Читать книгу Байстрючка - Марія Хімич - Страница 11

Остаточно вирішила поїхати в містечко Д. і зустрітися з родичами. Гроші на поїздку здобула не зовсім чесним шляхом. Поцупила у Варварки кілька комплектів чоловічого спіднього (вона потім подумала, що забула їх покласти в сумку ще на ринку в Білорусі після купівлі) та продала.

Зробила це доволі підло – угадала, коли до нашої квартири мав прийти постійний покупець, дядько Вано. Це для мене він був дядьком, для Варварки ж – просто Вано. Цей вусатий підтягнутий курдупель-грузин запав на пишні Варварчині форми й заходив щоразу після повернення дівчини з чергового вояжу нібито за обновками, а насправді – щоб попідбивати клинці.

Я перестріла Вано в провулку між двома висотками (вони були такими в масштабах нашого райцентру), у якому постійно дули протяги. Грузин був здивований, коли запропонувала йому придбати білизну, за яку заломила ціну втричі вищу, ніж зазвичай просила Варварка.

Вано спробував відмовитися, але я запевнила, що це йому передала моя сестра. Чоловік із невдоволеним виглядом заплатив мені за товар та поцікавився, чому не можна прийти до нас додому й там придбати. І тут мене понесло.

Зі стражденним виглядом правдолюба повідала очманілому Вано, що Варварка насправді на дух його не переносить і таким чином вирішила відшити набридливого клієнта назавжди. Це зачепило грузина за живе – раніше такого «ляпаса» від жінки він не отримував.

Вано покрутив вусами, попрощався й пішов туди, звідки прийшов. Я насмішкуватим поглядом провела його й зовсім не переймалася, що глибоко образила дядька. Адже я зовсім не брехала, коли казала, що Варварка його терпіти не може.

Наступним кроком було вгадати, коли можна буде безперешкодно чкурнути в містечко Д. Свою поїздку запланувала на весняні канікули. Заздалегідь дізналася, що через пункт призначення йде електричка, яка також кидає якорі й у нашій залізничній «гавані». А ось як так зробити, щоб мама із сестрою не зупинили мене в намірі втекти з дому – із цим було складніше.

Весняні канікули невпинно наближалися. Я спакувала невеликий наплічник з усім необхідним і в деталях продумала, що одягну, щоб було зручно, тепло й гарно. Навіть замислилася над пояснювальною запискою для мами. Зосталося тільки так хитро покинути рідний дім, щоб у ньому не стали бити на сполох одразу після мого прощального ляскання дверима.

На мій величезний подив, ця дилема вирішилася немов за порухом чарівної палички. Мама із сестрою на вихідні вирішили поїхати до бабусі, яка жила в селі під містечком Б., досить далеко від нашого Задрипинська. Зазвичай мама відвідувала бабусю раз на рік – на Великдень. Чому цьогоріч не дочекалася цього свята й поїхала раніше, мама пояснювала тим, що бабця хворіє.

Мене із собою вони вирішили не брати – я прибрехала про хворе горло. Повернутися мама із сестрою планували пізно ввечері на другий день, у неділю. На прощання мені залишили багато смачної їжі, банку малинового варення й кілька пачок фурациліну, щоб розчиняла в теплій воді та полоскала горло.

Я намагалася приховати радість на обличчі та скорботно просила передати бабусі вітання від мене.

Коли в суботу вранці рідні здиміли з хати, зателефонувала на вокзал. Моя електричка мала прибути на станцію через півгодини. Я домчала до неї за п’ятнадцять хвилин.

На дерматиновому сидінні електрички дозволила собі розслабитися й трохи подрімати в теплі. По вагонах ходили продавці солодощів, пива та канцелярських виробів, котрі весь час відволікали мене від блаженного відпочинку після навіженої гонитви з дому до станції.

