Читать книгу Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків - Олексій Бобровников - Страница 33

Кам’янистий спуск, який почався після перевалу Годердзі, довелося долати під проливним дощем. Я спустився з перевалу мокрий із голови до п’ят, вкритий багном настільки, що набув світло-коричневого відтінку, подібного до кольору маскувальної форми солдатів, які ведуть бойові дії в пустелі.

Моє обличчя теж було вкрите суцільним шаром грязюки. Протирати окуляри, заліплені густим розчином глини та коров’ячого посліду, було неможливо, тому час від часу доводилося відривати одну руку від керма і вказівним пальцем знімати бруд із правого скельця, а вже за кілька секунд проробляти ту саму операцію з лівим.

У такому вигляді я прибув до містечка Хуло недільним липневим днем.

Звістка про велосипедиста в природному камуфляжі, який питає дорогу до готелю, певне, обігнала мене, тому що, коли я під’їхав до місця призначення, директор уже чекав на порозі.

Гірська дорога біля лісу Самсмело

– Маєте душ? – спитав я.

Господар (звали його Дато) закивав, доброзичливо всміхаючись.

– Гарячий?..

Він знову закивав, цього разу врочисто.

– А ще мені потрібен буде душ для цього «хлопця». – Я вказав на велосипед.

У погляді Дато – подив.

– Кран. Кран на подвір’ї є? – уточнив я, не бажаючи з першої ж хвилини випробовувати на цій людині своє почуття гумору, в адекватності якого я сам іноді сумніваюся.

– Кран там, – сказав господар, вказуючи пальцем у напрямку двору.

Після душу я розраховував провести час за вечерею з представником місцевого туристичного департаменту, який повинен був розповісти про всі визначні пам’ятки гірської Аджарії.

В першу чергу мене цікавив скам’янілий ліс, зазначений на офіційній карті.

– Там є скам’янілі дерева і навіть цілі будинки! – стверджувала знайома екскурсовод, яка, щоправда, сама ніколи не відвідувала ці краї.

У столиці така сумнівна поінформованість мене аніскільки не турбувала; всю необхідну інформацію я розраховував отримати на місці.

– Так, я знаю, про що ви… Приїжджайте, розповім усе, – відповів по телефону чоловік, який розмовляв ідеальною англійською.

Мене дуже втішило, що місцевий туристичний офіс очолює не грузин, а американець: представник нації, за своєю природою більш організованої і прагматичної.

Щойно я вибрався з душу, як службовець турдепартаменту зателефонував сам, повідомивши, що чекає мене на площі перед готелем.

Перевдягнувшись у чистий одяг, я поклав до кишені блокнот і, замкнувши двері на два замки, пішов на рандеву.

Привітність господаря, ключі (предмет, який вперше за останні тижні опинився в моїй кишені), а також присутність представника офіційної туристичної служби, який прибув до Грузії у складі американських Peace Corps, розвіяли найменші сумніви в надійності цього місця.

«Аджарцы называют свое государство и свою религию татарскими. Из других народов они знают грузин, русских и френгов (европейцев). Первые олицетворяют христианскую религию, вторые могущество, а третьи – мудрость», – ішлося в путівнику, виданому в Тифлісі наприкінці XIX століття.

Американець Патрік (так звали туристичного експерта) чекав на мене біля зеленого ГАЗика.

Це був молодик із ледь окресленими вусиками. Патрік вийшов з автівки на милицях – ліва нога була в гіпсі.

– Що ти знаєш про скам’янілий ліс? – спитав я після ритуальних вітань, розмов про погоду та інші речі, про які личить говорити в перші хвилини знайомства.

– Скам’янілий ліс? – перепитав Патрік. – Де це?

Як виявилося, за кілька місяців у Грузії Патрік не лише непогано опанував грузинську, але й заразився місцевим синдромом «розберемося на місці», ознаки якого я вже діагностував і в себе.

Перша складність, із якою ми стикнулися, була лінгвістичною.

Термін «скам’янілий» не знайомий більшості грузинів, навіть тим із них, хто добре володіє російською.

Бесіда з тутешніми мешканцями велася російською мовою, якої Патрік не знав. Слово, значення якого співрозмовникові було невідомо, він сприймав за інший епітет, щось на кшталт «чарівний» або «зачарований». А оскільки ніхто не хотів зізнаватися в тому, що перекладає, користуючись виключно інтуїцією, усі кивали головами і вказували пальцями в бік якогось лісу в околицях. Усі вони тицяли пальцями в різні боки…

Розмова ставала емоційнішою, особливо в ті хвилини, коли до нашого кола приєднувався новий співрозмовник і діалог переривався реплікою: «Звідки ти, брате?»

Коли з’ясовувалося, що гість приїхав з Києва, традиційно звучало наступне запитання: «Ну як там Хрещатик?»

Іноді співрозмовник у своїх ностальгійних спогадах добирався до моєї вулиці, намагаючись знайти й там спільних знайомих. І знов треба було починати від самого початку…

Патрік спостерігав за нами з відкритим ротом і час від часу просив перекладати.

З радісною інтонацією я відповідав американцю, що все йде чудово, але ніхто з присутніх не має ні найменшого поняття про скам’янілий ліс.

