Читать книгу Контрмарш - Мирослав Минк - Страница 11

Самуель прийшов до тями. Він огледівся і зрозумів, що знаходиться вже в якомусь приміщенні, а оскільки, окрім баченого ним космічного корабля, він не помітив більше інших об'єктів або будівель, то зробив висновок, що він на борту невідомої машини.

Самуель напівлежачи сидів у досить зручному м'якому кріслі, але руки й ноги були й досі спеленаті тією ж липучою стрічкою. Він поворухнувся, зробив спробу звільнитися від пут, та це йому не вдалося.

Так замотаний, але чомусь спокійний, він лежачи оглядався навкруги, поки в кімнаті не з'явилася вже знайома йому постать високого синкритянина. Підійшовши до професора, той нахилився і уважно подивився йому в очі.

– Хто ви? – спитав Самуель, якому стало дещо не по собі від того погляду.

– Не турбуйтеся, ми ваші друзі, – пролунала відповідь ясною ойлогійською мовою.

Звук голосу линув з маленького сталевого пристрою на поясі прибульця. При цьому було ледь чутно, що насправді той промовляє до дослідника не його рідною мовою. Тому Самуель зрозумів, що співбесідник користується мініатюрним перекладачем.

– Непогані друзі, – вказуючи очима на свої пути, промовив він.

– Потерпіть. Нічого поганого ми вам не зробили і не зробимо. А зв‘язані ви щоб запобігти непорозумінь до повного осмислення вами ситуації, яка склалася, – спробував ще більше заспокоїти його прибулець.

– До речі, мене звуть Брок. А вас? – запитав він у професора.

– Самуель, – відповів той.

Професор захотів розпитати Брока про все, що діялося. Але в його голові роїлося стільки думок, що він ніяк не міг зосередитися. Не встиг він ще раз відкрити рота, як прибулець жестом зупинив його.

– Почекайте ще трохи. Все, що вам необхідно знати, вам розкажуть, – промовив він і вийшовши з приміщення, знову залишив Самуеля на самоті.

В цей час партнери професора по пошуковій експедиції вже хопилися його і почали розшуки.

З моменту здійснення десанту пройшло чимало часу, і весь загін на чолі з майором Коносом вже зібрався біля гелікоптеру в умовному місці. Всі були втомлені і мали поганий настрій. Обстеження ділянки результатів не принесло. До того ж не вистачало Самуеля.

– Недаремно полковник Ард заперечував можливість участі цього горе науковця в експедиції, – вголос висловив свої думки з приводу ситуації Конос. – Тепер маємо клопіт.

Він швидко встав з трави й, обтрусившись, подивився на годинник. Йшла друга година очікування. Солдати загону встигли розбити невеличкий табір на галявині серед дерев і готували їжу.

Обміркувавши подальші можливі дії, майор увійшов в центр відпочиваючої групи і, звертаючись до одного з підлеглих, голосно наказав:

– Сержант Стівен, відберіть п‘ять солдатів. Тепер вже треба шукати професора. Ми вирушаємо в напрямку, звідки він повинен був з‘явитися ще дві години тому. За старшого залишається лейтенант Хелд.

Через хвилину відібрана група на чолі з майором вирушила в напрямку висадки Самуеля.

Йшли довго, бо повільно. По-перше, треба було бути уважними, а по-друге, всі втомилися від попередніх переходів.

Уважно оглядаючи рослинність і грунт по ходу пошуків, вони не помічали жодних слідів, які б міг залишити науковець, проходячи цією місцевістю.

– Очевидно, що його не було на маршруті, – ідучи поряд з майором, зробив висновок Стівен, – Не зрозуміло, куди він міг подітися. До того ж він, як і всі, мав портативну рацію, але за весь час ні разу не вийшов на зв‘язок і не відповів ні на один запит.

– Схоже на те, – підтримав його думку майор, і дивлячись на карту, додав: – Ми вже майже дісталися його відправного пункту.

Пройшовши ще трохи лісом й вийшовши з-за дерев, вони помітили забитий Самуелем кілок.

– Так, нарешті перша ознака присутності професора, – з надією промовив майор і рушив на визначене місце.

Всі інші, розгорнувшись в ланку, прочісували місцевість навкруги.

Дійшовши до кілка, майор пригнувся донизу і почав ретельно роздивлятися, шукаючи слідів. Довго шукати не прийшлося. Але майор здивувався, коли помітив, що сліди вели в протилежний від визначеного напрямку бік.

Подавши рукою сигнал, щоб решта групи рухалася за ним, Конос пішов по слідах. В декількох метрах від нього продирався крізь густий чагарник сержант Стівен.

Це не залишилось без уваги сінкритянського загону. Сінкритянський дозор помітив дві постаті в сіро-зелених комбінезонах одразу, як Конос і Стівен наблизилися до скелі, за якою Самуель побачив космічний корабель сінкритян.

В цей час до відльоту космічного модуля залишалися лічені хвилини.

– До нас прямують ще двоє, – доповів Горн капітану Лінку.

– Не хотілося б відлітати поміченими. Але ми не встигаємо з відльотом до їх появлення і вони побачать нас, а може й сфотографують. То які будуть пропозиції? – капітан запитуюче подивився на Горна.

