Читать книгу Колискова для Софії - Нина Фиалко - Страница 6

Кажуть, що досвід набувається з роками. Тамара вже через пів року пожаліла, що не дослухалася до багатьох порад матері, коли та ще була поруч. Тепер вона телефонувала з Греції дуже рідко, і з короткої розмови було зрозуміло, що дуже розчарована тим, з якими труднощами їй довелося стикнутись у перші місяці перебування в чужій країні. Та коли людина запускає якусь програму наперекір долі, то вийти з неї без втрат рідко кому вдається. Повернутися додому Ольга не могла через борг, бо в Україні ніколи не змогла б його відробити. Сподіватися, що чоловіки, у яких вона позичала, подарують їй ті кошти – марна справа. Баба Маша мов у воду дивилася, коли казала, що доньці, яка звикла до легких грошей, важко буде…

Робота офіціанткою виявилася для Тамари не такою вже й складною. Гірше було відбиватися від деяких клієнтів бару, котрі, бачачи нерозбещену дівчину, яка сором’язливо відводить очі, коли чує нецензурні слова, першими хотіли її спокусити. Запрошували на побачення, просили номер телефону й після роботи пропонували проїхатися на авто вечірнім містом… Відбивалась як могла.

– Ти справді ще незаймана чи ціну собі набиваєш? – якось запитала напарниця Діана, яка тепер ще й співмешканкою стала. – Приглянься до Едика, чим не пара? Може, заміж покличе.

– Навіщо мені такий чоловік, який по барах ходить? – огризнулася Тамара.

– Одружиться і сидітиме біля тебе вдома. Придивися до нього, – просила Ді.

– Чого це тебе так пече? Я ж до твоїх стосунків із хлопцями не пхаюся.

– Лише раджу на правах досвідченої подруги.

Діана справді була старшою за Тамару на кілька років. Мала гарно скроєну статуру з привабливими сідницями й симпатичне личко. Від хлопців відбою не було, особливо в кінці зміни, але кавалерів добирала за своїм критерієм. На роботі спочатку поводилася скромно, щоб не викликати в співробітників заздрості, а в керівництва – недовіри. З подругою домовилися в колі співробітників одна про одну нічого не розповідати, хоч, судячи з її запізнень, було про що…

У вихідні Ді деколи відвідувала родину, яка мешкала за сорок кілометрів від столиці. Поверталася завжди невдоволеною, але ніколи не скаржилась і не поспішала ділитися причиною поганого настрою. Тамара вчилась економити гроші й вважала за доцільніше переслати бабуні поштою, ніж витрачати ще й на проїзд. Кожна дотримувалася свого принципу життя і не нав’язувала його нікому.

Якось після скарги одного вибагливого клієнта, який на стіні побачив таргана, бар зачинили на дезінсекцію. Офіціантам оголосили додатковий вихідний, і Діана запропонувала влаштувати вдома маленьку вечірку. Тамара сприйняла це як докір їй, непоступливій, і прагнення показати, що життя прекрасне й не можна його марнувати, лише заробляючи гроші на ганчірки. Так вона називала одяг. Тамара хвилювалася, бо ще ніколи не брала участі у вечірках, де збиралися лише люди, зацікавлені одне одним.

Едик прийшов з букетом квітів, поцілував Тамарі руку, і вона розчулилася, бо досі ніхто з хлопців до неї так добре не ставився. Того вечора була нагода познайомитися з кавалером Діани, якого та від неї приховувала. Зустріч вечіркою важко було назвати, бо відбувалося все в будній день по обіді й без музики. Лише згодом Тамара зрозуміла, що це свято влаштоване спеціально для неї… Щойно за вікном почало смеркати, як Ді зі своїм бойфрендом заметушилися, що запізнюються на якийсь захід. Поспішно зібрались і залишили її наодинці з Едиком.