На сусідній лаві сидів симпатичний хлопець, він прикував мою увагу. Намагалася не дивитися на нього, але як було не піддатися спокусі помилуватися його широкими плечима, затиснутими в шкірянку, та ірокезом, пофарбованим у кислотний білий колір? Та на нього весь вагон витріщався!

Парубку, вочевидь, було байдуже. Та й навряд чи він звернув би увагу на таку малолітку, як я. Його, вочевидь, хвилювали лише дорослі дівулі, подібні до он тієї, яка заклично світить стрункими ніжками в прозорих панчохах, попри холодну погоду.

– Привіт, – мене хтось нагло витряс із роздумів.

Підвела очі – Ірокез пересів на вільне місце навпроти мене і, схоже, мав намір познайомитися.

– Привіт, – осяйно всміхнулася. У хлопця було кілечко у світлій брові. Він мені подобався все більше і більше.

– Як тебе звати? – поцікавився Ірокез.

– Ксенькою, а тебе? – відповіла тремтливим голосом.

– Марко, – представився парубок. – Куди їдеш?

– У містечко Д., – простодушно поділилася.

– Я теж туди! – зрадів Ірокез. – Ти їдеш когось навідати? Бо раніше тебе там ніколи не бачив.

– Так, хочу відвідати родичів, – погодилася.

– А кого? – не вгавав Марко. – Я там усіх знаю!

І тут мене заціпило. Ну не могла я вимовити осоружне прізвище Письки! Над усе боялася осоромитися й зганьбитися в нахабних зелених очах випадкового кавалера.

– До Віри Майданської, це моя тітка, – придумала на ходу.

– Не чув про таку, – мовив Марко.

«Ну звісно, ніхто про таку не чув», – хотілося додати.

– А яку ти музику слухаєш? – сповз хлопець на іншу тему.

Ми якийсь час порожньо теревенили, і я могла краще роздивитися хлопця. Він був втіленням брутальної романтики, просто мрія всіх провінційних дівчат. Марко розповів, що навчається в Житомирі, в агроуніверситеті. Відтак парубок поцікавився, де я навчаюся. Я ледь не зомліла від цього запитання, тому що в цьому році мала закінчити лише сьомий клас…

– У школі, – сказала досить упевнено.

– А скільки тобі років? – запідозрив недобре Ірокез.

– Чотирнадцять, – приплюсувала собі два роки.

– А-а-а, я ж думав шістнадцять, – похнюпився Марко й знишк.

Наша люб’язна розмова зійшла на пси. Хлопця явно відштовхнула наша різниця у віці. Мене це дико образило, і я відчайдушно заглядала йому у вічі. Але Марко помітив якогось знайомого й, вибачившись, пересів до нього. Я залишилася біля розбитого корита й ледве не плакала. «Усі чоловіки – покидьки!» – звучала в голові фраза Варварки, кинута спересердя вслід екс-кандидату в її женихи.

Проте швидко заспокоїлася й нагадала собі мету своєї поїздки. Чхати хотіла я на всіляких ірокезованих парубків! Хай за ними інші малолітки мліють…

На станції разом зі мною вийшов не лише Марко, а й чимало люду. Вони розбрелися хто куди переляканими тарганами, над якими нависла хмара дихлофосу. За хвилину-дві залишилася сама, мов палець серед відрубаних побратимів.

Надворі сонце сягнуло полудня, стояла чудова весняна погода, повітря бриніло неясними сподіваннями від співу дрібного птаства… А я гризла себе за те, що відправилася на пошуки брата, знаючи лише назву містечка, де він народився, і його прізвище. Де ж мені його шукати?

Містечко Д. мало чим відрізнялося від нашого Задрипинська, хіба що залізнична станція була краще облаштованою і більшою. Тут також у центрі розташовувалися кілька багатоповерхових будинків, базар, пам’ятник загиблим героям у Великій Вітчизняній війні, школа, лікарня, пошта… Стоп.

– Хто-хто, а на пошті точно мають знати всіх жителів містечка, адже щодня їм листи й газети розносять, – сказала сама собі й попрямувала до двоповерхового шедевру зі скла та бетону, майже такого ж, як і в Задрипинську.

