Читать книгу Байстрючка - Марія Хімич - Страница 10

Ніколи не вважала себе ворожкою. Але відколи в мої руки потрапила чорна книжечка, стара й розтріпана, з пожовклими сторінками, на яких чорнилом рукописно були виведені заклинання, відчула в собі бажання розгадати її таємницю.

Спочатку це було досить невинно – за допомогою простих милозвучних віршиків із книжечки тісто для моїх недільних пирогів підіймалося вдвічі швидше, я вилікувала свою мастопатію й забула, коли ревізія навідувалася в магазин, де працюю й досі.

Якось у клубі звернула увагу на Назара – сина своїх недалеких сусідів. Після служби в армії він змужнів і погарнішав. Перестав бути отим сухоребрим скутим хлопчиком-дурником. Я настільки безсоромно дивилася на нього, що Назар узяв і запросив мене на повільний танець. Коли він притиснув мене до себе, то я вся вмить присмирніла овечкою, яку схопили за вовну й мають ось-ось відголомозити.

Назар був трохи напідпитку (нічого не дивного: у клубі завжди хтось наливає всім охочим з-під пазухи) і дозволяв собі недвозначно сопіти в мою шию. Я вся просто мліла.

На мій подив, хлопець після танців десь подівся й зовсім не намагався мене провести додому. А дарма – я вже кілька років жила сама в бабусиній хаті, окремо від батьків, де заправляла братова. Тож могла й запросити до себе «на каву переночувати». Цим частенько користувалися місцеві донжуани й без зайвих сумнівів прилітали вусатими хрущами на мої закличні вогні. При цьому в містечку я мала хорошу репутацію негулящої дівки – як приклад усім навколишнім лярвам.

Наступного дня обережно зібрала відомості про несподіваного кавалера – у Назара була дівчина ще зі школи. Нібито й одружитися мали, а оце зненацька побили горщики та інші крихкі речі. Але, як то кажуть, закохані чубляться, а за хвилину вже кохаються…

Не встигла перевернути табличку на дверях крамниці, що настала обідня пора, як одразу побігла додому й узяла до рук заповітну книжечку. Потрібні закляття знайшлися самі собою. Я шепотіла привороти, кричала проти вітру ім’я любаса й колотила в чайній заварці власні місячні виділення, які помірно скапували з мене другу добу, ніби організм пускав скупі сльози, переживаючи за мою долю старої дівки.

Задоволеною повернулася на роботу. Назар прийшов у числі перших покупців, одразу за бабою Одаркою, яка причовгала за хлібом. Що він хотів купити, хлопець і сам не знав.

– Чого тобі? – для годиться поцікавилася: звісно, що це я йому потрібна!

– Е-е-е, – задумався Назар. – Пляшку ситра.

– Ось, – одразу відкоркувала.

– Дякую, – хлопець поклав на прилавок дрібняки й пішов геть.

Такого перебігу подій я не очікувала і вражено простежила, як парубок віддаляється від мене. Зі ступору мене вивів дядько Мирон, який хотів купити шкалик і банку кільки для закуски.

Завершивши роботу, перерахувала виручку й замкнула крамницю. Літо завершувало свій біг, у повітрі пахло осінньою безпросвітною тугою, і мені хотілося вити.

– Зіно?! – покликав мене знайомий голос.

Озирнулася – неподалік на лаві сидів Назар. Під його ногами валялася непочата пляшка ситра.

– Зіно, я проведу тебе? – запитально ствердив зніяковілий хлопець.

– Аякже, – погодилася.

Усю дорогу Назар зі шкіри пнувся, залицяючись. Він розповідав мені кумедні та повчальні історії зі свого дитинства й армійського минулого, заглядав у вічі та постійно посміхався, ніби хтось узяв і голками пришпилив кутики його губ трохи вище до щік. Мене це тішило, і я відчувала себе кицькою, якій нарешті пофортунило дотягнутися до глечика зі сметаною.

Хлопець радо згодився на пропозицію завітати до мого дому й попити чаю. Я ж віддала перевагу обсмаленій каві з цикорію. Можливо, Назара краще було б нагодувати борщем, настала ж пора вечері, та й тарілка з червоним відваром буряка зовсім не викликала б підозр.

Я поставила перед хлопцем чашку із червонувато-коричневим чаєм та з цікавістю спостерігала, як він його п’є. Споживши, Назар благально простягнув до мене руки.

– У мене місячні, – попередила його.

– Нічого, я не гидливий, – заспокоїв мене хлопець.

Після любощів його писок увесь був вимазаний, мовби Назар заляпався густим борщем. Не обтершись, він запропонував негайно одружитися. Такого поспіху я не очікувала, але про всяк випадок погодилася – навряд чи мені світила ще якась добра партія.

Незабаром після весілля в нас народився син. Назар жартував, що малюк був зачатий тоді, одразу після чаювання. Волосся дитяти було рудим, аж червонуватим, хоч ні в моїй, ні в Назаровій родині подібних «кольорових» не спостерігалося. Щоб сусіди зайве не пліткували, я всім розповідала, що синочок як дві краплі святої водиці схожий на мого двоюрідного дідуся з Конотопа, якого ніхто, включаючи мене, в очі не бачив.

Дія моїх чарів із часом послабилася, і Назар почав зиркати на всі боки й подумки залазити під спідниці гарним дівчатам. Мене це важко зачіпало і я звично додавала до домашніх страв, приготованих лише для чоловіка, особливі «спеції». Та складалося враження, що в Назара від тривалого споживання виробився до них імунітет.

Мій поперек ніби хто огрів ломакою, коли різноока Катерина зайшла по сіль до крамниці й, косячи синім, підморгнула зеленим:

– Маєш, Зіно, залізні нерви…

– Тобто? – насупилася, бо терпіти не могла цю місцеву відьму-пліткарку.

– Та все містечко гуде про те, що твій Назар від коханки не вилазить… – насмішкувато заголубіло зелене око Катерини.

– Яка ще коханка? – обурилася на потіху черзі в магазині.

– Ой, а ти ж не знала? – удавано схарапудилася пліткарка, схопила пачку солі й накивала п’ятами.

Ледь стрималася, щоб не закидати її худу спину консервами й учорашніми буханцями, твердими, як камінь. Наступні покупці присоромлено намагалися не дивитися мені у вічі. Моя ліва повіка нервово сіпалася, і якби мене в ту хвилину щось запитали, відповіла б затинаючись.

Удома довго шаруділа сторінками книжечки. Потрібне закляття швидко знайшлося, але воно було страшним навіть для мене і я відмовлялася його застосувати, тому що воно мало хвіст із незрозумілих побічних ефектів. Та все ж таки пересилила себе й наважилася.

Хвіст ляснув Назара по серцю через три роки.