Для годиться втішений парубок виголосив іще кілька тостів за зустріч, щастя, взаємне кохання… Тамара дивилася на нього, не зводячи очей, і раптом відчула, як несподіваний електричний імпульс почав пронизувати її з голови до ніг. Перед очима бачила його сильні руки, якими він доторкався до неї, і розум почав ніби випаровуватися. На мить відчула насолоду від фізичного контакту з чоловіком, якого в неї досі не було, а потім – його гарячий подих на своїй шкірі, руку, якою він обіймає її, і його нестримний поцілунок. Його губи м’які, з легким присмаком тютюну. Її дихання стало швидким чи від алкогольної знемоги, чи від простого, але водночас солодкого відчуття обіймів, які не мала з чим порівняти. Тамара добровільно розчинилася в ньому… Усе відбулося настільки швидко, що вона спам’яталася лише тоді, коли Едик після солодкої знемоги відсунувся, важко дихаючи.

Сама не вірила, що так легко здалася… Це відбулося зовсім не за тим сценарієм, про який мріє кожна порядна дівчина. Сором’язливо опустивши очі, вона попросила Едика залишити її саму. Домігшись свого, він лише подякував, і, чмокнувши на прощання в щічку, зачинив за собою двері. Коли він пішов, розплакалася, що виявилася слабодухою перед першою спокусою…

Задоволеною була подруга, якій удалось опустити Тамару до таких, як сама – обманутих і принижених чоловіками. Побачивши похмуру співмешканку, спробувала заспокоїти її:

– Я дивуюся, що ти ще й так довго трималася. Тепер ми з тобою на рівних можемо ділити кімнату по черзі, коли захочемо…

– Хіба я тобі коли перечила приводити сюди свого Дозика, чи як там його? Я ще надто молода й хочу, як усі нормальні люди, вийти заміж, народити дітей, а не піти по руках… – сердито відповіла Тамара.

– Виходь за Едика, якщо він тобі запропонує. Хіба ж я проти, – насмішкувато мовила Ді, щоб трохи заспокоїти подругу.

Минуло більше тижня, поки Едик знову з’явився в барі. Винувато опускав очі й просив зваблену офіціантку не гніватися на нього. Куди поділася галантність, якою він полонив її. Недавно зайшов, випив пива й кивком голови попрощався саме тоді, коли Тома обслуговувала сусідній столик. «Чому не підійшов? Невже більше ніколи не прийде?» – подумала вона й відчула, що всередині ніби щось обірвалося… Не впевнена була, що зародилися серйозні почуття, але ж люди мають чимось пояснювати подібні вчинки. Гадала, що вона справді йому подобається і він хотів налагодити стосунки з нею. Виявилося, що, задовольнивши свою тваринну потребу, обтрусився і забув…

Обмірковуючи те, що сталося, Тома подумки звинувачувала подругу: «Вона навмисне все влаштувала, щоб я стала такою, як вона. Щоб тепер не сміла засуджувати її систематичну відсутність уночі».

– Ще мені одна втрата! – якось розсміялася Ді, коли подруга сказала, що кається за той необдуманий інтимний зв’язок. – Викинь з голови того Едика. Ти гідна кращого кавалера.

– Ти ж мене переконувала, що він той, на якого я мала звернути увагу, – дорікнула Тамара.

– Звернути увагу, а не спати з ним! Подруго, нікого не звинувачуй і май свою голову на плечах! Хто ж думав, що він виявиться звичайним колекціонером незайманих дівчат…

– Ді, хто зробив тебе такою злюкою?

– Проживеш з моє – дізнаєшся. Дивися на речі простіше й забудь про те, що сталося. Бувають випадки, набагато гірші за твій…

Особливий випадок, мабуть, у кожного є. Він ятрить душу й надовго залишається в пам’яті, а де в кого – на все життя.

Минуло два місяці від того пам’ятного вечора. Напередодні вихідного до бару зайшов Едик і всівся за столик, який обслуговувала Тамара. Вона навмисне не поспішала підходити, поки адміністратор не зробив зауваження. Щоб не наражатися на неприємність, підійшла, поклала перед ним меню і хотіла вже піти. Едик притримав за руку.

