Читать книгу Колискова для Софії - Нина Фиалко - Страница 4

Метушливо збігав час. Зима того року видалася холодною. Замерзла земля ніяк не могла заховатися під снігом і зі злості, мабуть, ставила людям на їхньому шляху перешкоди. Петро, натягнувши шапку на вуха, намагався ухилитися від дошкульного крижаного вітру. Пізно повертаючись від товариша додому, у темноті послизнувся на ковзанці й за кілька кроків від під’їзду розпластався на землі. Вилаявся, як ніколи досі, і спробував підвестися на ноги. Тіло стало враз важким і неслухняним. Розумів, що якщо йому хтось не допоможе, то доведеться на колінах повзти аж до під’їзду.

– Допомогти? – несподівано почув над головою знайомий голос і неабияк здивувався.

– Олюню, дитино, ти звідки тут узялася?

– Я твій ангел-охоронець, – ніжно проспівала донька.

Вона допомогла батькові підвестися. Біля дверей він побачив кілька пакунків з речами й дитину, вкутану шарфом по самі очі. Петро вмить здогадався, що цивільний шлюб доньки дав тріщину й вона не мала іншого виходу, як повернутися додому.

– Візьми ключі, бо в мене руки заклякли, – подаючи зв’язку, попросив він і звернувся до нового члена родини. – Заходь, дитинко, у хату. Там зігріємося.

Він узяв її за руку й повів за собою. Давненько донька не навідувалася до нього, і він від людей знав, що в неї народилася дитина. Не вірив, що Оля не спілкувалася з матір’ю, але до неї далеко… Коли прикрутила біда, згадала про батька… Він не гнівався на неї, бо був переконаний, що діти не повинні страждати через гріхи батьків.

З відкритих дверей повіяло теплом. Поки Оля заносила сумки, дідусь розв’язав шарф і зняв з дитячої голівки шапку.

– Яка гарна дівчинка заховалася від мене! Ти дуже змерзла? Можеш мені сказати, як звуть цю снігову принцесу? – запитав Петро, не приховуючи радості.

– Тамала, – тоненьким голосочком відповіла дівчинка.

– Яке гарне ім’я – Тамара! Колись, здається, так звали грузинську царицю, – щебетав дідусь, і вже ніщо не могло зупинити хвилю нерозтраченої ніжності.

– Холодильник у тебе порожній, каструлі помиті. Ти вдома не харчуєшся? – гнівно запитала Ольга, заглянувши по закутках кухні. Вони від обіду нічого з донькою не їли й надіялися повечеряти в батька.

– Відвари макаронів, а тушковане м’ясо зараз я тобі знайду, воно десь тут, на нижній полиці, – заметушився Петро. – Я ж не знав, що ви приїдете…

Після вечері дівчинку вклали спати, а Ольга взялася розкладати в шафі свої речі. Петро здогадався, що дочка повернулася назавжди.

– Може, поясниш мені свою несподівану з’яву?

– Мій Максик помер від передозування наркотиків… – повідомила вона без найменшого жалю і попередила: – Якщо почнеш дорікати мені, то нічого не розкажу.

– Я здогадувався, що це чимось подібним закінчиться, але не думав, що так скоро. Ти також уживаєш наркоту?

– Пробувала, але під час вагітності зупинилася і тепер боюся повторити долю Максика…

Петрові не одне запитання висіло на язиці, але сьогодні поставити їх не наважився. Боявся, щоб не зірвалась і знову кудись не втекла.

– Лягаймо спати! Ранок вечора мудріший, – тихо мовив він, даючи зрозуміти, що допиту сьогодні не буде.

Уранці, коли більшість людей іще ніжиться в ліжку, Петро підхопився й одразу ж згадав, що він у хаті не один. Навшпиньки пробіг на кухню з наміром перед роботою чаю випити. Цукру в цукорниці на денці, хліба нема. Висунув шухляду, де зазвичай лежали гроші, вийняв останню двадцятку. Поклав її на стіл, а сам вдягнувся і тихо зачинив за собою вхідні двері.

У душі кипів гнів на керівництво, яке невчасно видавало платню; на себе, що бездумно залишав зароблене в пивбарі з товаришем. Побачивши вчора внучку, не міг досі заспокоїтися. Здогадувавсь, яке в дитини було життя біля батька-наркомана. Не встиг запитати, скільки їй років. Оля пішла з дому сім років тому, а дитині на вигляд не більше п’яти. Відразу згадав Машу. Саме її допомога знадобилася б їм усім.

Побачивши на прохідній заводу начальника, Петро вийшов йому навперейми. Залишати робоче місце не мав права, а зловити його в обідню пору не вдасться.

