Читать книгу Колискова для Софії - Нина Фиалко - Страница 7

Післявоєнні роки в Україні ознаменовані не лише відродженням зруйнованого війною народного господарства, а й відновленням порядку та довіри до влади. Щоб не дати місцевим активістам захопити ключові посади в областях, від яких залежало розвивати українську культуру чи знищити те, що залишилося, з центру в райони присилали один за одним своїх, загартованих війною офіцерів. Каральний орган, якого найбільше люди боялися, очолив Данило Кирилович Балабанов. Казали, що був дуже строгим і вимогливим до співробітників, та найбільше – до порушників радянських законів.

У новозведений будинок для таких, як він, Данило Кирилович перевіз дружину й дві армійські машини майна, награбованого в Прибалтиці, звідки його перевели. Два дні військові розвантажували й розставляли по великій квартирі меблі та клунки. Анфіса Гаврилівна командирським порухом руки розставляла все по місцях і вдавала непритомність, коли солдати ненароком зашпортувалися за якусь цінну перепону. Меблі, конфісковані в якогось банкіра, справді мали цінність, та ще й для жінки, яка до війни жила в глухому селі Вологодської області й досі нічого подібного не бачила.

Анфісу на короткотермінових курсах для медичних сестер навчили зупиняти кров та перев’язувати рани вже тоді, коли фронт покотився на Захід. Жінки, які з перших днів війни виносили на своїх тендітних плечах поранених, невдовзі виснажувались або діставали поранення. Їх замінювали молодими й здоровими, без навичок роботи. У той час найкраще навчання відбувалося на фронті. Дівчина хвалилася, що їй випав щасливий жереб, бо потрапила в польовий шпиталь, а не на передову. Війна наближалася до кінця, а де ще можна знайти гідного чоловіка для шлюбу, як не тут? Невдовзі запримітила поважного з вигляду капітана Данила, який завжди ходив зі шкіряним планшетом і часто заходив до медчастини. Анфіса бачила, як він крадькома вночі заходив до кабінету лікарки. По розпашілому його обличчю і щасливій усмішці лише недолугий не здогадався б, чим вони там займалися…

Коли спостерігала за лікаркою, яка вже розміняла сороківку, в Анфіси зародилася заздрість. Адже вона, молода й здорова дівчина, не гірша від виснаженої війною, підтоптаної медички. Чим ближче підступали до Берліна, тим настирливішою ставала молоденька медсестра. Ночі не спала – пильнувала капітана. Кажуть, що на ловця і звір біжить. Ласий до жінок Данило не встояв перед молодою, зі звабливим личком Анфісою. Коли оголосили про капітуляцію Німеччини, дівка вже встигла побувати в міцних обіймах капітана…

До війни Данило Кирилович встиг попрацювати бухгалтером на якомусь заводі. Тож не дивно, що після мобілізації його направили в інтендантську службу, яка обслуговувала особовий склад. Пройшовши всю війну, Данило рідко коли потрапляв під обстріл і тішився, що не мав на тілі жодної подряпини.

Прибалтика для переможців виявилася ласим шматком території, на якій подальшу службу хотіли проходити офіцери. Це не розорені, злиденні українські села й міста, які грабували як німці, так і свої. Звідти слідом за німцями на Захід утекли підприємці та банкіри. Своє майно не встигли вивезти, і цим скористалися ті військові, яких туди направили наводити порядок. Радянські визволителі на початку війни «навели» порядок у Західній Україні, а наприкінці – на прибалтійських землях. Пощастило не стільки Данилові, як Анфісі. Оселившись у добротному двоповерховому будинку, повному всякого майна, вона від радості ледь із глузду не з’їхала. Купалася в добрі, але похвалитися не мала перед ким. У місто можна було вийти лише в супроводі охорони й не надовго. Навіть продукти з магазину як пайок приносив військовий.

Жінка виросла в лісі, серед простого люду, якого ніхто не утискав, і не могла змиритися з невільницьким становищем. Пиляла чоловіка доти, доки він не добився переведення в інший округ. Замполіт так сказав Данилові:

– Не хоче твоя дружина трохи потерпіти, то підеш туди, де треба буде справді попрацювати. Підеш ловити економічних злочинців.

