Читать книгу Байстрючка - Марія Хімич - Страница 4

Коли його побачила вперше, моє серце різко опустилося вниз, торкнулося матки, і так само рвучко підскочило доверху та забилося в горлі іграшкою «йо-йо».

Хотілося одразу підійти до нього, сказати: «Люблю тебе», – і, не зволікаючи, покохатися з ним тут же, у міжміському автобусі, забитому людьми. Я бажала відчути його, як коханця після довгої розлуки, адже якось угамувати розбурхані емоції та жар спопеляючого егоїстичного кохання можна лише екстреними любощами.

І він, схоже, відчував те саме. Кілька разів поглянувши на мене, наважився, відштовхуючи пасажирів міцним дебелим плечем і ввічливо вибачаючись, аби не зіпсувати моє враження про себе, підійти поближче.

– Можна з вами познайомитися? – без зайвих прелюдій поцікавився він. Його зеленкуваті котячі очі втягували в себе, немов вир. У мені все занило, тому що чоловіка в мене не було вже рік, з того часу, як розлучилася зі своїм законним, алкашом Геником.

– Звичайно, – посміхнулася до нього й грайливо торкнулася волосся, демонструючи, що обручки на моїй правиці немає.

Кавалер розпашів. Якби на його тілі росло пір’я, воно б уже стирчало врізнобіч, перетворюючи його на м’яку кульку.

– Мене звати Назаром, а вас? – галантно поцікавився, нависаючи наді мною, адже я, на відміну від нього, умостилася на сидінні. Чоловік був у безпосередній близькості від мого плеча, і я могла, при бажанні, лагідно ненароком його торкнутися.

– А мене Віта, – відповіла, – можна на «ти».

Жінка, що сиділа біля мене, та що там казати – усі пасажири, затамувавши подих, слідкували за нашим знайомством. Вони лукаво переглядалися між собою й зворушено посміхалися. Для них це була жива сцена з мексиканського серіалу, а саме: фатальна зустріч Хуана і Кончіти.

– Куди їдеш? – поцікавився Назар. Йому було спекотно, як і мені, цьогорічний травень смажив усіх без розбору.

– Додому, з навчання, – відповіла.

– Я теж! – жваво сказав чоловік. – Я навчаюся в аграрному інституті, а ти?

– У кооперативному технікумі, – сказала гордо: хай усі позаздрять, яка я вчена!

– Ти з міста Б.? – запитав Назар. У нього було не дуже коротке волосся, що нагадувало солому як кольором, так і формою. Чомусь воно мені дуже сподобалося. Так і хотілося занурити в нього руку й збуджено помацати шкіру голови, щоб Назар аж замуркав від задоволення.

– Так, – я надала своєму голосу максимум оксамитовості й мелодійності, – у власній квартирі. (Ви ще не позаздрили? Ось вам!)

– О-о, – зрадів за мене й за себе Назар. – А я недалеко від Б., у містечку Д. живу.

– Гарно, – зашаруділа нотками, як шовковою білизною. – Десь працюєш?

– Очолюю тракторний стан, – просто сказав Назар, – а ти де?

– У заводській їдальні, продовольством завідую, – я мусила постійно дерти голову догори, щоб бачити миле лице Назара, яке мої очі щиро виціловували.

– А у вас в їдальні є телефон? – узявся штурмувати фортецю мого особистого життя Назар, хоч я вже давно віддала йому ключ від головної брами, замотаний у мої вологі трусики.

– Не лише в їдальні, у мене вдома теж є, – мовила. (То як, заздримо далі?)

– Чудово! Може, скажеш номер? Я запам’ятаю! – запевнив Назар, і його вуха навіть повернулися слуховими каналами в мій бік.

– Я тобі запишу, – дістала із сумочки вишукану золоту авторучку, такий же аристократичний блокнот із позолоченими кутиками, написала заповітні цифрочки на напарфумленому аркушику й нещадно видерла його.

– Тримай, – віддала Назару.

– Спасибі, – чоловік якусь мить дивився на аркушик, ніби я там ще й дарчий напис зробила (з-за його спини виглядали інші пасажири, аби й собі запам’ятати мій номер телефону).

– Моя зупинка, – я підвелася і, мовби ненароком, провела грудьми по його змоклій сорочці. Назар пильно заглянув мені у вічі та промовив хрипко:

– Я подзвоню.

– Чекатиму, – пообіцяла й повернулася до виходу, щоб Назар міг сповна оцінити мій вигляд, який був вартий мільйона карбованців Радянського Союзу.

Із цим була згодна й решта пасажирів, що, як і Назар, жадібно витріщилася на мою постать.

Я незримо відчувала його присутність до самого вечора, сомнамбулою пораючись по дому, готуючи вечерю, перевіряючи домашнє завдання Варварки-школярки. «Назаре, – хотілося мені весь час промовляти, – о Назаре!» Здавалося, його грубі руки вже пестять мене, а я затяжно цілую його пухкі губи, розквашені в багатьох бійках.