Читать книгу Колискова для Софії - Нина Фиалко - Страница 5

Минуло більше десяти непростих років. Влада в країні змінювалась, як примхлива осіння погода. Тішимося тимчасовим потеплінням, але добре розуміємо, що йде до зими. Старші люди вже давно втратили надію на покращення життя сьогодні, а молодші билися, мов риба об лід, набиваючи ґулі й накопичуючи лише розчарування.

Дідусь із бабусею тішилися внучкою, що вже стала на порі, і переживали, щоб не пішла стопами матері. Не пам’ятали, як виглядав Максик, батько Тамари, але тепер бачили, що вона успадкувала його продовгувате обличчя, на якому підліткові прищі залишали синюшні плями. Не допомагали різні креми, які мати привозила з Києва, і дівчина комплексувала через ту ваду обличчя. Уже з десятого класу користалася косметикою, на яку витрачали чималі кошти. Високий зріст її не лякав, бо нині стрункі довгоногі дівчата в моді, казала вона.

– Важко буде хлопця до себе підібрати, – бідкалася бабуся. – Не бери прикладу з матері й не поспішай заміж. Спочатку здобудь якусь професію, щоб на шматок хліба змогла сама заробити.

– Не смішіть мене! Он наші сусідки з дипломами про вищу освіту на ринку торгують. Не розумію, навіщо було витягувати з батьків усі гроші на оплату навчання. Для жінки головне – вдало заміж вийти! – відмахувалася Тамара від бабусі, як від набридливої мухи.

– Воно то так, але хлопці також не ликом шиті, хочуть одружитися з вигодою, щоб і гарна, і розумна, і з машиною… – переконувала бабуся.

– На жаль, ми до таких не належимо… Он мама досі шукає багатого принца…

– Твоїй мамі треба бути трохи скромнішою й не надто вимогливою до інших. Мене мама вчила так: «Тяни ножки по одежке». Тобі також раджу не накреслювати нездійсненних планів, щоб потім не розчаровуватися.

– Ви були щасливі з дідом Петром? – раптом запитала внучка.

– Мені його дуже не вистачає… Шкодую за тими роками, що змарнувала без нього, – Маша важко перевела подих, згадуючи чоловіка, якого втратила кілька років тому… – Він був для мене справжньою опорою.

– Учора телефонувала мама й хвалилася, що на позичені гроші оформляє візу до Греції.

– А що вона там забула? – налякалася Маша. – Ще й на позичені гроші.

– На заробітки їде, хоче нам хату в Києві купити.

– Йой! Та з її завзяттям до роботи життя не вистачить! Хіба… – не наважилася закінчити думку, щоб правдою не травмувати дитину.

– Бабусю, не гнівайтеся, але я також після школи поїду до Києва. Там роботу легше знайти, – повідомила Тамара й притулилася щокою до зморшкуватого обличчя старенької. – Усі дівчата кудись їдуть, і мені хочеться знайти своє щастя.

– Не в моїх силах тебе тримати, тільки дуже прошу бути обачною, бо, якщо схибиш, я тобі допомогти не зможу, – щиро просила Маша.

Тамара не могла дочекатися, коли в школі пролунає останній дзвоник. Училася вона посередньо, бо розуміла, що без грошей навіть з добрими оцінками вступити до вишу не зможе. «Гроші вмію рахувати, то й без вищої освіти продавчинею десь прилаштуюся», – думала вона і, не ділячись планами навіть з подругами, мовчки готувалася до від’їзду.

– Ти на випускний вечір не підеш? – стривожилася бабуся. – Не залишиться навіть згадки про той день.

– Спогад про те, як я прийшла в образі Попелюшки? – скипіла дівчина.

– Могли напрокат сукню взяти, якщо мама не здогадалася тобі справити нову. Хіба важливо бути найкращою?

– Може, за вашої юності було не важливо, а тепер дівчата одна перед одною вихваляються дорогими сукнями, а багаті не приховують зневаги до бідних. Не вмовляйте мене, бо, щойно отримаю атестат, ноги моєї в цьому місті не буде! – злісно мовила Тамара.

– Гадаєш, у Києві буде легше?

– Там розчинюся серед багатьох, де мене не знають і ніхто не насміхатиметься.

– Сумно мені буде без тебе… – Маша готова була небо прихилити внучці, щоб її хоч чимось утішити.