– Де це вони взялися в злиденній країні? – посміхнувся тоді Данило.

– Ти й правда засидівся в тилу. Раз партія наказує – треба знаходити!

Для переїзду до місця нового призначення Данило зібрав речей майже на вагон. Анфіса навіть кахельну піч наказала розібрати й скласти в ящики, кожен з яких солдати могли підняти лише вчотирьох. Коли побачила, у яку квартиру їх на новому місці поселили, зрозуміла, що навіть половини того добра помістити тут не зможуть.

В Україні відданих солдатів, які добросовісно могли розвантажити вагон, не знайшлося. А коли ще дізналися, яку посаду займатиме новоприбулий, то зробили ревізію майна за своїм принципом. Ящики з кахлем залишили біля під’їзду: боялися, щоб на другому поверсі не завалилася стеля… Невдовзі дітлахи рознесли його по своїх домівках.

Данила Кириловича призначили начальником відділу боротьби з економічною злочинністю. У Радянському Союзі, крім емгебістів, страшнішої служби на той час не було. Партія прислала чужака, який сам своєї тіні боявся, бо відчув, як від нього навіть співробітники сахаються.

Анфісочка відразу стала для сусідів Анфісою Гаврилівною. Перед нею при зустрічі деякі пристосуванці схиляли в поклоні голови, і вона довго не могла зрозуміти, за що їй така повага. Годинами висиджувала біля великого трюмо, приглядалася до свого обличчя, намагаючись знайти ту привабливу рису, яка, на її думку, так подобається людям. Шафа тріщала від суконь та костюмів, які колись належали дружині банкіра. Тоді вони були завеликі на Анфісу, але вона жінка тямуща й добре розуміла, що з великого зробити мале найлегше. За кілька років ситого життя, що минули з часу переїзду, одяг уже підходив, ніби на неї шитий.

Минули важкі роки для Данила Кириловича й безтурботні – для Анфіси Гаврилівни. Подружжя спромоглося лише через десять років народити сина Федора, бо Анфіса хоч і не працювала жодного дня, але й клопоту з дітьми боялася. Після народження первістка Данило Кирилович привів у дім няньку, молоденьку симпатичну сільську дівчину. Знаючи його ласу до жінок натуру, Анфіса терпіла її доти, доки хлопчик став на ноги. Потім випровадила з хати й попросила зникнути назавжди. Бачила чоловікові хтиві погляди, від яких обличчя наймички займалося рум’янцем і та опускала очі. Дружина знала не з розповідей інших, чим це закінчується. У Вологодську область повертатися не мала наміру, якщо Данило вибере молодшу, тому боролася за щастя своїм способом. Вибрала зі свого гардеробу кілька суконь, у які сама вже не влазила, пояснила на пальцях, чим може закінчитися злягання няньки з Данилом Кириловичем, і попросила виїхати з міста. На дорогу не забула грошей вділити. Наймичка виявилася мудрою…

Данило посміявся з дружини, але й «віддячив» обіцянкою, що до кінця життя жодної помічниці в їхньому домі не буде. Якийсь час, щоб змусити і Анфісу ревнувати, затримувався на роботі, аби вона думала, що він зустрічається з колишньою наймичкою на стороні. Та це йому скоро набридло.

Анфіса хоч і «деревенская» баба, але добре знала, що, згідно з неписаним партійним статутом, комуніст не має права вступати в інтимний зв’язок з іншою жінкою, як би йому не свербіло. Страх втратити партійний квиток і дістати клеймо аморального чоловіка не дозволили йому виходити за межі норм моралі, які тоді гостро засуджували не стільки в суспільстві, як самі ж комуністи. Боязнь втратити хлібну посаду й владу над багатьма людьми змусила Данила змиритися. Йому подобалося бути на вістрі всіх подій у місті. Великих економічних злочинів за його керування відділом не розкрили, бо їх, може, і не було. Люди ще добре пам’ятали репресивні дії влади перед війною і не наважувалися порушувати закони.

