Читать книгу Байстрючка - Марія Хімич - Страница 3

Квартира клекотіла у вирі емоцій. У повітрі літали кришталеві вази, важкі вазони з переляканими кактусами, домашні капці з помпончиками й мисливські ножі зі спеціально затупленим вістрям, щоб нікого не поранити, коли їх нагло зриває зі стіни жіноча злість.

Ми, дві сестри – Ксенька-малолітка і я, старша, стояли одна навпроти одної заведеними вкрай ковбойками, і наші тонкі фарфорові пальчики нервово здригалися в передчутті неминучої бійки з обов’язковими копняками та вириванням кіс – бажано з корінням, щоб суперниця ганебно облисіла на все своє подальше нікчемне життя.

– А знаєш, як звучить твоє прізвище насправді? – зухвало, з насмішкою запитала сестру. – Писька! Ото сміхота, якби тебе так і звали – Ксенькою Пиською!

Це словосполучення мене дуже розвеселило, і я зареготала, показуючи гострі акулячі зуби. Ксенька ледь стрималася, щоб не жбурнути в мене чим-небудь, хоч би телефонною слухавкою, що висіла на стінці.

– З чого ти взяла, що в мене може бути таке прізвище? – узяла руки в боки Ксенька. – У нас із тобою воно однакове – Коляда!

– Не однакове, – войовниче схитнула головою. – Скажи спасибі матері, що записала тебе на мого батька, Геника Коляду.

– Що означає – мого батька? У нас один батько, ми обидві – Геннадіївни!

– Угу, – хмикнула й нахмурилася: я зрозуміла, що бовкнула зайве.

– Чому замовкла? Продовжуй! І хто той Писька? Писька… Придумати ж треба таке! – Фантазерка! – узялася ще більше роздратовувати мене Ксенька.

– Я нічого не вигадую. У нас… – різні батьки! – випалила й зажмурилася від власної зухвалості, ніби мої слова мали заляпати все навколо багном.

– Ага! Бреши більше! І хто він, га? Чого замовкла? – Ксенька розхвилювалася від цієї інформації, але продовжувала робити задерикуватий вигляд.

– Замовкни! – наказала й зробила спробу дременути на кухню.

– Стій! – заверещала Ксенька-міліціонерка.

Але я все ж утекла на кухню й сама (о диво!), без перекидання цього почесного обов’язку на плечі наймолодшого нащадка в сім’ї, узялася мити брудні тарілки, якими було закидано мийку.

– Варварко, може, помиримося, чи що? – подобрішала миттю Ксенька, споглядаючи мій акт самобичування.

– Добре, – повернулася до неї, стурбовано човгаючи нігтем по масній плямі на тарілці.

– Я тобі допоможу. – Ксенька самовіддано взяла до рук кухонний рушничок, витерла кілька чистих мокрих тарілок та спровадила їх на полицю.

– Варварко?! – покликала Ксенька.

– Що? – відгукнулася.

– А хто він – той Писька?

– Це я тобі спересердя сказала, – запевнила й забулькала мильною піною.

– Ні, ти щось знаєш, розкажи, Варварко, га? – умовляла Ксенька.

– Лише благаю, мамі не обмовся, що це я тобі розповіла! – попросила. – Інакше мені буде непереливки!

– Не розкажу, – пообіцяла Ксенька, хоч якби зараз біля неї була мама, вона одразу ж узялася б її допитувати, озброївшись паяльною лампою та обценьками.

Я залишила мити посуд і сіла на табуретку за кухонним столом. Відтак тяжко зітхнула, узяла до рук мандаринку й учепилася в її целюлітну шкірку.

– Не знаю, чи є сенс тобі щось розповідати. Твій батько, як і мій, давно мертвий, – промовила й бризнула фруктовим соком.

– Є, є сенс! – запопадливо запевнила Ксенька.

– Добре. Ти ж уже ніби доросла. Твого батька звали Назаром. Прізвище ти знаєш, – простягнула сестрі дольку.

– Ага, прізвище – відірви й викинь! – підгигикнула Ксенька й захрумкала.

– Він був механіком – знався на всіляких машинеріях, різними залізяками захоплювався.

– Чому він покинув маму? – Ксенька запитала найперше те, що її найбільше турбувало: як можна було покинути таку красиву й хазяйновиту жінку, як мама?

