Читать книгу Колискова для Софії - Нина Фиалко - Страница 3

Усю ніч дощило. Ранок видався похмурим, і не хотілося вилазити з теплого ліжка. Глянувши на годинник, Тамара швидко підхопилася, поспішно вдяглась і вискочила з гуртожитку. До відкриття бару залишалися лічені хвилини. Як на зло, мимо проїхав якийсь навіжений і бризками з-під коліс обляпав їй ноги. «Дебіл!» – кинула навздогін, але не зупинилася. Надіялася, що клієнтів ще не буде й вона матиме час привести себе у відповідний вигляд. Злість посилилася, коли побачила при вході власницю «Ластівки», яка поглядала на годинник, що висів на одній зі стін. Офіціантка опустила винувато голову й, привітавшись, мала намір пройти мимо. Надія Ігорівна зміряла її критичним поглядом і, побачивши на спідниці свіжі брудні плями, скипіла:

– Де це тебе так товкли зранку?

– Чому відразу товкли? Якийсь покидьок улаштував ралі серед міста… Зараз я швиденько помиюся, – пояснила Тамара і, ніяковіючи, прошмигнула в роздягальню.

– Поспіши, бо вже клієнти чекають, – невдоволено кинула власниця бару навздогін і підійшла до стійки. – Зроби, Вітю, мені міцну каву з коньячком і принеси в кабінет.

Бармен схопився, мов ошпарений, бо апарата ще навіть не вмикав, а їй уже подавай. Насипав у турку кави, залив кип’ятком і поставив на гарячу плитку на кухні. Поки відкорковував коньяк, кава мало не втекла. Від думки, що довелось би ще одну заварювати, у Віталія затремтіли руки. Усі працівники боялися крику власниці, бо тоді був би весь день зіпсований. Між собою вони прозвали її Вовчицею через те, що вона часто їздила на концерти Олега Винника й не приховувала свого захоплення ним. Після кожної такої поїздки в барі кілька днів не з’являлась і працівники мали перепочинок.

Віталій не став додавати коньяк, а зі скибками лимона поставив пляшку поруч з кавою. Надіявся, що після чарки Вовчиця подобрішає і не стане прискіпуватися до співробітників. Таке вже траплялося не раз, і він трохи навчився вловлювати поганий настрій своєї роботодавиці, знав, і чим його покращити.

Тамара хутко переодяглася, на ходу почепила на груди бейджик з ім’ям і поглядом охопила зал.

– Не бачу клієнтів, про яких бідкалася Вовчиця, – тихо мовила, озираючись. Знала, що та може вигулькнути тоді, коли її найменше чекаєш.

– Проходив мимо заклопотаний наш давній клієнт, то вона гадала, що, може, захоче похмелитися чи випити кави, – повідав Віталій. – Я б його сам обслужив, але ж вона мусила до тебе за щось учепитися. Не звертай уваги й берися до роботи!

– Мені теж не завадило б чимось заспокоїти нерви, – мовила Тамара й зиркнула в бік кабінету.

– Почекай. Вона зараз піде, а ми вип’ємо кави… – усміхнувся Віталій.

Ще годину в них пануватиме затишшя, а в обід почнеться рух, і тоді не буде часу на теревені. Колектив бару невеликий, і про кожного працівника тут знали все. Те, що кожен розповідав про себе, і те, про що навіть не здогадувався. Світ ніби великий, але завжди звужується навколо однієї людини. Як би не намагався жити осібно й ні з ким не ділитися своїм болем чи радістю, довго витримати не можеш. Тому найближчими людьми, з ким можна поділитися, стають ті, з якими пліч-о-пліч довго працюєш і переживаєш різні ситуації.

– Діана на котру годину виходить? – запитав бармен.

– Коли виспиться, – відповіла Тамара.

Віталій загадково всміхнувся. Він бачив, як офіціантка після роботи поспішала, бо на неї чекав клієнт у дорогому авто. Діана невідомо з якої причини мала поблажку від Вовчиці й могла не тільки запізнюватись, а й прогулювати. Будь-який інший працівник за такі вчинки був би звільнений, а їй сходило з рук. Віталія життя навчило тримати язик за зубами, тому й сьогодні не став озвучувати свою думку. Надіявся, що Діана не зовсім безтолкова й не пропустить день, коли можна втовкти копійку.

