Читать книгу Колискова для Софії - Нина Фиалко - Страница 10

Недовго вдавалося Тамарі приховувати вагітність від співробітників. Надія Ігорівна, власниця бару, викликала її в кабінет і, не приховуючи роздратування, мовила:

– Хто б міг подумати, що скромна з виду дівчина могла так бездумно влипнути! Подруга не ділиться з тобою, як насолоджуватися життям і не плодити байстрюків?

Тамара втупила очі в підлогу й мовчала. Не знала, що відповісти.

– Звільнити тебе не маю права, але й псувати імідж закладу також не можу. На кухні зможеш бути корисною до декретної відпустки? – запитала власниця. – Злидні злиднів доганяють. Мама вже хоч знає, що скоро бабусею стане?

– Мама за кордоном, то їй усе одно, а бабуся обіцяє допомогти… – не піднімаючи голови, відповіла Тамара. – Дякую, що не виганяєте. На кухні все робитиму, адже до роботи привчена з дитинства.

– От і добре. Не падай духом, бо, поки своїх ґуль не наб’єш, на чужих помилках важко вчитися.

Після народження сина Тамара не наважилася відразу виходити на роботу. Не помітила, як злетів рік, бо за щоденними клопотами бачила лише, як у нього виріс перший зубчик, а потім син ступив самостійно перший крок…

Минав останній місяць літа. Спека, що допікала останній тиждень, трохи спала, і такий жаданий, хоч і не дуже рясний дощ освіжив повітря. Тамара нагодувала малюка кашею, умила личко і, милуючись ним, звела погляд на бабусю.

– Як ви гадаєте, на кого він схожий?

– Яке це має значення? Чий би бичок не скакав, а телятко наше! Не тим гризешся, мамочко! Думай, чим дитину годувати будеш. Подивись, як люди своїх дітей одягають, а наше в недоносках інших ходить, – невдоволено відповіла бабуся Маша.

– То що, мені йти на об’їзну дорогу й приєднатися до тих дівчат, які себе водіям продають? – огризнулася Тамара, добираючи слова, щоб не дратувати бабусю ще більше.

– Залишай мені дитину і йди працювати, – порадила вона. – Не дивися на тих жінок, які можуть довго сидіти без роботи з дітьми. Тобі судилася інша доля.

– Вам же важко буде… Він такий непосидючий, що скоро не доженете.

– А кому сьогодні легко? Час швидко біжить. Через рік у садочок почнемо водити, а там не зоглядишся, як і виросте. Шкода, що батька не знатиме… – Маша важко перевела подих і відвернулася, щоб внучка не бачила сліз.

– Не починайте! Необачно я вчинила, то що, мені щодня тепер перед вами каятися?

– У Бога проси прощення, а не в мене. Я своїх гріхів маю повен міх. Бери дитину й веди погуляти, поки на вулиці гарна погода, – попросила бабуся, не маючи наміру продовжувати безглузді балачки.

На столі завібрував мобільник, і Тамара кинулася до нього. Тепер не часто до неї хтось телефонує. Однокласників розгубила, із сусідами легше побачитися, ніж додзвонитися, бо всі зайняті.

– Привіт! Упізнаєш? – почула голос Діани, жінки з її минулого життя.

– Доброго дня! Що ти! До смерті не забуду… – сердито відповіла Тамара, хоч і зраділа її дзвінку. – Цікавишся, чи ще жива?

– Томочко, не злись. Я ж такого фіналу не хотіла. У нас звільнилася офіціантка, і Вовчиця пропонує тобі роботу. Не відмовляйся, бо ми ж розуміємо, як тобі важко самій виховувати дитину.

– А малого куди подіну? Бабуся може допомогти, але всю відповідальність узяти на себе не зможе, – почала відмовлятися Тамара й побачила бабусині кивки головою, щоб погоджувалася.

– Не відмовляйся, прошу тебе. Візьми тільки у свого лікаря довідку про стан здоров’я, щоб іще тут не бігати і не витрачати даремно гроші, – наполягала Діана, не даючи часу на тривалі роздуми. – Завтра чекаємо від тебе остаточної відповіді, бо літом, сама знаєш, одному офіціанту важко на зміні.

