Читать книгу Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків - Олексій Бобровников - Страница 25

Ченці тут п’ють воду з печерного джерела, що просочилася крізь рихлий туф. Швидкість, із якою наповнюється резервуар, довела б до божевілля спраглого: за годину там збирається лише кількасот грамів вологи.

Вода в цьому колодязі холодна й чиста, але завжди з присмаком каменю.

Це останній колодязь монастиря Вардзія, що підтримує життя в печерному місті, де живуть тепер кілька монахів – усе, що залишилось від колись велетенського монастиря, ба навіть цілої цивілізації.

Один із мандрівників минулих століть називав це місце «Монастир троянд», або ж «Країна троянд», ототожнивши назву Вардзія з грузинським словом варді – троянда.

Це красиве співзвуччя, але не більше.

Грузинська версія виникнення назви пов’язана з царицею Тамар, яка нібито ще за дитячих років, бавлячись у лабіринтах печерного міста, відповіла на крик опікунів, що шукали її: «Я тут, дядько!» («Ак вар, дзія!»)

Тамару виховували тут дитиною, і, подорослішавши, вона шукала в цих стінах захисту й підтримки містичних сил.

У часи, коли молебень, а не авіапідготовка, вирішував результат битви, Вардзія активно використовувалася для військових потреб.

Звідси цариця Тамара («з босими ногами, до того ж сльозами зрошувала вона ланіта» – сказано в літописі) споряджала свого чоловіка Давида Сослані в один із походів проти іранського шаха, який обіцяв зробити царицю своєю наложницею.

Не бажаючи стати не тільки наложницею, а навіть і дружиною іранського правителя (останнє він обіцяв їй у разі, якщо цариця добровільно прийме іслам), Тамара удень і вночі молилася в цих печерах про перемогу грузинського війська.

«Непорочна і страшна чудотворна вардзійська Богоматір» дослухалась благань цариці, і військо її чоловіка повернулося з перемогою.

Монастир Вардзія довів свою ефективність у військових справах, відтак цариця Тамар приїздила сюди перед кожною значною операцією. Іранський історик Гасан-бег-Румлю повідомляє, що Вардзія мала дві потаємні вежі для «раптових випадків і мінливих часів».

Цариця молилася тут не сама. Монастир було заселено прецікавим контингентом – здебільшого нащадками знатних родин, які експериментували з літературою й розвивали мистецтво перекладу.

Ченці жили в келіях, які за розміром відповідали сучасним три- і п’ятикімнатним квартирам, а подекуди навіть апартаментам у кілька ярусів. У кожній із таких келій були свій винний льох і веранда, зорієнтована на схід.

Вода зі зрошувальних каналів живила виноградники, посаджені на схилі гори, у туфових скелях якої витесано монастир.

Але вино, на жаль, не зберігається століттями, а література, створена тут, зникла після землетрусів і політичних потрясінь, які зруйнували всі плоди праці мешканців Вардзії, включно з більшістю приміщень самого монастиря…

У XIII столітті, коли не було вже цариці Тамар, до Грузії вторглися монголи, а 1266 року правитель Ахалцихе проголосив, кажучи сучасною мовою, «автономію» від грузинського царя.

Автономія – найненадійніше державне утворення, і регіон Месхеті і Джавахеті на 300 років вийшов з-під контролю грузинського царства.

У тому ж нещасливому для Грузії XIII столітті стався страшний землетрус. Численні тераси, на яких ченці-письменники насолоджувалися прохолодою в тіні домашніх виноградників, обвалилися, відкривши нутрощі монастиря, який став схожим на розтрощене бджолине гніздо. Під руїнами загинули і літератори, і всі їхні твори.

Від часів цариці Тамари нині залишилися лише видовбані в камені келії найглибших ярусів і крихітна каплиця з її юнацьким портретом. Тим самим, у живу копію якого несамовито закохався колись найбільший грузинський поет.

Ділянку дороги між Вардзією і фортецею Хертвісі я прозвав «ущелиною тиші».

Будь-який гучний звук у цих горах може викликати каменепад, тому в наші дні перше, що забороняють тут дорожні знаки, – сигналити.

Побачивши знак із перекресленим клаксоном, я згадав про те, що поряд із Вардзією колись був монастир ченців-мовчальників, про життя яких відомо ще менше, ніж про похованих під руїнами «Монастиря троянд».

Монах із Зарзми