– Може, годі вже гніватися на мене?

– З чого ти взяв, що я гніваюся? – байдужим тоном відповіла Тамара.

– Не шукаєш мене, не просиш зустрітися, – грайливо заглядав в очі чоловік.

– Це б щось змінило?

– Завтра можемо провести час разом. Чи ти зайнята?

– Не зайнята, але не бачу в цьому потреби… – усередині вся кипіла, хотіла виговоритись, але ж не тут, коли на тебе спрямовано безліч очей.

– Ти справді не маєш до мене жодних претензій? Радий цьому, бо саме таку відповідь я хотів від тебе почути. Замовляти нічого не буду… – посміхнувся і швидко здимів.

Тамара вклякла біля порожнього столика й не могла з місця зрушити. Підійшла Ді й штурхнула в плече.

– Ти чого, подруго? Що він тобі сказав таке, що ти стоїш, мов заворожена?

– Усе добре… Не зли ще й ти мене!

Тамара різко повернулась і попрямувала до іншого столика, де сидів гурт дівчат. Вони, напевне, були студентками, бо одна перед одною вихвалялись якимось досягненням. Нехай тимчасовим, але успіхом. Вона взяла замовлення й намагалася не думати про Едика. Гніватися на нього чи відпустити і нехай зваблює інших дівчат, таких молоденьких, як за тим столиком?.. Спостерігаючи за Ді, раптом подумала: «Чи це не вона намовила хлопця спокусити мене, непіддатливу, а він тепер шукає виправдання? Чого б це він уникав зустрічі? Адже раніше ледь не кожного дня заходив на пиво, а тепер проходить повз».

Хотілося забути про той випадок, але через два тижні в Тамари почалася блювота й стало зрозуміло, що вона «залетіла». Подолавши нудоту, підійшла до здивованої Діани й, не добираючи слів, звинуватила її в навмисній підставі.

– Не вини мене в тому, до чого я не причетна. Можу поклястися, що він сам мене попросив… Я ж не думала, що першого вечора ти з ним зляжешся, – виправдовувалася вона, щиро співчуваючи, що так сталося.

– І що мені тепер робити? З байстрюком додому повертатися? – кипіла Тамара.

– Попроси в нього коштів на аборт… Зрештою, і я можу позичити…

– Я швидше помру, ніж проситиму в нього гроші!

Тамара довго схлипувала, бо й справді не знала, що їй робити. До всяких випробувань, здається, була готова, тільки не до такого.

– Боже, сором який! Як я бабусі на очі покажусь і що їй скажу! – бідкалася вона.

– Нікому нічого не розповідай, бо поки нічого не видно, то ще якусь копійку заробиш, – уперше Діана мовила мудрі слова.

– Ти радиш позбутися небажаного плода? – Тамара довірливо заглядала подрузі в очі й чекала слушної поради.

– Я дітей дуже люблю, і якби зі мною щось подібне трапилось, то не знаю… Якщо віриш у Бога, то в християнстві це називається дітовбивством і вважається тяжким гріхом.

– А займатися проституцією – це не гріх? – єхидно посміхнулася Тамара.

– Що ти знаєш про мене, що відразу судиш?! Перед Богом кожен особисто відповість за свої вчинки.

– Якщо прислухатися до твоїх слів, то мудрість із тебе так і пре. Нахапалася чужих висловів і видаєш за свої. Ти коли останній раз до церкви заходила? – поцікавилася Тамара, щоб переконатись у своїй правоті.

– Я атеїстка, а до церкви коли прийду, то бачу, що там лише паски і яйця освячують, – засміялася Діана. – Я вільна людина й живу, як мені подобається.

– Добре тобі, а я вже невільна… – розчаровано мовила й замовкла, щоб зовсім не розсваритися.

