив на вказівник «Вхід для відвідувачів» і рушив доріжкою уздовж будівлі, ухиляючись від крапель, що падали з густих заростей плюща. Штовхнувши двері, я опинився у вузькому, пропахлому пилом і старою деревиною коридорі, що нагадав мені школу, де я вчився. Це приміщення теж було просякнуте духом державної установи, але, на відміну від моєї школи, тут панувала цілковита тиша.

Побачивши на дверях табличку «Приймальня», я зупинився і постукав. Позаяк відповіді не було, зазирнув усередину, але кімната виявилася порожньою. Мою увагу привернули два старовинні столи, на одному з яких стояв комп’ютер.

Зачувши чиїсь кроки, я шмигнув назад у коридор. Невдовзі на сходовому майданчику з’явилася худорлява жінка середнього віку, яка несла кілька канцелярських тек. Підбори гучно клацали об дерев’яні сходинки. Вона допитливо зиркнула на мене.

– Я шукаю місіс Голловей, – мовив я. – Це ви?

– Так. Чим можу допомогти?

Всупереч власним припущенням я не помітив американського акценту.

– Ендрю Веслі, газета «Кронікл». – Журналістське посвідчення викликало доволі мляву реакцію. – Чи можна поставити вам кілька запитань про отця Франкліна?

– Отець Франклін наразі перебуває в Каліфорнії.

– Я знаю, але минулого тижня тут стався прикрий інцидент…

– Який саме інцидент ви маєте на увазі? – перебила місіс Голловей.

– Наскільки я зрозумів, отця Франкліна бачили в цьому будинку.

Перегородивши спиною двері свого кабінету, вона повільно похитала головою.

– Гадаю, це якась помилка, містере Веслі.

– Ви бачили отця Франкліна, коли він прийшов сюди? – спитав я.

– Ні, не бачила. Він сюди не приходив. – Вона збивала мене з пантелику, чого я зовсім не очікував. – Ви зверталися до нашої прес-служби?

– Тут?

– Ми маємо офіс у Лондоні. Саме там вирішуються всі питання, пов’язані з інтерв’ю.

– Але мене попросили приїхати.

– Хто? Наш прес-секретар?

– Ні… Хтось надіслав запит до редакції «Кронікл» після візиту отця Франкліна. Ви заперечуєте цей факт?

– Чи заперечую я, що ми зверталися до вашої газети? Наші співробітники не надсилали той запит. Якщо ж вас цікавить візит отця Франкліна, так, я заперечую цей факт.

Ми впивалися очима одне в одного. Мене роздирали суперечливі почуття: я сердився на неї і ненавидів самого себе. Щоразу, як зі мною трапляється щось подібне, я звинувачую себе, вважаючи, що причина поразки – брак досвіду і нерішучість. Здається, всі наші журналісти знають, як домовлятися з людьми на кшталт місіс Голловей.

– А можна побачити когось із керівництва? – наполягав я.

– Головний адміністратор я. Інші належать до викладацького складу.

Готуючись відступати, я зробив останню спробу:

– Чи говорить вам щось моє ім’я?

– А що воно має мені говорити?

– Моє ім’я фігурує в документі.

– Запит, певно, надійшов із прес-служби. Ми тут ні до чого.

– Зачекайте хвилинку, – сказав я.

Матеріали, надіслані Вікемом напередодні, залишилися в машині, тож я пішов по них. Трохи побув надворі, під дрібним дощем, дивлячись на мокру землю. Коли я повернувся, місіс Голловей стояла біля сходів у тій самій позі (от тільки позбулася канцелярських тек).

Підійшовши до неї, я розгорнув аркуш із повідомленням, що його отримав Вікем факсом. Текст був таким: «Містеру Л. Вікему, редактору газети “Кронікл”. У відповідь на ваш запит повідомляємо деталі: “Церква радості імені Ісуса Христа, Колдлоу, графство Дербішир. Пів милі на північ від селища Колдлоу, шосе А-623. Автостоянка – біля головних воріт або на території будинку. Адміністратор, місіс Голловей, повідомить вашому репортеру Ендрю Веслі необхідну інформацію. К. Енджер».

– Ми тут ні до чого, – мовила місіс Голловей, прочитавши повідомлення. – Вибачте.

– А хто такий «К. Енджер?» – спитав я. – Чоловік? Жінка?

– Вона мешкає у східному флігелі, але не має стосунку до нашої церкви. Дякую, що завітали до нас.

Співрозмовниця стиснула мій лікоть і ввічливо підштовхнула до дверей. Вона пояснила, що в кінці гравійної доріжки є хвіртка, за якою я побачу вхід до східного крила будівлі.

– Прошу вибачення за непорозуміння, – сказав я. – Не знаю, як таке могло трапитися.

– Якщо вам потрібна додаткова інформація про церкву, звертайтесь до нашої прес-служби. Вона для цього створена.

– Гаразд. – Дощ посилився, а я не взяв плащ. – Дозвольте поставити вам останнє запитання. Чи є хтось у будинку?

– Так. Усі присутні. Цього тижня у нас навчається понад двісті осіб.

– Таке враження, наче нікого немає.

– Ми радіємо мовчки. Лише мені дозволено розмовляти при денному світлі. Гарного дня.

Вона шмигнула всередину і зачинила за собою двері.