Усміхнена Надія Ігорівна подякувала за каву й попередила, що вона знову їде на концерт і просить усіх добросовісно ставитися до своїх обов’язків.

– Діана на котру годину виходить? Гадаю, що на суботу вона не взяла вихідний? – запитання власниці повисло в повітрі. – Бачу, що вона скоро на голову почне всім вилазити.

– Ви ж знаєте, що вона працює до останнього клієнта, то трохи зранку відсипається, – Віталій спробував захистити співробітницю. Він розумів її, бо працював через тиждень, а офіціанти мали один вихідний і часто порушували графік. Просили Вовчицю взяти на зміну ще одного напарника, але та економила на всьому й у своєму рішенні була непохитною.

– Якщо виникнуть якісь проблеми, то знаєте, до кого звертатися, – указала поглядом на адміністратора, який щойно з’явився в дверях.

Владислав Петрович мав далекі родинні зв’язки з Надією Ігорівною і був її довіреною особою в цьому закладі. Вони не афішували, наскільки ті зв’язки тісні, але працівники остерігалися при ньому обговорювати власницю бару. Роботу можна було знайти в іншому місці, але боялися втратити репутацію. Місто хоч і велике, але ресторатори між собою знаються і неофіційно негативну характеристику можна дістати без зусиль. Спробуй тоді комусь довести, що ти не верблюд.

Щойно Вовчиця від’їхала, колектив зібрався на ранішнє кавування. Владислав Петрович устиг заглянути у всі закутки й, не знайшовши, до чого прискіпатися, задоволено потирав руки.

– Ви, шановні, не розслабляйтеся, бо сьогодні в нашому мікрорайоні якийсь фестиваль проводять, то буде людно і в нас.

– Якщо Діана вийде вчасно, то запари не буде. Так, Тамаро? – мовив Віталій, подаючи їй каву з коньяком.

– Авжеж… – вдячно схилила голову вона. Настрій – ніби коти зі всього мікрорайону шкрябали в душі, але мусила всміхнутися, щоб не вислуховувати повчань іще й від адміністратора.

За столом не засиділися, бо до бару із шумом зайшла група студентів і зробила перше замовлення. Зала бару була поділена на два блоки. Перший і основний – з невеличкою сценою для музикантів, які у вихідні та святкові дні виступали вживу, – відкритий для всіх. Віддалений зал поділений на кілька кабінок для особливих гостей. Вони облюбували їх для проведення своїх ділових і потаємних зустрічей. Тамара не помітила, як у віддалену кабінку зайшли клієнти.

– Жора нову кралю привів. Заглянь до них, – Віталій поглядом скерував туди Тамару.

Узявши меню, вона попрямувала до кабінки й на мить зупинилася. Жора дуже впевнено переконував свою подругу попрацювати на якійсь фабриці. В окрузі жодної діючої фабрики нема, а він обіцяє ще й велику платню. Зайшла й поклала на стіл меню.

– Дві кави й одне тістечко, – не дивлячись на офіціантку, мовив чоловік і махнув рукою, щоб вона не затримувалась.

Цей чоловік став їхнім постійним клієнтом недавно. Приємна зовнішність і рідкісний баритон надавали його статечній статурі поважного вигляду. Коротка стрижка приховувала сивину, а глибокі залисини відкривали високий лоб, роблячи його ще вищим. Кажуть, що в такій голові багато мудрих ідей. Підтвердити цю гіпотезу могли люди, які добре знають людину з такими рисами. Усезнаючий Віталій дізнався лише про те, що Жора часто відвідує казино й має якийсь бізнес. У їхньому барі він грошей багато не витрачав. Зустрічався з жінками, і з їхнього вигляду не можна було вгадати, що в цих людей є щось спільне. На проституток вони не схожі, а на коханок – тим паче. Сорокарічний чоловік одягався модно, з клієнтками поводився ввічливо й справляв враження ділової людини.

