Читать книгу Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків - Олексій Бобровников - Страница 20

Оскільки на цій частині маршруту Цалка – головна гастрономічна пам’ятка, дозволю собі спинитися на ній детальніше.

Місце, куди ми зайшли, не має назви. На вигляд це водійська їдальня маленького південного містечка. Стільці з подертими дерев’яними спинками, витягнуті із якоїсь занедбаної школи; бетонні стіни і бляшаний дах, а замість вікон – камуфляжна сітка. Посеред двору – велика металева жаровня, на якій смажаться риба та шашлик.

У закладі залізна підлога, яка нагадує днище баржі. Унизу протікає маленька річечка, що впадає у водосховище, яке починається за півкілометра.

Саме тут Грузія перестає бути столичною, а стає сама собою – спекотною, смачною, вельми неохайною і повною сюрпризів.

Двоє чоловіків за сусіднім столом готуються до з’ясування стосунків. Два-три пасажі – і градус зростає, досягає найвищої точки, знамена багряніють, здіймаються вище, і ось уже руки підіймаються над столом, щоб схопити кривдника… Одного слова може бути досить, щоб спустити з прив’язі псів: ужалену гордість і вражену честь.

Але нічого не відбувається. Вираз обличчя змінюється, войовничий трепет ніби вітром звіяло.

– Пи. ец, – вимовляє один російською – перше знайоме слово з лексикону мешканців пострадянського простору; слово, що передає безпорадність і безнадію.

– Пи. ец, – і грузин опускає руки…

Отже, не було помсти або атаки. Певно, один співрозмовник викладав іншому ланцюг подій, який призвів його до стану, описаного вищезазначеним словом.

І знову все спокійно, відвідувачі за сусіднім столиком замовили поліроль – міцне, але досить смачне пиво тутешньої броварні.

Я дивлюся на річку крізь маленькі отвори в підлозі.

У повінь, коли ріка підніметься на кілька метрів, вода не зруйнує цей заклад, а лише злегка підтопить його.

Це одна з причин, чому їдальня в Цалка існує довше, ніж деякі палаци, побудовані біля бурхливих річок.

За рекомендацією мого нового знайомого ми замовляємо рибу рябушка. Це на диво смачна маленька рибка (ніхто з місцевих мешканців не зміг згадати, як вона зветься грузинською), яку можна їсти разом із хвостом і головою.

Гаряча, хрустка рябушка і холодні, остуджені в джерельній воді пиво або лимонад – ідеальний сніданок, і я з таким запалом узявся за нього, що мало не відкусив собі пальці.

– А ще тут великі кобри, – сказав мій візаві.

– Великі? Наскільки великі? – спитав я, намагаючись не видати тривоги.

Я багато чув про змій, які доволі часто трапляються в Грузії в літні місяці, і мене не раз попереджали про необхідність запастися «антигюрзином», якщо вирушатиму на південь країни, в пустельні райони околиць монастиря Давид Гареджа.

Але кобри? Я вперше почув про них.

– Кобрі? Так, так, великі! Кілограмів п’ять-шість. І дуже смачні! Їх теж ловлять в озері Цалка, – говорить мій новий знайомий.

Виявилося, що кобрі грузинською – короп.