– Що трапилося, Миколайовичу, чому такий схвильований? – запитав начальник і на мить зупинився. – Знову грошей треба?

– Я ж чужого не прошу. Донька з внучкою повернулися додому, а в мене в холодильнику вітер свище. Соромно дідові перед онучам! – ледь не плачучи, лементів Петро.

– Гаразд. Зайдеш до касирки, – кинув на ходу начальник і, вдаючи поважного пана, рушив до адміністративного корпусу.

Утішений робітник на знак подяки схилив голову, а подумки мовив: «Гнида!» Повернення доньки додому вселило йому надію, що можна буде й дружину повернути. Скільки вечорів він провів у роздумах про своє колишнє життя – один Бог знає. Картався, що власні амбіції поставив вище за сім’ю. Він не переставав любити Олю навіть після того, як вона відмовилася з ним спілкуватися. Поступово дійшов висновку, що не має значення, із чийого сімені зародилося життя. Тепер був вдячний долі, що подарувала йому можливість відчути батьківську любов. Якби знав про свою безплідність раніше, то життя могло б скластися зовсім по-іншому. Він іншого тепер і не прагнув. Хотів повернути той сімейний спокій, що колись панував у його домі.

З роботи мов на крилах летів. Дорогою зробив закупи в магазині й надіявся втішити рідних. Коли відчинив двері квартири, його ніхто не зустрів, і Петро запанікував. Швидко скинувши одяг, заглянув до кухні, потім у кімнату. На дивані, скрутившись калачиком, спала внучка. Узяв ковдру й накрив її.

Хутко взявся готувати вечерю. І коли по квартирі рознісся запах смаженого, на кухню зайшла Тамара й попросила їсти.

– Мама де? Чому ти одна? Ти вже щось сьогодні їла? – засипав запитаннями дідусь, і у відповідь дівчинка лише знизала худенькими плечиками.

Петро зрозумів, що дитя звикло зоставатися вдома саме й не одну годину чекало маму. Виявилося, що і в садочок вона не ходила.

Його розпирала злість на доньку за безвідповідальне ставлення до дитини.

Ольга прийшла пізно ввечері напідпитку, поставила на стіл пакет із продуктами.

– Ти завжди дитину саму голодною покидаєш? – не підвищуючи голосу, запитав батько.

– А що ж, мені її за собою тягати? – єхидно відповіла й глянула на батька з подивом, що він не здогадався, де можна ходити так пізно.

Петро розумів, що прожиті самостійно від родини роки доньці мудрості не додали, але й змінити він її не в силі. Відгородити від неї внучку й дати їй повноцінне життя він зможе хіба що вдвох із дружиною. Щоб не спричинити сварки, запропонував їй вечерю, але вона відмовилась і сказала, що хоче відпочити.

– Олю, ти спілкуєшся з мамою?

– Чому б ні? Вона ж мені рідна, не те що ти… – вколола в саме серце.

– Дай мені її адресу. Я хочу вибачитися перед нею і попрошу повернутися до нас, – зажадав Петро. – Я каюся, що сім’ю зруйнував недовірою.

– Чого вже тепер згадувати. Мама також неправа й давно тобі пробачила. Завтра сама зателефоную їй і покличу додому. Мені треба Томку прилаштувати, щоб була в надійних руках, – не приховувала свого інтересу в примиренні батьків Ольга.

– Сама чим займатимешся? – поцікавився батько.

– Не хвилюйся. На шиї у вас сидіти не буду. Світ клином на Максику не зійшовся, то повернуся до столиці й там намагатимуся влаштувати своє життя.

– Свого помешкання у вас, як я зрозумів, не було?

– Тобі радянська влада дала безкоштовно, а тепер можна купити самому або отримати в спадок від батьків. Сама ще не заробила, і навряд чи це скоро станеться, а ви комунальні послуги не в змозі оплачувати, то що вже говорити про вагомий подарунок. Я не в претензії до вас, бо в такому стані більшість українців. Допоможіть Томку на ноги поставити, а собі якось дам раду сама, – попросили Ольга щиро.

Вона не виправдовувалась і просила лише не втручатись у її життя.

Через тиждень повернулася Маша. Сім років розлуки не особливо позначилися на її зовнішності, лише зморшки біля очей стали глибшими. Почуття провини одне перед одним мали обоє, але воно скоро минуло. Дружина перебрала обов’язки з виховання внучки на себе, і в домі відновилися відносний затишок і спокій.

Ольга поїхала в столицю, телефонувала зрідка й ще рідше переводила для дитини незначну суму грошей.