Поки Тамара роздумувала, як їй учинити, минув уже строк, коли можна було через хірургічне втручання позбутися плода. Щодня сподівалася побачити Едика й сказати йому про вагітність. Не мала наміру принижуватися, але хай би знав, до чого призвела їхня легковажність. Уже й зателефонувала б, але не знала куди. Він ніби розчинився в просторі…

Коли звернулася до лікаря, то виявилося, що на облік можна стати лише за фактичним місцем проживання. Відтягувати розмову з рідними вже не було сенсу. Тож, дочекавшись вихідного, Тамара наважилася поїхати до бабусі, розповісти їй про свою біду й попросити поради. Від сорому хотілося кричати, плакати й безслідно зникнути… Дикий біль розпачу розпирав груди, ятрив серце, ніби запитуючи, чому саме з нею це трапилося. Відповіді не було… З дитинства мріяла жити праведним життям, не ловити на собі, як її мати, осудливих поглядів сусідів та знайомих. Хотіла створити міцну сім’ю й ніколи не відпускати від себе маленьких дітей, як це вчинили з нею. Не думала, що один легковажний учинок може впустити в серце порожнечу, розтоптати мрії. Образливо, що не пізнала хоч миттєвого щастя, про яке могла колись згадати. Настала сіра буденність, від якої черствіють душа й тіло.

Звечора знялася хуртовина. Клієнтів у барі поменшало, і Тамара відпросилася з роботи на кілька годин раніше, щоби встигнути на останній автобус до свого містечка. Ідучи малолюдною вулицею до зупинки, почала хвилюватися. Нормальні люди поспішають до теплих домівок, а їй не сидиться, не спиться і сумні думки з розуму зводять. Знала наперед, що ні мати, ні бабуся не погладять її по голові, а почнуть дорікати: «Я ж тобі казала…» Хіба вона сама того не знала, що чоловікам не можна довіряти? Знала. Не думала, що можна завагітніти з першого разу… А мала б, адже тепер є багато способів захисту. Як виправдовуватися перед бабусею, у якої застаріле сприйняття стосунків між чоловіком і жінкою? Тамарі ніхто не розповідав про давній сімейний конфлікт, тож вона досі думала, що її бабуся майже свята.

На щастя, невдовзі підійшов комфортабельний автобус, у якому можна було не тільки зігрітись, а й заплющити очі, притулившись до вікна, щоб ніхто не заважав жаліти себе. Шкодувала, що, крім Діани, у неї нема справжніх подруг, з якими могла поділитися й попросити поради. Тепло й погойдування на нерівній дорозі та переметах заколисали дівчину. Пробудилася від гучного нагадування водія:

– Кінцева зупинка! Дівчино, спати будете вдома! – смикнув він за рукав.

Тамара миттю підхопилась і, вибачаючись, вийшла з автобуса. Колючий сніг сипонув у розпашіле обличчя, крижаний вітер зривав шапку й змусив натягнути капюшона на голову. Рідне містечко спало. Обминаючи замети, поспішила на свою вулицю. До свого будинку завжди ходила короткою стежкою, що проходила через дитячий майданчик. Не зрадила давньої звички й тепер. Попереду йшов запізнілий мешканець і, ставши на прикриту снігом щорічну ковзанку, послизнувся і впав. Не шкодуючи лайливих слів, намагався підвестися – марно. Тамарі ця картинка здалася дуже знайомою… Якусь мить вагалася, чи підійти, та щось стримувало. «Дитина ж в утробі!» – майнула думка. Вона застерігає маму від необачних дій, які можуть зашкодити їй. Але й пройти мимо не змогла. Підійшла ближче й запитала:

– Встанете самі чи покликати когось на допомогу?

– Ще чого! Я ж не п’яний. Знав, що тут ковзанка, і забув. Старію… – виправдовувався чоловік, але, засоромившись, зібрався із силами й звівся на ноги. – А якби ще щось зламав, то й замерзнути до ранку можна. – Ви, здається, внучка тьоті Маші?