Коли мобілка згасла, Тамара втупилася в бабусю і чекала, що вона скаже. Адже все залежить від її згоди доглядати дитину. Тамара ще сьогодні їхала б звідси, бо вже набридли підгузки й варіння каш. Грошей на памперси й готове дитяче харчування в них не було, тому вигодовували хлопчика старими дідівськими стравами, на яких самі виростали.

– Що ти дивишся на мене, як на Матір Божу? Пропонують роботу, то нема чого роздумувати, – сказала бабуся й усміхнулася.

– Ви мене відпустите аж у Київ?! – не повірила Тамара.

– З умовою, що ти хоч раз на тиждень будеш нас провідувати.

Тамара обняла бабусю і готова була зацілувати з радощів. Боялася нав’язувати їй свою дитину, але коли вона сама погодилася, то чому не скористатися шансом і не вирватися на волю.

– Тоді, бабусю, ви погуляєте з Артемком, а я гайну по довідку в поліклініку, – радісно, ледь не підскакуючи, розпорядилася внучка, на ходу одягаючи дитину.

Хату ніби ангели перелетіли. Приємна новина на якусь мить зробила двох жінок щасливими. Обидві розуміли, що буде важко, але з’явилася невеличка надія подолати матеріальну скруту.

Про свою незаплановану вагітність Тамара повідомила матері вже аж перед пологами. Виправдовувалась, як могла, але матеріальної допомоги не просила. Ольга колись не була щедрою мамою, то тепер, коли ніхто не знає, як їй там ведеться, марно надіятися, що вона змінилася. Подейкують, що заробітчани навчилися рахувати кожну зароблену копійку й необдумано жодної не витрачають. У те, що Ольга навчилася жити економно, не вірили ні мати, ні донька. Скнарою для себе вона ніколи не була.

– Я ще заміж збираюсь, а ти мене бабцею робиш, – буркнула у відповідь на почуту новину Ольга. – Ти ще сама дитина, то навіщо тобі цей клопіт? Не знала, як його позбутися?

– Мамо, вже пізно про такі речі говорити. У тебе буде внук, – повідомила Тамара, перебиваючи нотацію, яку та зібралася їй вичитати.

– Ти мене не втішила. Шкода, що змарнувала собі життя. Від дівчат користі мало, а хлопці – це чужі діти. Вибач, у мене коштів мало на телефоні. Бабу поцілуй за мене, – поспішно виговорила, що мала на меті сказати, і відключилась.

Довго Ольга не давала про себе знати.

Хлопчикові вже минав третій місяць, коли новоспечена бабуся змилосердилась і надіслала на памперси дві сотні єврів. Маша навіть уявити не могла, як важко донька відривала від себе ці кошти. А може, щось родинне заворушилося в серці й згадала, як їй колись важко було починати самостійне життя? Казала, що хотіла б побачити немовля, але до України не повернеться, доки не отримає в Греції білу карту для легалізації, а її можна отримати через п’ять років, якщо до того не потрапиш за якесь порушення режиму в поліцію. Не приховувала, що нудьгує за всіма, але у відпустку приїде лише через півтора року.

Маша вважала, що з Ольгою вони мали б іще більше проблем, то нехай уже краще працює подалі від них.

Додому Тамара повернулася під вечір. Принесла на всі гроші, що мала, пакет з найнеобхіднішими продуктами й почала розкладати в холодильнику.

– Через тиждень я привезу грошей, попрошу аванс, і тоді ви вже не будете на всьому економити. Пильнуйте Артемка, аби не захворів, бо тоді все піде на ліки, – попросила й глянула на килимок, де, нічого не підозрюючи, бавився син.

– Не вчи маму діти бавити, – образилася бабуся. – Старатимусь, але ж діти часто хворіють, то чи впильную…

Уранці Тамара прокинулася без будильника. Поцілувавши сплячого сина, тихенько вийшла зі спальні. Боялася, щоб не прокинувся, бо тоді вчепиться за шию і не відпустить її. Так бувало часто, коли вона збиралася в місто й на якийсь час покидала його на бабусю. Сьогодні поспішала вислизнути з хати, щоб не розбудити його. Поцілувала бабусю в чоло і з невеличкою сумкою знову пішла межи люди шукати щастя…