Читать книгу Байстрючка - Марія Хімич - Страница 9

У моїй голові постійно крутилась одна яскрава картинка. Усе ніяк не могла сісти за мольберт і взятися втілити її на полотні. Усю мене заполонило бажання поговорити з мамою. Але мені заважала Варварка, яка постійно була вдома, шиючи на замовлення та ремонтуючи різноманітний одяг.

На щастя, швейна справа була не єдиною сферою прибутку сестри. Останнім часом вона захопилася й торгівлею. Знюхалася з іншими місцевими «човнярами» і разом з ними їздила до Білорусі. Якщо інші бізнесмени купували якісні трикотажний одяг і декоративну косметику, то Варварка спеціалізувалася на чоловічій білизні. Її мотив був цілковито практичний – мати виторг і приглядіти серед покупців гідного нареченого для себе. Товар вона частково збувала вдома, а те, що залишалося, носила на базар і пропонувала з-під поли, адже за місце на ринку потрібно платити кровні грошики.

Ось і сьогодні пополудні сестра сховала в потаємну кишеньку гроші, добре одягнулася, тому що в автобусі могло продути, незважаючи на теплий початок весни, узяла свої баули, у які потім поскладає куплений товар, попросила мене попрощатися з мамою за неї (та ще не повернулася з роботи) і покинула квартиру.

Мама повернулася з роботи за півгодини й одразу засмутилася, що не встигла попрощатися з Варваркою, попри те, що відпросилася в начальства піти раніше додому. Вона дико переживала за Варварку-«човнярку», адже під час цих «мандрівок» могло багато чого трапитися. Але відмовити доньку від заміру стати успішною торговкою було неможливо: вона йшла вперед упертим биком і її не лякала холодна зброя тореадорів.

Від мами приємно пахло бензином, тому що працювала вона в конторі, що продавала технічні гази. Чомусь мені до душі було відвідувати її там і спостерігати, як вона керує чолов’ягами, котрі завантажують на машини схожі на патрони округлі балони зі стисненим газом. Ця робота вважалася шкідливою, і мамі загалом не подобалася. Проте колектив там був досить дружний, що їй імпонувало.

Наодинці з мамою мій внутрішній демон вдоволено потер долоню об долоню і цвьохнув батогом хвоста. «Починай», – пропищав він мені.

– Мамо, – сказала. – Мені потрібно в тебе дещо запитати.

– Що саме? – уточнила вона й поставила повний чайник на плиту.

– Мамо, хто мій справжній батько? – Мої слова мовби прошили її навиліт.

– Хто це тобі що наговорив? – сполошилася мама, її рука затремтіла, штовхнула чайник і з його носика хлюпнула вода.

– Ніхто мені нічого не казав, – запевнила. – Але я все знаю.

Моя сентенція була досить безглузда, але іншого шляху якось вигородити Варварку не бачила.

– Це тобі Варварка все розповіла, – здогадалася мама. – Ото вже язикате помело!

– Це не вона! – забелькотіла й пішла в наступ. – Я знаю, що його звали Назаром!

– Надворі вже досить тепло, незабаром підемо садити грядки, – відповіла мені мама й кинула до двох чашок по дрібці грубо помеленого чорного індійського чаю.

– Що-о-о? – здивовано вирячилася, немов дівчинка-імбецил.

– У мене є насіння кропу й моркви. Решту доведеться прикупити, – продовжила вона, нетерпляче підняла кришку чайника й заглянула до його середини, чи, бува, вода не закипає.

– Мамо, не забивай мені баки! Кажи, як є! – пішла я в атаку.

– Хочу цьогоріч посадити кілька саджанців – карликової вишні, жовтої черешні та, якщо знайду, айви, – мама залила чаїнки водою, що так і не встигла перетворитися на окріп.

– Мамо, алло?! – кілька разів клацнула пальцями перед порожнім неньчиним поглядом. – Я не відступлюся! Хто він?

– Назар Антонович Писька, – важко промовила мама, ніби роздирала склеєні ПВА стулки губ. – Він жив у містечку Д. Був на два роки молодший за мене…

Вона вся зібгалася, і по її щоках струмочками талого снігу побігли сльози. Її всю землетрусом трусонуло гірке, давно стримуване ридання. Цього я аж ніяк не очікувала й заклякла, тому що ніколи не бачила, щоб мама плакала. Але зуміла швидко оговтатися й заспокійливо обійняти її.

