Читать книгу Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків - Олексій Бобровников - Страница 12

Рано чи пізно ідилія мала закінчитися. Я не думав, що це станеться так скоро.

Уранці розбудив стукіт у двері. Це був господар.

– Сідай, – сказав я йому (якщо східна людина хоче поговорити, відмовляти їй у спілкуванні не заведено).

– Знаєш, я їздив до Азербайджану, – здалеку почав він. – На чотири дні. Ду-у-уже погано з’їздив…

Я з розумінням кивнув. Розмова, яка ще навіть не почалася, уже починала дратувати мене, адже я мав при собі «Кавказ» Дюма – співрозмовника набагато цікавішого, аніж непроханий господар ґест-хаузу.

– Уявляєш – я забув удома мобільний телефон, – продовжив він. – Там це дуже дорого, і я весь час був без зв’язку…

Я намагався зрозуміти, навіщо він так детально повідомляє мені подробиці свого перебування в Азербайджані. Може, отримав від дружини прочухана і тепер терміново потребує моральної підтримки?

За стінкою пара молодих туристів із Франції були зайняті одне одним (до того ж зайняті досить жваво, так що турбувати їх у ці хвилини здавалося щонайменше некоректним), а дивні двоє турків (з вигляду – батько і син) у номері навпроти проводили час у цілковитій тиші, майже не виходячи зі своєї комірчини… Тож серед усіх постояльців готелю я був, мабуть, єдиним, хто підходив для подібних розмов.

Важа скрушно вів далі:

– Знаєш, як там було нудно, в Азербайджані! Я цілими днями в номері пив пиво… А воно там жалюгідне. Піни немає, ще й додають горілку. Для «градусу». Ось так сидиш і п’єш цю… це… – Важа, здавалося, добирав слова, а знайшовши ідеальний епітет, посоромився вимовляти вголос.

– П’єш цю сечу! – випалив я, щоб хоч якось розворушити його і швидше підвести розмову до кульмінації, а отже, і до кінця.

– Так… саме так… – сказав Важа тихим безрадісним голосом.

У ці хвилини він нагадав героя дуже сумної постановки Резо Габріадзе «Сталінградська битва», що йде в театрі маріонеток, а саме триногого коня, який розмовляє людським голосом.

Тим часом Важа, із виглядом фатальної приреченості (ох, і влаштує йому дружина – зловтішно думав я) сидячи на краєчку мого ліжка, переминався з ноги на ногу. Раніше я не звертав уваги на те, як люди примудряються перебирати ногами сидячи – зараз якраз і був такий унікальний момент.

– До речі, знаєш, як міліція заробляє в Азербайджані? – спитав Важа після довгої паузи.

Я похитав головою.

– Вони здирають гроші з усіх іноземців, які «знімають» повій. Кажуть їм – плати тисячу баксів чи навіть дві – або сідай до в’язниці.

«Он як!» – подумав я.

Я глянув на власника сумної мармизи очима бакинського поліцейського: «Ну, більше тисячі з нього точно не візьмеш…»

– От же ж покидьки, – вимовив я вголос. – А дівчаток вони хоч не чіпають?

– Вай, певно що ні! – відповів Важа. – Вони ж із ними одна банда. Працюють, так би мовити, громадою!

Я скрушно похитав головою.

– До речі, – сказав Важа, розпрямляючи ноги, – моя дружина тобі не сказала, але до нас має приїхати гість. Він забронював це місце вже давно, просто ми забули тебе повідомити.

– Жодних проблем. Я їду за чотири дні. Так що, будь ласка…

– Вибач, але моя дружина помилилася з датою. Гість приїжджає сьогодні…

«Сучий син. Сучий син. Сучий син!» – подумав я, а вголос сказав:

– О котрій годині?

– Десь о п’ятій, – відповів господар хостелу, реклама якого ніколи не з’явиться на сторінках цього путівника.

– Ну що ж, тоді вези мене десь в інше місце… До якогось привітного та обов’язкового господаря! – сказав я, роблячи наголос на слові «обов’язковий».

Зауважу до честі Важі, що він виконав прохання якнайкраще.

Так я познайомився з Кетіно Абашидзе, праправнучкою останнього грузинського царя Іраклія II, і з привидами її будинку.