Роки стрімко минали. Життя в країні поступово налагоджувалось, і люди почали втрачати страх перед каральними органами. Розпочався розквіт стосунків «ти – мені, а я – тобі», тобто бартер товарів на побутовому рівні. Щоб винести куплений у доступному місці товар і обміняти його на потрібний в іншому місці, треба було подолати не одну перепону.

Це створювало велике поле діяльності для людей, якими керував Данило Кирилович. До його кабінету стояла черга ходаків, котрі намагалися порятувати когось із затриманих його працівниками порушників закону. Мати в «друзях» людину із цієї установи стало за честь. Щоб залагодити справу на десять карбованців, треба було викласти не менше сотні, але воно того вартувало. Усе залежало від того, чи пішли документи про затримання крадія в хід. Усіх порушників переловити не можна, але покращити свій матеріальний добробут мав змогу кожен працівник цього відомства. Така благодать тривала доти, доки доживав віку старий п’ятикратний володар Золотої Зірки. Напевне, із цієї причини й добу його правління назвали «золотою». З його відходом і добробут людей почав різко падати. Страх з’явився і в Данила Кириловича, бо зі зміною вищого керівництва заворушилися молоді «реформатори» і в його установі.

Анфіса, купаючись у добрі, лише від сусідок чула про черги в магазинах. Ходила з високо піднятою головою і при новому знайомстві з кимось поспішала похвалитися, ким працює її чоловік. При розмовах її остерігались і не напрошувалися в друзі. Жінка дивувалася, чому за стільки років у неї нема подруги й ніхто не запрошує їх у гості.

Час невпинно минав, відраховуючи рік за роком. Віддаючи всю свою любов єдиному синочкові Хведі, як вона зазвичай його називала, Анфіса прищеплювала йому якості майбутнього міліціонера. З дитинства на своєму прикладі показувала, що, лише йдучи стопами батька, він зможе матеріально забезпечити свою родину всім необхідним, бути шанованим і особливо не перетрудитися. Якби знала, скільки доводилося чоловікові ризикувати авторитетом задля своєї вигоди, вона б не була такою впевненою.

У школі Хведя намагався верховодити серед однолітків і не раз потрапляв у неприємні ситуації. З міліції завдяки батьковій посаді виходив не покараним… Навчався посередньо, і мати сполошилася, що з поганими оцінками на юридичний факультет йому важко буде потрапити. В останньому класі оббивала поріг директора школи, щоб вирвати атестат хоча б без трійок.

Данило Кирилович пишався своїм сином і не міг дозволити, щоб після школи той залишився за бортом вишу. Добившись направлення від установи, у якій працював, сам поїхав з ним подавати документи. Вирядився в стрій, якого одягав лише на День міліції, з широкою планкою нагород. Хотів показати, що до Харківського інституту вступає не якийсь там селюк, а син військового, який усе життя працював на благо Батьківщини. Після відвідин ректора з чистою совістю повернувся додому. Вступні іспити Хведя якось склав і був зарахований до вишу, правда, без права на стипендію. Але така дрібничка батьків не засмутила.

Анфісу найбільше хвилювало, яких же товаришів обиратиме синочок. Удома вона його вчила, на яких дівчат не варто навіть дивитися, не те що вступати в якісь інтимні стосунки. Боялася, чи засвоїв Хведя її науку й чи не закохається в якусь селючку, до якої в неї вже упереджене ставлення.

Відколи родина Балабанових переїхала до України, вона досі не навчилася розмовляти українською мовою. Вважала, що «велікій рускій» непереможний і мову інших народів вивчати не обов’язково. Хведя навчався в російськомовному класі. Тут їм усе подобалось, а на закиди знайомих, чому Анфіса Гаврилівна не намагається вивчити місцеву мову, вона відповіла (звісно, російською):

– А навіщо? Якби ви розмовляли зі мною українською, то я мусила б учитися. Ви ж на догоду мені розмовляєте російською, тож нема потреби калічити мову.