«Яку ж це фабрику він має на увазі? – мучило запитання. – Сама змінила б роботу на якусь іншу, де б не обмацував поглядом усякий пияк».

– Нічого нового, – розчаровано мовила, показавши барменові два пальці. – Ще тістечко якійсь старій бабі замовив. Перелякана така сидить, і мені здалося, що вона чогось боїться, хоча він їй гідну роботу пропонував на якійсь фабриці.

– Може, на птахофабрику тушки розробляти агітував?

– Не сміши! Там відділ кадрів є. За цим словом щось інше криється, – не повірила офіціантка, несучи замовлення.

Дивувало те, що через кілька днів цей загадковий Жора прийшов з новою пані. На вигляд вона була не такою переляканою, як попередня. Поводилася навіть зверхньо, ніби вона Жору намовляла на щось непристойне, бо він відповідав лише короткими фразами. З тих слів Тамара зрозуміла, що розмова велася про платню за якісь послуги. Її також не влаштовувала мінімальна платня і ті невеликі чайові, якими доводилося ділитися з адміністратором. Не приховувала, що задля кращого заробітку охоче змінила б роботу. Не раз поверталася спогадами до своєї родини, яка не змогла дати їй добру путівку в життя.

…Родина Петра Процюка мешкала в одному з віддалених райцентрів Київщини. Перебуваючи парубком на строковій службі в рядах радянської армії, він закохався в дівчину, яка працювала буфетницею в гарнізоні. Тоді йому здавалося, що добрішої та вродливішої жінки нема в цілому світі. За два роки служби в Приморському краї відпустки так і не дочекався. Командир, відчуваючи свою провину, щедро віддячував йому короткотерміновими звільненнями у вихідні та святкові дні. Невеличке містечко, у якому дислокувався гарнізон, можна було за пів дня обійти вздовж і впоперек. І то лише раз для ознайомлення. Петро порівнював його зі своїм рідним і розчаровано казав товаришам:

– У нас є де потанцювати з дівчатами. Маєш з ким – посидь на березі річки чи запроси кохану в кінотеатр. Тут куди б не пішов, усюди спочатку випивають, потім б’ються.

– А що молодь має робити, якщо нема куди поткнутися? Трохи випив – і тоді з’являється бажання на танці йти, – виправдовувався Василь з Вологди. – Дівчат у гарнізоні мало, та й ті вже зайняті. Тримайся Маші, поки якийсь лейтенантик не перехопив, – порадив товариш, зауваживши часті теревені Петра з буфетницею.

Петро вже й сам так думав, бо служити зоставалося ще майже пів року, а туга за рідною домівкою ставала нестерпною. Удома залишилися мати й дві молодші сестри, за якими він сумував. Вони завжди огортали його теплотою і турботою. Хлопцеві дуже бракувало сімейного затишку.

Буфетниця виявилася дівчиною без великих амбіцій і легко прийняла залицяння українця, який, на відміну від інших, віртуозно й легко рубав дрова, акуратно складав їх, ніби сірники в коробці. Маша з мамою мешкали в старому дерев’яному будинку, якого ніколи не фарбували й вочевидь давно не ремонтували. Ще першого дня, коли Петро зайшов у гості й поправив ворота, які невдовзі мали впасти, дівчина відразу змінила своє ставлення до нього. Такого працьовитого кавалера в неї ще не було, то ліпшого чоловіка Маші годі було шукати. Догоджали йому з мамою, як тільки могли! Петро використовував їхні блага, але в його плани одруження не входило. Він марив Україною і постійно про неї дівчині розповідав. У Маші він був не першим залицяльником і вважав, що трохи пофліртує і без проблем з нею розійдеться. Перед дембелем перестав ходити в гості, бачився з нею лише в буфеті й з нетерпінням чекав наказу про звільнення в запас.

Та одного дня дівчина його перепинила, розплакалась і повідомила, що носить під серцем його дитину. Ледь не в ноги падала й просила, щоб забрав її із собою в далеку Україну. Не вистачило в Петра совісті залишити вагітну молодицю, хоча постарітися мріяв не біля такої…

Батькам не встиг написати й попередити, що приїде з дружиною. Повертався рідною вулицею з вокзалу й бачив здивовані погляди знайомих. Спочатку не здогадувався, з чого б це. Та коли мама вперше побачила майбутню невістку, тихо запитала:

– А наших там не було?

