Читать книгу Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків - Олексій Бобровников - Страница 21

Сонце вже хилилося до заходу, коли я перетнув межі Нижньої Грузії і в’їхав у регіон Самцхе-Джавахеті.

Дивно, але грузинські туристичні компанії, що рекламують тури до Казбегі, Сванетії або на збір урожаю в долину Алазані, ніколи не пропонують екскурсій цим маршрутом: у гарну погоду дорога через перевал Тікматаші – одна з наймальовничіших у Грузії.

Діставшись перших хмар, що в промінні призахідного сонця нагадували збитий крем з дещицею малинового варення, я помітив попереду дві дивні постаті.

Наблизившись на кілька обертів педалей (важко давався мені цей перший крутий підйом), розгледів двох вершників, які, стоячи в стременах, сперечалися про щось мовою, не схожою на жодну з говірок, доти чутих мною в Грузії.

– Ви звідки? – спитав я.

– Азербайджан, – відповів один із них і негайно, ніби на підтвердження своїх слів, поставив коня дибки. За мить обидва приострожили коней і зникли в густих пасмах туману.

Це було перше нагадування про те, що дорога пролягає дуже близько до прикордонних територій. Регіон Самцхе-Джавахеті впродовж кількох століть належав то іранцям, то туркам і повернувся до складу Грузії лише в середині позаминулого століття.

Я повільно рухався в напрямку зниклих вершників.

Подолавши барвистий туман, що застеляв обрій, я досяг верхньої точки перевалу Тікматаші. Звідти відкривалося озеро Паравані – найбільше високогірне озеро країни, на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря.

Хмари, що зібралися над озером, закрили собою гори, залишивши тільки два просвіти в формі очей. Червоні відблиски, підкреслюючи край озера, зробили його схожим на роззявлений у мовчазному крику рот.

Якби Френсіс Форд Коппола, який знімав «Дракулу», опинився зараз тут, він би неодмінно використав кадри цього заходу сонця, перемістивши демонічну Трансільванію ближче до перевалу Тікматаші.

Біля самого краю води мерехтіли вогники. Спочатку вони нагадували фари автівки, але потім стало зрозуміло, що це вогні будинків.

Згадка про ці місця трапилася мені в газеті «Закавказький вісник». З публікації випливало, що в XIX столітті Паравані було знамените рибою, яку доставляли в Тифліс. Однак уже тоді в глибоко зацензурованому матеріалі російського журналіста не було ані слова про драматичні події, що відбувалися у цих краях…

У XIX столітті в селі Родіонівка, вогні якого я щойно бачив, жили духоборці – представники секти, які, подібно до англійських квакерів, заперечували посередництво між людиною і Творцем і відмовлялися приймати будь-які види присяги. За це (і багато іншого, званого єрессю) їх і вигнали з Росії, оголосивши згодом мало не сатаністами.

Спочатку вони втекли на Кавказ, де чимало їх оселилося в регіоні Джавахеті, зокрема й на озері Паравані, але 1887 року загальну військову повинність було оголошено й тут. Тоді мешканці Родіонівки склали на купу, облили гасом і спалили всю свою зброю, а кілька років по тому з порту Батумі на кораблі «Лейк Гурон» вони вирушили до Канади.

Частину коштів на їхній «вихід» надав Лев Толстой, який виділив на це весь свій гонорар, отриманий за роман «Воскресіння».

Духоборці назавжди покинули континент, залишивши на згадку про себе лише купу обгорілих стволів і кількасот однодумців, які розсіялися країною.

У ті дні, коли з Батумі відпливав «Лейк Гурон» з духоборцями на борту, у Тифлісі пропав безвісти чоловік, зникнення якого на багато років стало головною темою пересудів тутешнього шляхетного товариства.

Цим чоловіком був Іване Мачабелі, князь і спадковий правитель нинішньої Осетії, котра колись носила назву Самачабло, що означає «місце Мачабелі».

Крім приналежності до вельможного роду, Іване Мачабелі, нарівні з Іллею Чавчавадзе, вважався найкращим в історії Грузії перекладачем Шекспіра.

Князь співчував духоборцям і, на прохання Льва Толстого, мав супроводжувати їх до трапа корабля, що відпливав до Канади.

Але незадовго до початку цієї місії Мачабелі запідозрив свою дружину в зраді.

Наступного дня після поїздки до Батумі князь зник.

Тривалий час вважалося, що він загинув на таємній дуелі або ж звів рахунки з життям у якійсь віддаленій місцині, не залишивши навіть записки.

Грузини досі розповідають цю історію пошепки й червоніючи: кожен оповідач знає, що розкриває чужу пікантну таємницю. За майже двісті років прізвище кривдника – ще одного неймовірно видатного грузина – мені розкрили, лише заручившись клятвою ніколи не публікувати гірку й загальновідому правду.

Багато років по тому з’ясувалося, що Іване Мачабелі назавжди залишив Грузію на борту того самого корабля, на якому відпливли духоборці, незгодні з політикою царя й самим державним устроєм, що зобов’язував мирних людей брати до рук зброю, керуючись кимось вигаданими законами.