– У нього вже була сім’я. І син. Хоча не в тому річ. Твій батько… Бачиш, він був гульвіса. Мені здається, що йому мама просто набридла, – висловила свою гіпотезу.

– Думаєш? – засумнівалася Ксенька.

– Але хіба можна щось стверджувати стовідсотково? – продовжила роздуми. – Цікаво, що дружина Назара Письки була старша за нього на дванадцять років!

Ксенька присвиснула.

– Не свисти – грошей не буде! – попросила, адже успадкувала від матері не лише красу, але й практичність. – Коли мама була тобою вагітна, з нею трапилася та неприємність…

– Яка це? – очі Ксеньки стали двома круглими блималами пекінеса, якому хазяїн ненароком притиснув хвоста.

– Хіба ти не знаєш? – здивувалася, чомусь здавалося, що сестрі це давно відомо.

– Ні! – запевнила Ксенька. – Розказуй!

– Коли мама завідувала продовольством в одній заводській їдальні, туди неочікувано нагрянула перевірка й знайшла недостачу… Винних не потрібно було довго шукати – ось вам завідувачка, а ось – головний бухгалтер.

– А мама справді щось поцупила? – нажахалася Ксенька.

– Ой, Ксенько, ти як дитя! Тоді, за Радянського Союзу, усі щось крали. І не мали це за злочин. І мама в тому числі. Але тим, що зверху, прийшло в голову навести лад. От вони й прикрутили гайки. Шкода, що саме мама потрапила під ревізійний коток.

– Маму засудили? – затремтіли губи в сестри.

– Звичайно! – хмикнула. – Ото наївність! Але їй пощастило. З огляду на її добропорядне минуле й вагітність, мамі присудили всього три місяці виправних робіт. А ось головна бухгалтерка відмучилася за всіх працівників їдальні, нечистих на руку: їй дали два роки тюрми. Недалекоглядна, їй потрібно було терміново вагітніти! Жартую. У головної бухгалтерки замість вагітності були хворі нирки. Але це не викликало жалощів у сліпої Феміди. На жаль, та нещасна жінка померла у в’язниці від своєї хронічної недуги.

– Страшне, – зітхнула Ксеня. – А мій батько що? Підтримував маму?

– Перший час – так, – підтвердила. – Але, гадаю, уся та судова тяганина відштовхнула його від мами. Назар став рідше приїжджати (жив в іншому містечку), а потім мама, відбувши покарання й народивши тебе, вирішила виїхати з міста в це глухе село – Р.

– Ніяке воно не село, це райцентр! – заступилася за місце проживання сестра, адже все дитинство провела саме в ньому.

Звичайно, у подібних маленьких містечках добре живеться лише дітям і старим. Ну, ще таким ураженим підступною долею особам, як мама, які самі шукають спокою й забуття. А для молоді таке середовище проживання загрожує тільки безбожною пиятикою, тож вона при нагоді звалює подалі, до великих міст.

– Так, звичайно, – з кривою усмішечкою погодилася.

– А чому мама виїхала з міста? – поцікавилася Ксенька, усе ж таки таємно вона бажала жити в крутішому «райцентрі».

– За спеціальністю, кухарем, вона вже не мала права працювати, сусіди криво дивилися й зводили наклепи, тому й дременула куди очі бачать – у Задрипинськ…

– Та годі тобі, – мовила Ксенька, – А батько що – не приїжджав сюди?

– Не знаю. Я незабаром по переїзді вступила до училища в сусідній Задрипинськ. Можливо, і відвідував. Але мама мені нічого не розповідала.

– Та-а-ак! Мама – ще та партизанка! Скільки років мовчати, хто мій справжній батько! А я завжди мала сумніви… – розходилася плюватися Ксенька.

– Ой, яка тобі вже різниця! – кинула їй, мов кістку.

– Велика! – нахмурилася сестра. – А чому Назар гигнув? Бухав?

Ксенька мала повне право таке запитувати, адже перед нею – приклад мого батька, Геника Коляди, що загнувся саме через систематичне вливання в горлянку оковитої, яка спровокувала в нього цироз печінки.

– Ні, твій татусь відкинув копита не через пиятику. Його підвів мотор – серце. Мій батько пішов слідом за ним через рік. Хлопці-хлопці! Зовсім молодими були! – я ввімкнула свою схильність пофілософствувати.

Ксенька задумливо ламала свої фарфорові пальчики. Вони лускали, і на підлогу падали, розбиваючись на дрібні шматочки, крихкі фаланги.