Прикро, але заперечити жінці не було чим… Вона вважала, що її сім’я належить до панівної еліти, якій дозволено більше, ніж місцевому населенню. Тому дуже боялася, щоб її любий синок Хведя не привів до хати якусь україномовну дівчину, яка почне встановлювати свої порядки.

Федір уже закінчував юридичний інститут, коли батька понизили на посаді й запропонували йому взагалі вийти на заслужений відпочинок. Парубок іще не усвідомлював, як відставка батька позначиться на добробуті всієї сім’ї. Він досі користався щедрістю матері, бездумно тринькав гроші на розваги. На одній з вечірок він і зустрів ту єдину з незвичним ім’ям Фрося. Пам’ятаючи настанови матері, подумав, що Єфросинія їй сподобається більше, ніж українська Галя.

Закохана пара винайняла в місті помешкання, і Федір виселився з гуртожитку, сказавши батькам, що захід вимушений через плановий у ньому ремонт. Вимагав більше грошей, адже тепер у нього зросли витрати. Фрося працювала перукаркою в салоні. Своєї зарплатні дівчині вистачало лише на жіночі витребеньки. Маючи своє уявлення про життя, вона й виокремила Федора серед інших кавалерів, спостерігаючи, як він щедро витрачав гроші на дівчат.

Захистивши диплом, Федір мусив розпрощатися з привільним життям. Випускники отримували скерування туди, звідки їх направляли. Знаючи, що батько звільнений з посади, а понижували не просто так, а за якісь гріхи, хлопець трохи вагався. Мав намір попроситися в іншу область чи навіть районний центр, але Анфіса навіть у думках такого не могла допустити. Телефоном переконувала, що вдома гарна квартира, і батько ще якусь вагу має в колективі, то зможе йому допомогти. Анфіса бурхливо наводила стільки переконливих аргументів, що Хведя не наважився вставити повідомлення, що приїде не сам, а з вагітною дружиною, з якою перебуває в цивільному шлюбі. Надіявся, що вони проковтнуть усе, що він їм запропонує. І мав рацію, бо сліпа материнська любов не має меж…

Фросині батьки мешкали в Курській області й досі не знали, що донька вагітна. Вони дотримувалися старих звичаїв і не схвалили б її вчинку. Дівчина боялася, щоб і Хведині батьки не прогнали її. Перед від’їздом наважилася поставити коханому вимогу, що неодруженою, на пташиних правах вона з ним не поїде. Довелося Хведі докласти зусиль, щоб терміново зареєстрували шлюб у Харкові.

Данило Кирилович на вокзал приїхав «Волгою», яку недавно придбав. Кортіло похвалитися перед сином, щоб той брав приклад з нього. Лише обрані могли похизуватися такою обновкою. Анфіса сиділа поруч з ним, стуливши губи бантиком, і пихато поглядала на сусідів, особливо тоді, коли виїжджали з двору. У декого також були машини, але їхня була останньої моделі, ніби вчора з конвеєра. Данило ще не навчився добре їздити й боявся, що десь при повороті не впорається з керуванням. Знав, що скоро доведеться відписати її синові, тому не дуже й старався.

Хведя повідомив, яким поїздом приїде, тільки забув указати номер вагона. Анфіса перебігала очима по вікнах, і коли побачила сина, який допомагав зійти якійсь жінці, поспішила йому назустріч. Обняла і, вхопивши під руку, тягнула швидше до машини.

– Мамо, зачекай, я не один! – зупинився Хведя і повернувся до Фросі, яка ледь встигала за ними. – Познайомтеся з моєю дружиною!

Оторопілі батьки спочатку подумали, що син жартує. Але, глянувши на спантеличену жінку при надії, побачили, що їхній синок вирішив і їх сюрпризом здивувати.

– Розбиратися будемо вдома, – грізно сказав батько й широкими кроками попрямував до машини.

З Анфісиного обличчя пиха спала, і, щоб не зашпортатися, вона мовчки опустила голову й пішла слідом за чоловіком. Уперше не знала, як їй повестися. Син тицьнув її обличчям у щось невідоме, але від нього вже тхнуло неприємним. Як без її дозволу Хведя наважився привести цю жінку в їхню домівку? У душі кипіло, а з очей іскри сипалися зі злості.