Аж тоді Петро зрозумів причину подиву людей – Маша мала азійську зовнішність. Йому подобались її трохи звужені під кутом очі, які, здавалося, усміхалися навіть тоді, коли була сердитою. Для місцевих людей жінка, схожа на китаянку, була рідкістю, тому й дивувалися, чим вона могла звабити такого видного парубка, як Петро.

– Що, Петрусю, на безриб’ї і рак – риба? – цвіркнула в очі старша із сестер, залишившись після цих слів братовим ворогом до кінця життя.

Він розумів їхнє здивування, але не виправдовувався, бо й сам не планував привозити дружину із чужих країв, коли в селі гарних дівчат вистачало. Підтримуючи Машу, віджартовувався і переконував родину, що вибрав одну з найкращих жінок, яких там бачив. Сестри гнівалися, що не попередив їх, потім знаходили інші зачіпки, щоб не родичатись. Невдовзі справили невеличке весілля і молодята, незважаючи на різні прикрощі, налагоджували сімейний побут.

Маша виявилася тямущою жінкою і швидко зрозуміла, що чужинці втриматися біля чоловіка буде важкувато. Їй пощастило на терплячу свекруху, яка допомагала бавити внучку Олю і вчила невістку господарювати по-українськи та виживати при суцільній нестачі харчів та інших товарів у крамницях. Не було у влади дефіциту лише на камінь і пісок. Будівельна галузь розвивалась, і підприємства не шкодували грошей на житло для своїх працівників.

Кілька років сумлінної праці на заводі для Петра увінчалися успіхом. Спочатку йому надали сімейний гуртожиток, а згодом і двокімнатну квартиру. Життя складалось, як і в більшості родин, причетних до будівництва світлого майбутнього.

Стрімкий плин часу нерідко змушує людей повертатися до тих подій, що змінили життя… Мрія народити сина так і залишилася нездійсненою, попри всі потуги подружжя. У Петра зародилася недовіра до дружини, яка не могла чи не хотіла народжувати. Змусив її пройти обстеження, і виявилося, що це він не здатен мати дітей. Гірко визнавати свою провину, але від правди не втечеш. Усвідомлення того, що Маша обвела його навколо пальця, обманувши, що вагітна від нього, не давало йому спокою. Він любив доньку й надалі не мав наміру змінювати своє ставлення до неї, але образу через обман не міг у собі вгамувати.

Гіркі спомини, у яких давні підозри обростали новими уявними подіями, розбили їхнє крихке щастя в друзки. Сімейні чвари із цього приводу тривали не один рік. Спочатку тихо, щоб ніхто не чув, а коли чаша ненависті переповнилася, не соромилися вже й при доньці звинувачувати одне одного. Оля не знала, на чий бік пристати, їй набридло перебувати між двох вогнів, і вона хотіла втекти з їхніх очей. Давно зрозуміла, що причиною непорозуміння між батьками є вона, і подумала, що коли ступиться з хати, то й причина ненависті зникне.

Закінчивши школу, Ольга ошелешила родину повідомленням про своє заміжжя. Батьки усвідомлювали, що це колись має статися, мріяли про онуків, але ж не відразу після школи. Людські діти поспішали здати документи до вишів, щоб здобути якусь освіту й мати професію, а їхня єдина дитина квапиться запхати голову в ярмо. Ніби ні з ким серйозно не зустрічалася і раптом: «Виходжу заміж!» Жарт? Не могли второпати, чому вона так поспішно прагне покінчити з дівоцтвом. Може, своїм учинком хоче спам’ятати їх, щоб не сварилися, адже змінити минуле вже ніхто не в змозі… Чи втекти від обох?

