Читать книгу Флорентійські хроніки. Державець (збірник) - Никколо Макиавелли - Страница 3

Завзявшись описувати життя-буття та справи народу флорентійського, звершені ним у себе і поза собою, я збирався почати хроніку з року 1434 народження Христового, з того відтинку, коли рід Медічі, заходами Козімо та його батька Джованні, перебрав провід у Флоренції більше, ніж хто інший. Бо я гадав, що месер Леонардо Аретіно і месер Поджо, двоє славетних дієписців, розповіли якнайдокладніше про все, що здіялося доти. Проте згодом я пильно вчитався в їхні писання, прагнучи дослідити, як саме і яким робом описуються події, і ступити їм услід, щоб догодити нашим читальникам. І тут побачив, що в описі війн, ведених флорентійцями з чужими державцями і народами, вони справді дуже докладні, а от щодо цивільних чвар і внутрішньої незгоди та наслідків і того, і того вони багато чого замовчали, а дещо тільки коротко згадали, отож у такому викладі читальники не здобудуть ні пожитку, ні втіхи. Як на мене, вони так зробили тому, що ці події видалися їм дрібними і недостойними пам'яті поколінь, або тому, що боялися образити тих, кого під час оповіді їм довелося б гудити. Такі причини (даруйте мені на слові, панове дієписці) здаються мені принизливими для великих людей. Бо коли в історії щось може припасти до вподоби або виявитися повчальним, то це докладний опис подій, і коли якась наука корисна громадянам, які правлять республікою, то це пізнання обставин, які призводять до гризні й міських чвар, аби городяни, навчені гірким досвідом інших, уміли триматися єдності. І коли приклади того, що коїться в будь-якому панстві, можуть нас хвилювати, то приклади нашої республіки зачіпають нас дужче й навчають більше. І коли в якійсь республіці точилися неабиякі чвари, то найбільші були саме флорентійські. Бо в більшості інших панств це обмежувалося звичайно якоюсь незгодою, котра залежно від обставин або збільшувалась, або призводила до загибелі, зате Флоренція, не обмежуючись однією, викликала їх безліч. У Римі, як це всім відомо, після вигнання королів пішли чвари між нобілями й плебсом і не припинилися аж до розпаду імперії. Так було і в Афінах, і в усіх інших республіках, які тоді процвітали. Проте у Флоренції спершу починали гризтися нобілі, потім нобілі і пополани і, нарешті, пополани і плебс. До того ж нерідко траплялося, що серед тих, хто брав гору, виникав розкол. Колотнеча не раз вела до таких смертовбивств, вигнання, загибелі цілих родин, яких не зазнавало жодне відоме в історичних анналах місто. І воістину, на мій погляд, ніщо не показує величі нашого міста так очевидно, як його внутрішній розбрат, адже його цілком вистачило б на те, щоб зруйнувати найбільшу і наймогутнішу республіку. А проте наша республіка від нього знай зростала. Громадяни її були наділені такою звагою, вони підносили себе і свою батьківщину з такою силою духу, що навіть ті, хто переживав такі напасті, своєю звагою більше примножували славу Флоренції, ніж самі чвари і розбрат могли її підірвати. І, безперечно, якби Флоренція, визволена з-під імператорської кормиги, змогла здобути таку форму правління, яка забезпечила б їй єдність, я навіть не знаю, яке панство, сьогочасне і старожитнє, перевищувало б її: стільки б досягла вона в ратному ремеслі і в мирних справах. Адже відомо, що не встигла вона вигнати своїх гібеллінів у такій кількості, аж вони заполонили всю Тоскану й Ломбардію, як під час війни з Ареццо і за рік до Кампальдіно гвельфи разом з тими, хто залишився, могли навербувати в місті тисячу двісті важкоозброєних вояків і дванадцять тисяч піхотинців. А потім у війні проти Філіппо Вісконті, дука Міланського, коли флорентійці мусили витрачати кошти, а не діяти оружно (зброї тоді вони не мали), вони витратили три з половиною мільйони флоринів; по завершенні війни, невдоволені умовами миру і прагнучи показати потугу свого міста, вони облягли Лукку. Ось тому я не можу збагнути, чому цей розбрат у місті не заслуговує на докладну розповідь. Якщо ж вищезгаданих славетних письмаків утримувало побоювання ущербити пам'ять тих, про кого довелося б писати, то вони схибили в цьому і лише показали, як мало знають про людське себелюбство і незмінне прагнення людей увічнити імена власні та своїх предків. Забули вони про те, що багато хто, кому не випала нагода прославити себе якоюсь доброю справою, намагалися стати відомими через речі недостойні. Не здогадалися вони також, що звершення, величні самі по собі, як, наприклад, усі діяння політичні й державні, хоч би як їх вести, хоч би до якої мети вони приводять, завше, мабуть, дають діячам більше шани, ніж хули. Взявши це до уваги, я передумав і вирішив почати свій літопис від виникнення нашого міста. І все ж, не бажаючи збиватися на манівці, я хочу докладно оповідати тільки життя нашого міста аж до MCCCCXXXIV року, а про зовнішні справи говоритиму лише остільки, оскільки це стане доконечним для розуміння справ внутрішніх. У розділах після MCCCCXXXIV року візьмуся дрібно описувати і те, і те. А для того, щоб у цій історії були зрозуміліші всі періоди, які вона зачіпає, я, перш ніж писати про Флоренцію, викладу, яким чином Італія потрапила під руку тих, хто нею тоді правив. Ці події, як усеіталійські, так і флорентійські, і складуть перші чотири книги. В першій оповідатимуться коротко речі, які мали місце в Італії по занепаду Римської імперії і до MCCCCXXXIV року. Друга охопить період від виникнення Флоренції до війни з понтифіком після вигнання дука Афінського. Третя закінчиться MCCCCXIV роком, смертю короля Неаполітанського Владислава. У четвертій ми дістанемося до MCCCCXXXIV року і, починаючи з цього періоду, розлого викладемо все, що діялося у Флоренції й за її межами аж до нинішніх часів.