Молодята дорогою перешіптувалися і мовчки сіли на заднє сидіння. Коли батько вирулив із привокзальної площі, син прицмокнув від здивування:

– Класна машина, і ти молодець, що навчився кермувати нею.

Данило Кирилович спочатку скосив погляд на набундючену дружину, потім у дзеркало всміхнувся синові. Підбадьорений син знав, що мати не зможе довго гніватися. Треба перечекати, поки її гнів спаде. Біля під’їзду, на щастя, нікого не зустріли. Коли зайшли в приміщення, Хведя взявся з порога загравати з матір’ю, бо знав, що вона, коли сердита, може залишити всіх голодними.

– Як у нас смачно пахне, мамусю! Боже, як давно я не їв твоїх смаколиків! – вихваляв він, не звернувши уваги на Фросю, яка стиснула кулачки й готова була кинутися в бій, щоб захистити свою кулінарну честь.

Анфіса мовчки начепила фартух і взялася накладати на тарілки ще теплі страви. Чоловіки перенесли їх на сервірований на трьох стіл, але без дозволу господині не сідали. Вона з кухні принесла ще один прибор, поставила і, звернувши погляд на гостю, сказала:

– Покажіть свій паспорт і свідоцтво про одруження, щоб я знала, як мені приймати цю особу.

– Цю особу, мамусю, звати Єфросинією, і вона моя законна дружина, – відповів за неї Хведя, дістаючи папку з валізи. – Подивися ще й диплом, щоб не казала, що байдикував п’ять років.

Поки Анфіса розглядала документи, Данило Кирилович, перехиливши підряд кілька чарок коньяку, уже наминав смажену гуску.

– Не муч дітей, дай їм хоч поїсти! – спам’ятав дружину, бо це могло тривати довго. – Давайте вип’ємо за нову сім’ю, – розпорядився він, піднявши чарку. – Мати переживала, що треба буде весілля справляти, а воно бач як гарно вийшло – відразу хрестини.

– Ми всі нехрещені, а ти вже ради онука готовий партквиток на стіл покласти! – скипіла дружина, і стало зрозуміло, що сьогодні вгодити їй буде важко, як би не старалися.

– У країні настають смутні часи, політика швидко змінюється, то, може, ще всім нам доведеться просити в Бога захисту, – загадково парирував Анфісі чоловік.

– Що вже може бути гірше? Хіба тебе ще випруть на пенсію, і тоді сидітимемо всі вкупі й гризтимемо один одного. Надія лише на Хведюню… – Вона звела покірний погляд на сина.

– Мамо, у мене є дружина й скоро народиться дитина, то я в першу чергу маю про них дбати, а не про вас, – з насмішкою мовив захмелілий Хведь. – Відведіть нам найбільшу кімнату, і ми зранку почнемо обживатися.

Фрося вдячно глянула на чоловіка й задоволено всміхнулась у вуста: «Не дасть собі в кашу наплювати. Молодець!»

Із цього дня в родині Балабанових почалися кардинальні зміни. Анфіса довідалася, що невістка з простої робітничої сім’ї, її батьки працювали на заводі й ледь кінці з кінцями зводили, щоби прогодувати ще трьох дітей. Фрося була старшою в сім’ї. Після школи приїхала до Харкова й здобула в училищі професію перукаря. Невістка не приховувала свого ставлення до цієї професії, казала, що не подобається порпатися в чужому волоссі й хотіла б змінити фах.

– Цікаво, на який? – іронічно запитала свекруха. – Треба було обачніше обирати чоловіка. – Наш син – юрист, скоро матиме посаду, а ти при ньому хто? Звичайна перукарка? Йому ж соромно буде з тобою межи люди вийти.

– Наскільки мені відомо, у вас узагалі нема професії, – штрикнула Фрося й одразу ж прикусила язика, щоб не дратувати свекруху.