Біля пошти скакала на одній нозі підтягнута жінка, маючи намір вискочити на двоколісного коня з напханими свіжою пресою торбами на рамі.

– Вибачте, – звернулася до неї. – Добридень! Не підкажете, де знайти хату Назара Письки?

– Добридень! Та він же багато років, як помер! – оторопіла поштарка й витріщила свої незвичайні блимала, з яких одне було блакитне, а інше – зелене. Здається, очі ще й косили. І як жінка керувала велосипедом і досі не вбилася на дорозі?

– Знаю, – запевнила ввічливо, не звертаючи увагу на ґандж поштарки. – Мені потрібна його дружина й син.

– А ким ти їм доводишся? – зацікавилася жінка й аж вуха наставила.

– Далекою родичкою, – кинула. – То ви мені покажете, де вони живуть, чи ні?

– Покажу, – пообіцяла поштарка. – Мені якраз у той бік і треба. Що ж з тобою робити… Сідай на багажник, довезу!

– Дякую, звичайно… А ви зможете? Велосипед витримає? – здивувалася пропозиції.

– І не такі вантажі витримував! – хмикнула досвідчена поштарка. – Я тихенько поїду, а ти стрибай.

– Добре, спасибі, – ще раз подякувала.

Подумки понадіявшись на ласку Бога, який не дав би мені отак по-дурному загинути, скочила на багажник заднього колеса й усілася бочком, тримаючись обома руками за сидіння, на якому вихилясувала поштарка.

Дарма я сумнівалася в гостроті зору жінки – велосипед слухався її, мов живий, і їхав дорогою рівно, не хибався на виїмках. Та й машин тут було не багато – тільки й того, що зустріли вантажівку, молоковоз і підтоптаний «Москвич».

Поштарка не втрачала часу дарма й розпитувала мене. Найперше її цікавило, якою-такою родичкою доводжуся родині Письок. Правду казати не хотіла, та й не потрібна була вона цій жінці. Її вдовольнила розповідь про те, що я – троюрідна племінниця Назара й ось маю одну слизьку справу до його сім’ї, пов’язану з розподілом майна нагло загиблого далекого бездітного дядечка.

Мова про спадок її дуже збадьорила, і вона відчайдушно запедаляла вперед, у нетрі приватного сектора. Незабаром ми вигулькнули біля червоного цегляного будинку з чорними грядками й молодими деревцятами на подвір’ї.

– Тобі сюди, – мовила поштарка, пригальмувавши. – Передавай привіт від мене Зіні. Відчиняй хвіртку й заходь, не бійся. У них є собачка, але він не кусається.

– Не знаю, як вам і дякувати, – зашарілася.

– То пусте, – запевнила жінка й скочила на велик. – Щасти!

– Щасти й вам, – мало не вклонилася косоокій, помічною жіночкою вона виявилася, хоч і занадто цікавою… І як мені привіт від неї Зіні передати, якщо поштарка своє ім’я не назвала?

Мене всю почало трясти від хвилювання, коли відчинила хвіртку та зайшла на подвір’я. Під ноги кинувся маленький собачка й зашавкотів. Можливо, він жодної людини й не вкусив, але кидався на ноги, що аж… Мимоволі зупинилася, бо злякалася, що залишуся без холоші.

– Хто це там? – двері веранди відчинилися, і звідти висунувся незадоволений писок худої жінки зі, здавалося, зміщеним набік носом.

– Драстуйте, – привіталася.

– І тобі не хворіти, – сказала господиня. – Чого тобі? Показники лічильника?

– Ні, – замотала головою. – Ви – Зіна Писька?

– Так, це я, – насторожено відповіла жінка.

– Я – до вас. – Собачка під ногами загавкав дужче.

– Та цить, заразо, – гаркнула на пса жінка. – Заходь у хату.

– Дякую, – минула кудлатого охоронця й ступила на веранду.

