Читать книгу Байстрючка - Марія Хімич - Страница 8

Свою обручку я загубив два роки тому, коли їздив з друзями на риболовлю. Мабуть, вона сповзла з пальця, коли мив руки в річці. Можливо, тепер обручка пружинить у череві якоїсь зубатої рибини. Нову не спромігся придбати – то «зайвих» грошей не було, то часу, то просто забував.

Ця загублена обручка стала символом моїх стосунків із Зіною. Шлюб тріщав по швах, дбайливо нею виплетених, і його, здавалося, ніщо не могло врятувати. Ми не довіряли одне одному й руку навряд чи подали б, якби хтось із нас тонув у болоті: а раптом із собою потягне?

За Зіною стояв чорт заввишки два метри, такий собі рухливий соляний стовп. Він щороку набавляв кілька сантиметрів у зрості – в унісон Зіниним прокляттям та аферам у магазині, у якому вона торгувала. Я вперше його побачив після того, як Віта розповіла про свою вагітність.

Новина про те, що скоро ще раз стану татом, мене вразила, і я не міг насмілитися попросити коханку зробити аборт – язик нагадував мертву рибину, яка здохла через травму кишечника.

Чортяка механічною маріонеткою-тінню повторював усі Зінчині рухи: як вона, смажив млинці, підмітав долівку, тер чимось у пральній машині й поправляв свою коротку стрижку. Я боявся його. Чорний знав, що я його бачу і, схоже, це його не влаштовувало.

Настав той зоряний час, коли Зіні якийсь добродій нашарудів про мої походи в гречане поле. Я зрозумів, що наближається гроза, коли чортяка за спиною Зіни раптом виріс одразу на півметра. Його баняк роздувся й коливався туди-сюди, немов заповнений повітрям.

Дружина спочатку день ходила похмура (чорний радісно повторював усі її рухи й весь шаленів від передчуття чогось грандіозного), а на другий відправила нашого сина до сусідських дітей гратися, нагодувала мене калорійною вечерею, під яку разом зі мною випила по гранчаку перваку, і заявила, що нам потрібно серйозно поговорити.

– Я знаю все, – упевнено заявила вона. – Зізнайся мені в усьому, бо якщо я про це розкажу, ми одразу розлучимося.

У мене захолола душа на якусь мить, а у твар ударило жаром, ніби в обличчя кинули розігріту пательню з макаронами. Я ніколи б не подумав, що настільки боюся втратити нагріте кубельце зі зручною бавовняною дружиною й рідним, любим сином. У ту хвилину був готовий на різні вчинки, щоб не допустити родинного краху. У тому числі – відвернутися від Віти й ненародженої дитини як непояснимої прикрої помилки.

Чорний збуджено пульсував і медузою вбирав у себе кожен крововилив гніву Зіни. Вона чекала на мою відповідь – чужа, відсторонена і, на перший погляд, холоднокровна ропуха з випуклими бородавками на перетинчастих лапах.

Я спершу зробив подивований, розгніваний вигляд, а сам хаотично міркував, як би не бовкнути зайве. Адже в каятті так – як понесе, то можна не зупинися й розказати таке, що й на смертному ложі не факт, що додумався б наплести.

– Скажи мені правду, – продовжувала тиснути Зіна. – Скажи, як воно було. І тоді, можливо, наш шлюб удасться врятувати.

І я зламався! Піддався під її допитом, мов ганебна шістка, не витримавши обливання своїх нужденних чересел водою на морозі. Усю правду, звісно, не розказав – вона мене й самого лякала своєю наївною непідкупністю й чистотою помислів. Проте Віту я здав. Лише про майбутню дитину промовчав, щоб Зіна оскаженілим іродом не повбивала всіх немовлят у місті Б.

Зіна слухала мене, і її напружене обличчя поволі розгладилося. Я бачив, що мені потрібно зробити ще один крок назустріч для остаточного прощення. Я торкнувся до неї, обійняв і спрагло припав до її розслаблених напіввідкритих губ. Вона відповіла мені взаємністю.

Це не можна було назвати словом «кохатися». Ми пожирали одне одного двома оскаженілими піраньями. Мені хотілося покохати дружину так, щоб шматки її шкіри навіки прилипли до моєї. Нас обох з’їдав розпач і біль – Зіну через мою зраду, яку вона ніколи не пробачить мені, хоч як би не старалася, а перед моїми очима постійно з’являлася Віта, і здавалося, що я водночас граю і дружину, і коханку.

Коли дружина, стомлена і вдоволена, з розкислим, мов коржик у молоці, чортом за лопатками, пішла забирати сина, я зателефонував Віті додому. Мені завжди було легше розмовляти на слизькі теми саме таким чином.

Віта мені одразу відповіла. Її голос був піднесеним та врівноваженим. Строк вагітності добігав фіналу, позаду були ті жахіття із судом та відбуттям покарання, і нині жінка насолоджувалася спокоєм. Я навіть трішки їй позаздрив.

– Віто, – сказав я. – Між нами все скінчено. Я не покину дружину.

– Добре, – відповіла вона без тіні смутку чи враження. – Хай буде так.

– Вибач, – мовив про всяк випадок.

– Тобі не треба вибачатися, – кинула Віта й поклала слухавку.

Найперше я подумав, що коханці все відомо про мою нещодавню сповідь перед дружиною. Ніби Зіна одразу після виходу з дому передзвонила Віті й, пирскаючи слиною, похвалилася, що відтепер матиме чоловіка, навіки прибитого під каблуком.

Мої роздуми перервала дружина. Вона повернулася без сина.

– Малий захотів переночувати в Ярика з Маринкою, їхня мама не проти, – пояснила Зіна й одним рухом здерла з мене труси та майку.

Чорний повторив за нею рухи, ніби перехрестився.