Мама не довго обливалася слізьми. Узяла себе в руки, закрутила всі внутрішні крани й промовила тріснутим голосом:

– Почекай, я зараз.

– Добре, – погодилася, хоч мене всю розпирала цікавість.

Я сіла на табуретку й розвісила вуха: мама копирсалася у своїй шафі, це точно. Вона завжди нервувала, коли я чи Варварка намагалися навести свої порядки на полицях з її вбраннями, тобто елементарно поритися в материних бебехах у пошуках незвіданих скарбів.

Мама повернулася й простягнула мені стару, зіпсовану часом чорно-білу фотокартку. З неї дивився на нас і легенько посміхався, схрестивши руки на грудях, симпатичний кремезний чолов’яга. Я була на нього досить-таки схожа.

– Це твій батько, – сказала мама й поглянула на мене побитою собакою.

– Нічого такий, доладний, – із захопленням мовила. – Одразу видно, що любив попоїсти.

– Забирай собі, – зніяковіло сказала мама, ніби школярка, яка провинилася.

– Клас, дякую, – узяла знімок і подумала, що непогано було б попросити у фотоательє відновити зображення, а мені – намалювати портрет батька…

Мама зовсім заспокоїлася, споглядаючи моє радісне лице – я з усіх сил намагалася виглядати дитиною, якій нарешті купили двоколісний велосипед.

– Мамо, чому ти раніше мені про нього нічого не говорила? – вирвалося в мене.

– Бо це ганьба, – зрадницьки смикнулася нижня губа в неньки. – Нікому про це не розповідай, благаю…

– Заспокойся, – легковажно кинула. – Якби не було цієї, як ти кажеш, ганьби, не було б мене. Невже ти жалкуєш про мою появу?

– Ні, звичайно, – хмикнула вона: мале-дурне ще…

– Розкажи мені все-все, – попросила я й почала пити чай, закушуючи булкою з варенням, адже маму завжди втішав мій добрий апетит.

У принципі, вона небагато повідала нового, тому що Варварка була чудовим інформатором. Серед усього мене вразило те, що батько після мого народження відвідував маму лише раз, коли мені тільки-тільки виповнилося два рочки.

– А ти тоді говорила мені, малечі, що ось це – твій тато? – поцікавилася з міркувань здорового егоїзму.

– Не пам’ятаю, – чесно зізналася мама, і з її вигляду було зрозуміло, що на ту пору це найменше її хвилювало.

Виявилося, що Назара зовсім не обходило, що його новонароджена донька носила ім’я чужого чоловіка. Як і маму, його влаштовувало, що це не породило лавиноподібну хвилю прикрих пліток. Назар спокійненько пересвідчився, що коханка добре облаштувалася на новому місці проживання, і більше до неї не навідувався. Та й допомагати дочці фінансово зовсім не збирався.

У мене закралася підозра, що на ту пору татових відвідин у Задрипинську в мами хтось з’явився й вона сама з насолодою його відшила якомога подалі, хоч якось угамувавши спрагу помсти. Але запитати таке в неї я б ніколи не наважилася.

Мама заборонила мені й думати про можливу зустріч із братом. Натомість щедро поділилася відомостями про всіх родичів по батьковій лінії. Їх було багато. І, звісно ж, усіх, за її словами, зовсім не турбує моє можливе існування.

Я погодилася з нею. Проте всередині зародився невидимий хробачок, який ворушив мою цікавість і спонукав зустрітися з родичами, насамперед – із братом.

На кухні все стукотіло й бахкало – мама перемкнулася на хатні турботи. Я не стала ворушити її задуманий спохмурнілий настрій – вона занурилася в себе й переглядала кадри минулого.

Разом із фотокарткою зайшла до спальні, яку ділила з сестрою (у своїй кімнаті вона облаштувала швейну майстерню). Увімкнула світло, поставила біля вікна мольберт, на нього – полотно, натягнуте на рамку. Фотокартку не хотілося нікуди ховати, вона ніби кошеня гріла мене. Мені вдалося прикріпити її до свого одягу.

Потім розчинила фарби й підготувала пензлики – мама ніколи не скупилася на добротне художнє начиння для мене, спеціально замовляючи його через пошту; вона розцінювала мої спроби як якусь містерію.

Я вмочила пензлик у жовту фарбу й розпочала. Поволі образ, що засів у моїй голові, отримував матеріальне тіло – це було зображення вагітної, у якої між бровами розквітає здивоване третє око.