Господиня не стала мені пропонувати заходити далі й кивнула на невеликий старенький диванчик під вікном:

– Сідай, можеш не роззуватися, чого хотіла?

– Зіно… не знаю, як вас по батькові, – мовила, а в самої від хвилювання спина змокріла.

– Зінаїда Іванівна, – сухо сказала жінка й у передчутті якоїсь неминучої біди схрестила руки на грудях.

– Зінаїдо Іванівно, – уже ледь не плакала, – я – позашлюбна дочка вашого покійного чоловіка Назара.

Жінка жадібно ковтнула повітря й оторопіло провела очима туди-сюди. Відтак схопилася за серце.

– Синочку! – крикнула вона. – Дай валідолу!

У ту хвилину валідол був потрібен не тільки їй.

Я схопилася, допомогла Зінаїді Іванівні сісти на диванчик. Тим часом двері, які вели в хату, відчинилися і забіг схарапуджений… Ірокез. На бігу він витирав масні губи кухонним «вафельним» рушничком. Його, очевидно, відірвали від обіду.

– Ти? – пронизав він мене очима й кинувся до матері.

– Валідол, – сказала вона йому.

– Зараз, – кинувся знову у двері до хати.

Тим часом я порилася в наплічнику й дістала жменю м’ятних льодяників – мама зазвичай купувала їх для того, щоб ушляхетнювати запах з рота після обіду.

– Тримайте, – поклала цукерку в долоню жінки.

Вона, задивившись на мене, спроквола вклала льодяник до рота.

Двері знову нахабно розклямилися, і на веранді потіснішало від гороподібної постаті Марка. У руках він тримав склянку, з якої пахло валер’янкою. Услід за запахом з хати примчав товстий чорний кіт. Він чіплявся до Ірокезових ніг і відчайдушно об них терся грубою шерстю.

– Котяро, – насварився на нього Марко й простягнув матері склянку: – Тримай, це валер’янка. Валідолу не знайшов.

– Ох, ніколи-нічого, – дорікнула мати, глипнула на мене й замовкла. Потім дрібними ковтками випила рідину.

– Легше? – запитав Ірокез.

– Легше, – відповіла господиня.

Марко потоптався на місці та глянув на мене:

– Як ти до нашого дому потрапила? Тітку не можеш знайти? Забула адресу?

– Марку, я шукала зовсім не тітку, – засоромлено відповіла.

– Синочку, це твоя сестра, – вирвалося в Зінаїди Іванівни зненацька навіть для неї самої. Вона навіть на мить прикрила рота, з якого ледве не випав льодяник.

– Сестра? – Марко підняв брови дашком. – Де ж ти взялася?

– А ти не знаєш, звідки сестри беруться? – насмішкувато-агресивно сказала жінка. – Батечко твій у свій час пристарався… Схожа вона на нього дуже… Ох…

– Мамо, ти, головне, не переживай, – затурбувався Марко.

– Гаразд, – підвелася жінка. – Уже відпустило. Ти, напевно, голодна, – звернулася до мене, – роззувайся, роздягайся й заходь до хати.

З цими словами Зінаїда Іванівна покинула нас з Ірокезом наодинці. Я скинула свої шкари й розстібнула куртку.

– Ксенько, – стиха покликав мене Марко.

– Що? – підвела на нього очі.

– Не думай, що я – не сповна розуму, але тебе дещо попрошу: не їж і не пий того, що мама тобі зараз запропонує, – на лиці Ірокеза читався непідроблений переляк.

– А що таке? – і собі злякалася.

– Вона може щось підсипати, – запевнив Марко.

– Отруту для пацюків? – посміхнулася.

– І її також… А може, і щось гірше, – змалів парубок.

– Тоді не буду, – пообіцяла.

– Я радий, що ти, сестро, знайшлася, – сказав Марко.

Підійшла поближче й обійняла його. Мене всю пронизало струмом: уперше пожалкувала, що Марко – мій брат…