– Ви не помилилися, – відповіла дівчина, дивуючись, що сусід упізнав її.

Тамара вже не дослухалася до його розмови. Вона напружила пам’ять, бо їй здалося, що колись щось подібне переживала й бачила. Так, так… у дитинстві, коли вона з мамою мало не замерзли біля під’їзду, очікуючи дідуся. Усе повторюється…

Бабуся була здивована пізнім приїздом онучки.

– Дуже рада, що ти приїхала, – обнімаючи її, старенька дорікнула. – Що то молоде й нерозумне. Хіба ж можна так легко вдягатися в холоднечу, так і простудитися не важко.

– Та ні, бабусю. В автобусі було тепло, а тут швиденько вулицею перебігла, – щебетала Тамара, роздягаючись.

– Зараз гарячого чайку вип’ємо – і зігрієшся. З матір’ю давно розмовляли? Відреклася від мене, то, може, хоч до тебе признається…

– І до мене рідко телефонує. Постійно скаржиться, що важко.

– Там працювати треба, а вона звикла до легшого хліба, – правила своє Маша.

– Просто, бабусю, там принизлива робота, то не тільки їй важко звикнути до такого. Доглядає якусь стару примхливу бабу, яка за свої гроші хоче ще й познущатися з доглядальниці, – намагалася захистити матір Тамара.

– Хай спробує, може, хоч чужі люди вправлять їй мізки. Тебе що в таку холоднечу пригнало? – не відчуваючи біди, запитала бабуся. – Гроші на щось потрібні, то в мене їх нема. Комуналку збільшили, то з великою натяжкою до наступної пенсії дотягую.

– Ні, бабусю. За порадою до вас приїхала, – тихо мовила, не підводячи погляду, боячись побачити її здивовані очі.

– Заміж зібралася? Чи, може… – Бабуся спочатку глянула на живіт, який іще не видавав ознак росту, але кмітливе око жінки зауважило збільшені груди.

Кров ударила в скроні, і, щоб не впасти, Маша вхопилася за стіл.

– Йде по долі: як мамі – так і доні!

Тамара обняла стареньку й розплакалася.

– Я не розпусна дівка, бабусю. Подружка насміхалася з мене, що я закінчила школу й цноту зберегла. Виявляється, що тепер це не в моді. Це сталося випадково, і, на жаль, з першого разу завагітніла. Не можу повірити, що так можна. Люди роками разом живуть і не можуть дочекатися, коли таке станеться, а в мене відразу…

– Батько відмовився?

– Він навіть не знає, і я не можу йому про це сказати, – виправдовувалася Тамара, щоб хоч якось заспокоїти бабусю.

Маша згадала свою молодість, коли, завагітнівши, вчасно зорієнтувалась і вийшла заміж за Петра. Хотіла порадити так вчинити і внучці, але та не могла похвалитися наявністю хоч якогось кавалера, на якого можна було б повісити батьківство. Ніколи не сподівалася, що за свій гріх доведеться тепер внука-безбатченка виховувати.

– Я у великому розпачі, бабуню. На аборт не наважилася, але якщо ви відмовитеся мені допомогти, то я залишу дитину в пологовому будинку. Сюди більше не приїду, і ніхто не знатиме, що я вляпалась і народила байстрюка.

– І хто це тобі таку дурницю порадив? Заберуть готове дитя з руками й ногами, а чинуші ще й подякують, бо багато людей чекають, щоб усиновити немовля. Ні, голубко, свого не віддамо нікому! Не картай себе, що не зробила аборт, бо не знати, як би то відбилося на подальшій твоїй долі. Важко буде спочатку звикнути до косих поглядів сусідок, що біля під’їзду пропускають усіх мешканців будинку через своє сито. Якось буде…

– Матері варто повідомити?

– Поки не треба, бо ще зірветься і приїде. Без неї спокійніше… – радила бабуся.

