Читать книгу Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків - Олексій Бобровников - Страница 24

Від озера Паравані починається довжелезний спуск гірською дорогою повз крихітні озера, селища, містечка і скелясті ущелини.

Дотримуючись свого нового правила – не зупинятися на обід більш як один раз у тому самому містечку (у Грузії така кількість гастрономічних спокус, що часто, уже пообідавши, починаєш шкодувати, що не можна зробити це ще раз за п’ятсот метрів, де заманливо блищить холодна гладь маленької загати і хлюпається молода, вирощена в ній форель), – я проскочив повз невелику кам’яну споруду з вивіскою «Ресторан» і написом «Риба».

Господар закладу (судячи з усього, це був саме він) проводжав мене довгим поглядом.

Незабаром я проїхав містечко Ніноцмінда (грузинською – Свята Ніно) і звернув праворуч, у напрямку Ахалкалакі.

Ліворуч, за кілька кілометрів, починається вже територія Вірменії.

Містечко, до якого я потрапив, нагадувало маленькі приморські промислові околиці південного сходу України. Тільки-но я подумав про це, як на дорозі показалася вивіска кафе-бару «Антрацит».

Населене вірменами містечко Ахалкалакі щосили намагається виглядати розвиненим і сучасним.

Тут є казино, аптека, гастроном і магазин із товарами легкої промисловості з семантично багатою назвою «Партез».

У Ахалкалакі я розпитував про дорогу до Вардзії.

Виявилося, що існує дві дороги: основна й «інша».

– На іншій дорозі лише собаки і ями, – пояснили мені.

Собаки на грузинських дорогах – це як погана погода, вони дратують, але не шкодять. Щоправда, один пес, із яким ми познайомились кілька років тому на Військово-Грузинській дорозі, був налаштований дуже серйозно. Він атакував колесо «Ниви», учепившись у нього щелепами й відпускаючи лише тієї миті, коли автівка всією вагою мала б розтрощити йому череп.

Пес повторював атаку кілька разів, поки не закінчилася територія хінкальної, до якої він був приколисаний. Після того як ми покинули його володіння, охоронець, як ніде нічого, повернувся до буди.

Не вивчивши ще характеру ахалкалаських собак, я вирішив, що подібне знання не настільки збагатить цей путівник, щоб домагатися його за всяку ціну.

В Ахалкалакі я почув історію, яка викликала б праведний гнів будь-якого грузина.

– А ви знаєте, звідки взялося це печерне місто – Вардзія? – запитав у мене перехожий вірменин.

Вдавши, що ніколи не чув ані про Вардзію, ані про царицю Тамар, я приготувався слухати.

– Цариця побудувала його для того… – тут він підняв догори вказівний палець і подивився на мене так, ніби збирався повідомити деталі всесвітньої змови, знання про яку назавжди змінить моє життя, – щоб зустрічатися там з одним дуже впливовим вірменським полководцем!

Я згадую тут цей епізод як ілюстрацію одвічної суперечки про першість, у якій на найдревнішому камені, обтесаному світовою цивілізацією, почергово висікається напис то грузинським, то вірменським письмом.

Розважаючи себе анекдотами про вірмено-грузинські культурні відносини, я вирушив далі, у бік фортеці Хертвісі.

Щоб потрапити туди з Ахалкалакі, потрібно, не доїжджаючи до руїн місцевого замку, повернути праворуч.

Розвилку там не обладнано покажчиком, тому, прогавивши поворот, мандрівник може випадково опинитися на турецькому кордоні.

Я ж в’їхав у мальовничу ущелину річки Паравані.

Післяобіднє сонце, подроблене листям високих дерев, лягло тонким мереживом на сіре дорожнє полотно.

Дорога, чудова в сонячну днину, напевно, жахлива в негоду – круті схили, що нависають з правого боку, обіцяють обвали та каменепади.

Невдовзі за поворотом з’явився красивий замок на скелі. Це – фортеця Хертвісі, одна з найдавніших грузинських цитаделей.

Кажуть, ця фортеця – єдине укріплення, яке не вдалося взяти штурмом Тамерланові, котрий проходив Грузією в XIV столітті.

Її обороняли близько п’ятисот грузинів на чолі з князем, дружиною якого була одна з найвродливіших жінок цього краю. Крім краси, чутки створили цій жінці ще й специфічну репутацію, оскільки Тамерлан, дізнавшись про її присутність у замку, кардинально змінив план облоги.

Зі шпигуном-грузином загарбник передав княгині листа: «Ти – найпрекрасніша жінка Грузії, і я прийшов у ці краї, щоб просити твоєї руки. Приспи свого чоловіка та варту фортеці й відкрий ворота, щоб я міг увійти».

Жінка слухняно виконала прохання гостя… Війська Тамерлана ввійшли до фортеці й вирізали всіх її захисників.

– Тягніть сюди мою майбутню дружину! – наказав полководець своїм воїнам.

Коли княгиню привели, Тамерлан звелів показати йому тіло її покійного чоловіка. Побачивши мужнього двометрового красеня, порубаного його людьми, Тамерлан розсміявся.

– Ти надала перевагу перед таким героєм – мені? Старому лисому іновірцеві?! Якщо ти зрадила його, як же ти вчиниш зі мною? – і з цими словами Тамерлан наказав скинути жінку в замковий рів.

Хертвісі досі має вигляд однієї з найбільш мальовничих і неприступних фортець Грузії.

Саме тут, на місці злиття двох річок – Паравані й Кури, починається ущелина, що веде до підземного міста Вардзія.