Сінкритяни не підозрювали, що за першими двома диспитянами до них рухаються ще й інші.

– Захопимо їх зненацька, так як і першого. Буде цікаво отримати ще два екземпляри мешканців цієї планети. А потім зникнемо, – відповів Горн.

– Гаразд, не заперечую, – погодився Лінк.

А майор з сержантом, нічого не підозрюючи, продовжували розшуки Самуеля. Майже обійшовши вже відому скелю, Конос помітив серед каміння якийсь блискучий предмет. Потягнувшись до нього, він розгледів кришку об‘єктива фотокамери Самуеля. Та не встиг він її підняти, як з-за кущів виринув і накинувся на нього кремезний синкритянин. Інший синкритянин вже схопився з сержантом, поваливши його й замотуючи, як і професора, липкою стрічкою.

Та солдати виявилися дужчими за Самуеля. Впіймавши мить, Конос сильним ударом збив сінкритянина з ніг і вихопив пістолет. Одночасно Стівен, хоча й не зміг скинути з себе нападника, все ж таки встиг зняти автоматичну гвинтівку із запобіжника і натис на курок. Серед гірської тиші пролунала коротка черга пострілів.

Солдати, що лишилися позаду, причаїлися. Налаштувавши зброю, вони приготувалися до зустрічі з невідомим ворогом.

Короткими перебіжками вони поступово наближалися до місця сутички. Побачивши крізь зарості незвичний колір комбінезонів космічних прибульців, що різко відрізнявся від кольору їхньої уніформи, солдати відкрили вогонь. Серед дерев і чагарнику лунали поодинокі постріли й автоматичні черги, ехом відбиваючись від скель.

Горн був розлючений.

– Звідки вони узялися? – суворо запитав він у свого заступника. – Куди дивився дозор?

– Незрозуміло. Здається ми їх прогавили, шеф, – відповів один з охоронців.

Причаївшись за купою каміння, Горн та ще декілька синкритян з ним, спостерігали за розгортанням подій.

Диспитянські солдати з загону Коноса теж поховалися. Один з них став голосно кликати майора та сержанта, просячи щоб ті відповіли. Але відповіді не було.

– Ну що ж, зробимо так, щоб вони нас злякалися і повтікали звідси, – вирішив Горн, – Тоді вони вже не заважатимуть нам.

– Займись ними, – наказав він тому ж синкритянському солдату, мовчки вказуючи на потужну зброю, яка ще не була ними застосована.

Синкритянський солдат висунувся з-за купи каміння і почав обережно підбиратися до укриття диспитян.

Відчувши наближення супротивника, диспитяни знову почали стрілянину. Раптом вони побачили загадкову фігуру сінкритянина. Той виставив вперед себе якийсь дивний пристрій, і вмить між ним і диспитянами виросла майже прозора стіна фіолетового полум‘я. Усюди куди б не спрямовував свою зброю синкритянин, все спалахувало.

Диспитянські солдати закам‘яніли від несподіванки. Стіна полум‘я рухалася на них і ставала все ближчою з кожним кроком загадкової фігури прибульця. Більше того, залишившись без командира, диспитянські солдати запанікували.

Вирішивши прискорити перебіг подій, Горн кинув в атаку ще одного охоронця.

Диспитянські солдати крізь стіну вогню помітили, як до першої загадкової фігури приєдналася ще одна. Цей другий сінкритянин з невідомою потужною зброєю став обходити солдатів Коноса з флангу.

Одрізані один від одного, солдати метушилися, шукаючи виходу з цього пекла, і, не витримавши, побігли з місця сутички в зворотньому напрямку. Здивовані й перелякані небаченим і неуявимим, вони бігли, охоплені якимсь істеричним жахливим трепетом і отямилися тільки за декілька кілометрів від того місця.

– От і добре, – зробив підсумок Горн і пожартував: – Усіх з собою не забереш.

Сінкритяни швидко зібралися, завантажили зв‘язаних Коноса і Стіва в космічний корабель і запустили двигуни модуля. Через мить корабель стартував, залишаючи місце неочікуваної ніким сутички.

Заспокоївшись і зібравшись з силами, диспитянськи солдати повернулися назад, бажаючи надати хоч яку допомогу майору і сержанту. Та галявина, де недавно ще стояв космічний корабель синкритян, була вже пуста. На траві й камінні були добре визначенні сліди боротьби. Поламані гілки вказували напрямок руху нападників. Але всі ознаки колишньої присутності незнайомців різко зникали, не залишаючи диспитянам нічого, окрім можливості тільки здогадуватися про те, що трапилося.

– Чорт, що це було ? – спитав один з диспитянських солдатів іншого.

– Незрозуміло! Якісь невідомі, з якоюсь суперзброєю захопили нашого майора, а з ним і сержанта. Ми не знайшли їхні тіла, слідів смертельного поранення також. То можна сподіватися, що вони поки що живі. Можливо, і професора теж захоплено. А ось куди вони поділися потім? – відповів той.

– А я тепер дійсно починаю вірити в інопланетян, – додав третій, – й іншого пояснення недавнім подіям поки що не знаходжу.