Тамарі відлягло від серця. Не судилося пізнати щастя з коханим чоловіком, то всю нерозтрачену любов спрямує на дитя. Завтра під час огляду дізнається, хто ж там проситься на світ – хлопчик чи дівчинка?

Уранці в супроводі бабусі Тамара відвідала дільничну лікарку. Не приховувала, що самотня і має намір народжувати, але без нагальної потреби приходити в лікарню не буде. Оглядалася на всі боки, боячись зустріти когось зі знайомих. УЗД показало, що має народитися хлопчик.

Вийшовши з поліклініки, Тамара подякувала бабусі й повідомила, що вдосвіта повернеться до Києва й працюватиме, поки дозволить власниця бару. Та тільки плечима знизала, що внучка не захотіла погостювати хоч один день. Ще стільки хотілося розпитати, щоб знати, до чого готуватися. Одним Маша була задоволена: слава Богу, що Петро не дожив до цього сорому, бо був би загриз її.

Світанок повільно влягався на землю, оповиваючи місто іскристим серпанком. Рух машин та людей, які, мов мурахи, поспішали хто куди, зупиняючись перед світлофором, що раз у раз блимав очима, змінюючи колір, свідчив про народження нового дня. Тротуаром, обминаючи перемети, поспішала Тамара. Її зболена душа скапувала відчаєм і зневірою, щокою котилася непрохана сльоза. Почувалася розтоптаною і розчарованою, бо завагітніла не з великого кохання, а за випадкового збігу обставин… чи цікавості пізнати те, чим захоплюється її подруга. Не сподівалася, що урок виявиться надто повчальним.

Кілька годин у дорозі про різне думала, але мусила змиритися з долею і готуватися до нових випробувань. З бабусею їй не страшно, бо вона ще не дуже стара й має міцне здоров’я, а до труднощів їм не звикати.

У гуртожитку гуділо, мов у вулику. Діани в кімнаті не було, і Тамара мала ще кілька годин для відпочинку перед зміною.

Ді забігла лише перевдягнутися, щоб не запідозрили, що вона не ночувала вдома. Побачивши подругу в ліжку, здивувалась:

– Я гадала, ти не скоро повернешся… Уже якась дівчина на твоє місце приходила на оглядини, то ти вчасно з’явилася.

– Навіщо ти все розпатякала про мене? Я і тобі не говорила, що буду розраховуватися з роботи до декретної відпустки, – невдоволено зауважила Тамара.

– Я подумала, що ти сама не захочеш з пузом поміж столів ходити й чоловіків дражнити… – Ді була напідпитку й могла довго сперечатися чи доводити свою правоту. – Вибач. Я втомлена й хочу хоч трішки відпочити.

Тамара відвернулася до стіни й намагалася заспокоїтися. Не було її всього один день, а пліток вистачить надовго. Дивувалася подрузі, яку вона сама вибрала в співмешканки. Замість вдячності та платить їй постійним приниженням. Про себе нічого не розповідає, хоча, напевне, має купу не менших проблем. Уже кілька разів назвала її селючкою і намагалася принизити, коли вони в колі співробітників бували разом. У Ді є чого повчитись, якщо хочеш стати нахабною проституткою, але Тамара боялася навіть думати про таке. «Якби Діана знала, якої думки про неї ті, котрі працюють поруч, вона б образилась. А я чомусь терплю її…» – думала Тома, змочуючи подушку слізьми. Не навчили дівчину огризатися, захищатися від поганих людей. У школі обходила десятою дорогою фальшивих подруг, які розносили коридорами плітки одна про одну. Від кого з батьків передалася їй нетерпимість, вона не знала. Можливо, від батькових родичів, про яких ніколи не згадували. Не могла себе перебороти й поводитися по-іншому. Діана, удаючи жінку сучасну й бувалу, радила викорінювати комплекси, які були притаманні людям недавнього минулого.

У якому ж середовищі виросла й сформувалася жінка без «комплексів» – цікавило співробітників, та найбільше – Тамару…