Читать книгу Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків - Олексій Бобровников - Страница 10

– Якої ви думки про грузинів? – запитав я барона Фіно, нашого консула в Тифлісі, який прожив серед них уже три роки.

– Це народ узагалі без вад, з усіма чеснотами, – відповів той.

Олександр Дюма. Кавказ

У Парижі, Москві чи Тель-Авіві вас не будуть любити тільки за те, що ви українець. (Набагато частіше – навпаки.)

У Парижі гостя не тягнуть до себе додому пригощати вином і знайомити з дружиною лише тому, що він видерся на дах особняка під приводом сфотографувати міський пейзаж.

І якщо Париж може погрожувати за це депортацією, то у Тбілісі – гарантоване святкове похмілля.

Місто старе й обшарпане, але гарне, як буває гарною жінка, яка вже в’яне, але в’яне пікантно й зі смаком.

Щоб устигнути пізнати це місто таким, яким його бачив автор «Трьох мушкетерів», потрібно вийти на прогулянку в старовинний район Сололакі. Тут стоїть один із найдавніших соборів Грузії – Сіоні, безліч художніх салонів і кафе, де збирається місцева «золота молодь», а також дивовижний театр маріонеток, де дають вистави геть не дитячого змісту.

В районі Сололакі місто має такий самий вигляд, як два століття тому, коли французький мандрівник Шарден назвав Тбілісі «перським містом».

Кілька років тому, опинившись тут уперше, я потрапив на сходи маленького триповерхового будинку, що стояв на пагорбі поблизу сірчаних лазень, звідки видно всі вісім центральних соборів міста, а також мечеть і синагогу.

Сходинки риплять, як бутафорська палуба в піратському кіно.

Повзу майже по-пластунськи. Двері розчиняються перед самим носом, і я намагаюся знов набути вертикального положення.

– Добрий вечір, – каже не розпізнаваний у пасмах проміння силует. – А що ви тут робите?

Я не бачу виразу обличчя й не знаю, що роблять у Грузії з людьми, які о другій ночі залазять на чужі балкони. Тоді вимовляю фразу, яку відтоді буду використовувати повсякчас: «Я український журналіст. Вперше в Тбілісі. У вас фантастична країна. Я фотографую все, що бачу!»

– Дарагой! Будеш вино, віскі, кава,[2] чай?

Я не знав, як на це реагувати, і тому про всяк випадок запитав:

– Ви – одружені?

– Звичайно! – відповів голос. – Тамуно! У нас гості!

– Що, знову? – запитала Тамуна десь за пасмом світла.

– Так! Український журналіст!

– О! Тоді я ставлю чайник.

Я вирішив все ж таки прояснити ситуацію:

– Так, але нас тут троє…

– Нічого, нічого. Гадаєш, у мене віскі не стане?

Так я познайомився з Гочею і його дружиною Тамуною. Останню за красу й аристократизм ми прозвали царицею Тамар.

Із перших хвилин знайомства ці люди стали моїми головними гідами по Грузії й помічниками у всіх авантюрних починаннях, про деякі з яких я зможу розповісти на сторінках цього путівника.