Тутешні, здогадавшись нарешті, що, попри демонстративну радість від розмови, я абсолютно не задоволений відповідями, вирішили долучити до участі в нашому клубі «Що? Де? Коли?» свіжі сили.

– Гаразд, зараз покличемо Малхаза. Він там полює. Він мусить знати, – сказав один із них.

Малхаз говорив російською ліпше за інших і, здавалося, з перших слів зрозумів, про що йдеться.

– Це дуже далеко. Треба їхати верхи, – сказав Малхаз. – Я дістану коней, араа проблема, немає проблем… А поки ти зупинишся у мене.

Похитавши головою, я повідомив, що вже оселився в готелі й виселятися звідти не збираюся, проте охоче повечеряю з ним, щоб обговорити деталі завтрашньої подорожі.

– Ти житимеш у мене. Там і поговоримо, – заявив Малхаз.

– Ні, дорогий, – усміхнувся я, – жити я в тебе не буду.

– Ні, будеш.

– Не буду.

– А я кажу – так.

Розмова ставала складнішою, і, щоб виграти час, довелося притаїтися покірним.

Обіцяти – не значить одружитися, і я вирішив учинити, як персонаж арабської байки, у якій він обіцяв шахові змусити свого віслюка за двадцять років визубрити Коран. Адже за цей час обов’язково що-небудь зміниться: або віслюк здохне, або шах опряжеться, або він сам.

У моєму випадку я вирішив потягнути час до завтра.

– Зробімо так: коли вже так сталося, то сьогодні поживу в нього… А завтра – переїду до тебе. Домовились?

Малхаз кивнув. Я облаштувався на передньому сидінні його машини, і ми під’їхали до готелю Дато.

Новоспечений гід першим вибіг із машини, підскочив до господаря і про щось заговорив із ним.

Малхаз усе робив якось занадто різко: курив, кермував, говорив, ходив. Його різкі рухи з перших хвилин почали дратувати навіть мене – людину геть не меланхолійного складу.

За кілька хвилин досить жвавої, але зовсім не дружньої бесіди, Малхаз переможно обернувся до мене.

– Все, ми можемо їхати – забирай речі!

– Чекай, я не хочу забирати речі! Ми ж домовилися з тобою, здається?

– Послухай, дорогий, навіщо тобі жити в готелі? Якщо можна… у друзів?

– Я не маю права поїхати просто так… – промовив я, дивлячись на Дато. На мить я згадав, у якому стані залишив душ у його готелі, і пережив несподіваний напад ніжності до господаря.

– Ні, тепер уже не треба! – перебив Дато. – Забирай речі і йди до нього!

Я подивився на нього здивовано.

– Дато, в чому річ? Тобі що, не потрібні гроші?

Останній аргумент мав би справити чудодійний вплив на будь-якого власника готелю.

Цієї миті в розмову вступив Малхаз, жваво жестикулюючи, знову взявшись щось пояснювати.

Я вже знав, що дозволити Малхазу розмовляти з Дато означає поставити під загрозу мої плани.

– Годі сперечатися! – вигукнув я. – Дозвольте мені самому вирішувати, де ночувати!

Але жоден з них вже не чув мене…

Навколо зібрався невеликий натовп.

Люди спостерігали мовчки, зосереджено, без тіні посмішки на обличчях.

Я спробував втихомирити скандалістів. Обійнявши обох за плечі, я сказав: – Дато, я залишаюся! Малхаз, ми повечеряємо, а ввечері я повернуся до готелю… Гадаю, ніхто не заперечує?

Відповідь здавалася абсолютно очевидною. Як може директор готелю (на вигляд розсудливий літній грузин) відреагувати на розумні аргументи, які до того ж обіцяють йому прибуток? Та певне ж – згодою!

Але я помилявся…

– Давай сюди ключі! – відрізав Дато.

– Як це – «давай ключі?»

– Давай ключі і їдь із ним, – безапеляційно заявив той.

У цей момент до нас підкотила поліцейська машина з увімкненою блимавкою. Малхаз і Дато самі підійшли до вікон авто й почали щось пояснювати поліціянтам. Після розмови, що тривала кілька хвилин, останні поїхали геть.

Я вирішив, що поява людей у формі втихомирила обох і грузинська гостинність візьме гору над дивними аджарськими традиціями палко ревнувати гостя до нових знайомих.

– Що ж, Дато… – сказав я, дивлячись при цьому на Малхаза, – я відійду ненадовго поговорити з цією людиною… І потім повернуся до готелю.

– Давай ключі! – пролунала відповідь.

– Чорт забирай! Я ж ваш гість! – довелось ужити останній аргумент.

Гість на сході вважається божественним посланцем. І Дато не міг не дослухатися такого аргументу! Ніколи раніше я не вимовляв нічого подібного вголос.

Це був останній козир. Вимовити «я гість» в Грузії – все одно що сказати «це – твій обов’язок» солдатові, який відступає, або «я – твій батько» неслухняній дитині, або ж «ти – моя дружина», самі знаєте коли… Геть позбавлені сенсу ті суперечки, у яких вдаються до останніх аргументів.