Захоплені несподіваною новиною, батьки не знали, що й думати. Засліплені своєю недовірою одне до одного, вони й не помітили, що дівчина давно вже відбилася від рук, пізно поверталася додому. Де затримувалась і з ким водилася – для них було за сімома замками. Петро викурював по дві пачки цигарок за день, і, коли донька поверталася додому з різким запахом диму чи алкоголю, жодному не спало на думку зробити їй зауваження. Одягали дівчину за її вимогою, бо вона ж у них єдина. Оля успадкувала вроду біологічного батька-слов’янина, котрий також забігав до Маші на посиденьки, а Петро тішився і хвалився, що вона вдалася в нього. Тепер здогадався, що нестримна жага до любощів та інтриг доньці передалася з маминою кров’ю.

– Може, скажеш, за кого заміж зібралася? – запитав Петро, оговтавшись від шоку.

– Якщо ви хвилюєтеся, що треба буде весілля справляти, то я вас заспокою. Нічого мені не треба! У мене буде цивільний шлюб, – заявила Оля і спостерігала, як коробилися від цієї новини обличчя батьків.

– Як це?! – ледь вимовила мати. – А що люди скажуть?

– Плювала я на людей! Нехай за собою дивляться! Поживу трохи, роздивлюсь і, якщо не сподобається, утечу від нього. Гризтися так, як ви гризетеся, не буду, – карбувала слова з насмішкою навмисне, щоб дошкульніше ранити батьків.

Петро слухав і дивувався. Звідки в неї такі думки? Бабуня колись нагадувала, щоб вони хоч іноді ходили до церкви й брали із собою Олюню. Казала, що лише страх перед Божим покаранням стримує людину від багатьох негожих вчинків, особливо дівчат. Маша лише посміялася з неї, бо з досвіду знала, що ніякого покарання нема. Тоді, коли вона дівувала, вийшла сухою з води. Тепер проявилися перші паростки – Оля шлюб не вважає священним і ступила на дорогу розпусти. Батькам соромно комусь признатися, що єдиної доньки не впильнували й не застерегли від помилок.

Зятя, чи співмешканця доньки, побачили, коли він приїхав майбутню дружину забрати з речами. Високий, з хворобливим обличчям парубок не справив враження турботливого закоханого чоловіка. Зацікавлено зиркнув по кімнатах і, побачивши лише дві пузаті сумки перед порогом, розчаровано запитав: «Оце все?» На який багаж молодик сподівався – лише йому відомо.

Чи знала Оля, куди їде, чи сліпо йшла за покликом серця – батьки мали великий сумнів. Дурний гонор гнав дитину з дому, і ніякі доводи не змогли її зупинити. Повідомила тільки, що їде в столицю, бо в їхньому жабнику вільним людям, таким як вона, затісно. У дівчини з’явилася неприязнь до всіх людей, які живуть у цьому містечку. Що могло так негативно вплинути на її переконання, адже в школі не було жодних зауважень до її поведінки? Не була відмінницею, але й задніх не пасла. Батьки складали гроші на подальше навчання, і раптом усе це перекреслено. Чужий план здався Олі переконливішим, і вона повірила своєму обранцеві.

Порожнеча й сум поселилися в родині Процюка. Предмет непорозуміння між батьками зник, але кожен залишився при своїй думці. Не вистачило обом мудрості пробачити одне одному. Петро вважав, що причиною розпаду сім’ї стала Маша, і чекав від неї вибачення хоч тепер. Натомість за прикладом дочки вона спакувала валізу й повідомила, що повертається в Приморський край. Це сталось якраз напередодні розпаду Радянського Союзу. Та неочікувана подія не одному сплутала карти…

Довідавшись, що мати покинула батька, Ольга перестала з ним спілкуватися. Хотіла викреслити його зі свого життя. Петро картався своєю непоступливістю, бо Маша була дружиною не з найгірших. Не навчилася господарювати «по-українськи», як учила її свекруха, але дотримувалася традицій і була ощадливою. Поривався написати їй листа з проханням повернутися, але через купу літ адресу, за якою вона колись мешкала, уже не пам’ятав. Маша часто говорила про сестру в місті Красноярську, то могла й до неї поїхати. Не мав поруч нікого, хто б його розрадив і підтримав. Утративши родину, він не знайшов іншого порятунку, як подружитися з оковитою. Після кількох чарок нагальні проблеми втрачали актуальність і життя набирало іншого сенсу…