– Бабусю, я буду кращою за маму й телефонуватиму вам частіше, – пообіцяла внучка й обвила її шию руками, як робила в дитинстві.

Так і сталося. Однокласники готувалися зустрічати ранішню зорю біля річки, а Тамара вже їхала до столиці. Кілька годин дрімоти в напівпорожньому автобусі й несподівана зустріч із заспаною матір’ю. Невдоволена раннім візитом доньки, вона відразу почала жалітись, як їй важко живеться. Скептично глянувши на неї, Тамара не втрималася:

– По твоєму зовнішньому вигляду не скажеш, що тобі тут погано.

– Я мушу стежити за собою, бо хто мене тоді на роботу візьме… Фризура й зовнішній вигляд тепер важливіші за паспорт. – Ольга задоволено всміхнулася, що донька належно оцінила її зовнішність. Поправила рукою зачіску й зміряла поглядом доньку. – Тобі також доведеться навчитися правильно доглядати не тільки обличчя та руки, а й волосся.

– Що на мені не так?! – перелякано запитала Тамара. – Трохи пом’ята з дороги…

– На цю тему поговоримо іншим разом.

Окрему кімнатку зі спільною кухнею Ольга знімала в якомусь гуртожитку. Скромно, але чисто й без зайвого мотлоху, який буває в тих, хто боїться попрощатися з минулим і старими речами. На тумбочці біля ліжка велике трюмо й безліч баночок, тюбиків і пляшечок з різною парфумерією. Тамара здивовано розглядала їх, а потім, сміючись, зауважила:

– Уся твоя краса на цій тумбочці. Кортить побачити тебе вмитою.

– Яка ж ти невихована, доню! Косметикою я почала захоплюватися кілька років тому, а дивлячись на твоє обличчя, то тобі без неї вже не обійтися.

– Я надіюся, що знайдеться людина, яка оцінить мене не тільки за зовнішній вигляд, а й за лагідну та щиру вдачу.

– Хто це тобі таке казав – бабуся? Нема часу тобі щось доводити, бо скоро сама переконаєшся, якими критеріями сьогодні оцінюють жінок, котрі шукають роботу. Подібні до твоїх думки в мене також були… давно. Спіткнулася тоді на голій правді, і та помилка мені досі боком вилазить… Тому прошу тебе: не плекай ілюзій, що в теперішньому світі можна досягти успіху лагідним, поступливим характером чи щирою вдачею.

– Якщо тебе послухати, то мені нема тут на що розраховувати, – розчаровано мовила Тамара.

– Правильно розумієш. Людині без належної освіти, грошей та житла треба вміло пристосуватися і використати з головою те, що доступно в її статусі.

– Чому ж ти не використала? – уколола донька.

– Мій шанс іще попереду… На днях отримаю дозвіл на виїзд і спробую реалізуватися там. Ти можеш зайняти мою кімнату, але вона не з дешевих, тому підшукай собі подругу, щоб розділити оплату на двох, – радила Ольга. – Допомагати тобі не зможу, бо спочатку мушу борг виплатити.

– Де ж я таку роботу знайду, щоб окрему кімнату орендувати?

– Є в мене знайома власниця бару, і, надіюся, що не відмовить нам. Для початку підемо в перукарню, нехай зроблять тобі модну стрижку, потім навчу тебе правильно користуватися косметикою, а потім і деяких особливих правил поведінки, якщо тебе приймуть на роботу офіціантки, – мати накреслила план щонайменше на два дні.

– Ти гадаєш, що я впораюся з тими обов’язками без підготовки? – не повірила донька.

– Якщо вже з таким не впораєшся, то чого ти сюди приїхала? Сиди біля баби й збирай шмарклі в хустинку. Більше наполегливості, а страх має бути лише за те місце, що під спідницею. Не дозволяй усім підряд туди заглядати.

Ольга не добирала гарних слів, хотіла відразу приземлити доньку, бо мало вірила, що хтось одразу зацікавиться її доброю душею.

Тамара мовчки слухала материні настанови й здогадувалася, що життя добре її потовкло, коли вона стала злою і недовірливою до людей. Залишилося хіба спочатку віддатись у її руки, а потім переконатися на своєму досвіді – світ справді такий жорстокий чи тільки до матері неприхильний.