– Ми сюди приїхали багатими людьми. У мене розумний чоловік і мав можливість утримувати мене, а у вас свого ще нічого нема. Хліб наш їсте… Сьогодні тебе з пузом навіть у перукарню не візьмуть, а після декретної відпустки доведеться шукати якусь роботу. Хведі одному важко буде вас утримувати… Якщо хочеш, щоб я тобі допомагала, то не намагайся намовляти сина проти мене. Запам’ятай, що господиня в цьому домі – я! – наголосила Анфіса Гаврилівна, аби до подібної розмови більше не повертатися.

Ніби все правильно говорила свекруха, але її зверхнє ставлення дратувало молоду невістку. Фрося, ще не увійшовши в сім’ю, почала ненавидіти Анфісу й не оминала нагоди чимось уколоти або недобре пожартувати, і найчастіше перед чоловіками.

Тимчасове примирення настало після народження Діани. Анфіса не переставала мріяти про доньку, але своєї Бог не дав, то тепер тішилася внучкою. Тоді якраз була популярною уельська принцеса Діана. Анфіса Гаврилівна не пропускала новин про її весілля, народження синів, непросте життя в шлюбі й переживала за неї, мов за рідну. І коли народилася внучка, то всі були згодні дати дівчинці це прекрасне ім’я. Хведя, звісно, хотів сина, але на все воля небес.

З появою немовляти в родині мусили звикати до нового розпорядку дня, а тут ще й у країні почалися непередбачувані події. З півночі повіяв крижаний вітер перемін, який прискорив вихід Данила Кириловича на пенсію.

Після розпаду Радянського Союзу в державних органах почався броунівський рух: росіяни, залучивши всі зв’язки, поверталися до Росії, а на їхні місця приходили українці. Удома тільки й обговорювали цю подію. Повертатися до Вологодської області Анфісі аж ніяк не хотілося, але чоловік-пенсіонер, донедавна гроза області, тепер був ненависний не лише багатьом людям, а й колишнім службовцям. Пам’ятаючи в багатьох випадках непорядну поведінку Данила Кириловича, співробітники не злюбили й зухвалого Федора. Батьків авторитет не вплинув позитивно на його кар’єру.

Данило Кирилович відчув себе непотрібним. Щоб не слухати в хаті постійні замасковані лайки між жінками, які діймали одна одну, він ішов у найближчий парк і з іншими неприкаяними пенсіонерами грав у шахи. Часто засиджувався з ними допізна. Якогось вечора знайшли його недалеко від дому з раною на голові. Причиною смерті, за лікарським приписом, став інсульт. А травму голови отримав під час падіння. Син не був згідний з висновком лікарів, бо там, де батько лежав, жодного камінця не зафіксували. Кримінальну справу слідчі порушувати відмовились. Анфісі було все одно – помста чи нещасний випадок. Вона втратила основну опору, і в її серці поселилася безнадія.

Втративши статус головної господині, Анфіса трохи притихла. Боялася, щоб молоді не змусили її розміняти квартиру й відділилися від неї. Частіше виходила на вулицю поспілкуватись із сусідами, навіть намагалася говорити українською. За змінами, що відбувалися в країні, можна було не лише по телевізору спостерігати, але й за поведінкою пенсіонерів на лавці. Уранці вони вже знали не тільки новини, а й які ціни на ходові товари в навколишніх крамницях. Дивуватися не було чого, бо пенсії та зарплати стояли на місці, а ціни та іноземна валюта ніби з ланцюга зірвалися. Не всі могли пояснити, який стосунок має долар до нашої економіки, яка всі виплати проводила в національній валюті. Бідкалися всі, а коли Анфіса намагалася вставити своє слово, то їй відразу затикали рота:

– Не працювала жодного дня, а пенсію маєш більшу, ніж у тих, хто все життя гарував!

Не мала чим відповісти сусідкам. Скрутно було всім, але їх іще й образа давила за тих, хто отримував пенсію незаслужено. На жаль, Анфіса цього не розуміла. Вважала, що їй по праву належить від держави компенсація за довгу чоловікову службу. На якийсь час уникала спілкування із сусідами, та коли отримувала черговий пайок до якогось свята, язик так і свербів, щоб похвалитися. Дивитися на заздрісні обличчя сусідок для неї було в задоволення.