Читать книгу Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків - Олексій Бобровников - Страница 8

Щоранку дорогою в бібліотеку проходжу повз тбіліський «Сухий міст».

Це найбільший сувенірний ринок на Кавказі, де розпродають залишки розкоші старовинних княжих родин, а також усілякий мотлох і релікти радянської доби.

Упродовж останніх десятиліть сюди звозять стародавні кинджали (бутафорські й правдиві), шаблі, срібні ложки, глиняні горщики, портрети вождів і картини олією; перстеники, старі люстри, розібрані, продавані по скельцю тому, в кого немає грошей на новий світильник, або ж просто шкода розлучитися з пам’яттю.

– Стариє афіши, пакупаєм стариє афіши!

– Ордєна, мєдалі, ордєна…

– Скільки? – запитує молода, збіса гарненька туристка, схожа на циганку, вказуючи на патронташ, що висить поруч із до дірок протоптаним килимом й мініатюрною дитячою залізницею марки Piko.

– Шістнадцятий! – озивається власник товару.

– Що – «шістнадцятий?» – дивується та.

– Калібр, – відповідає він.

Ось на дереві висять прадавні хевсурські обладунки та мечі, точнісінько як на старовинних дагеротипах. Поруч – блискучий набір інструментів сільського хірурга; грамофон із заіржавілим рупором і платівки до нього, що лежать поруч, на землі; платівки, котрі вже ніколи не гратимуть після років під палючим сонцем і проливним дощем.

І раптом серед усього цього мотлоху – чудово збережена дерев’яна лялька в костюмі грузинського князя в чорній чосі та з маленьким кинджалом при боці.

– Не знімай, що ти знімаєш тут?! Хочеш купити – купи, потім зніматимеш! Понаїхали тут, з фотоапаратами…

– Скільки це коштує?

– Для тебе – п’ятсот! Ти мені не подобаєшся!

– Та не слухай її, вона божевільна! Підходь до мене, дарагой, поглянь, який князь! За сорок ларі віддам!

Часто на розкладках можна знайти напівзотлілі фотокартки сванських, гурійських чи імеретинських князів, із будинків, колись розкрадених більшовиками та сусідами. Трапляється нині, що правнучка когось із князів сама приходить на Сухий міст, щоб викупити в нового власника портрет діда… А той, поважно спираючись на кам’яну балюстраду, дивиться на весь цей бедлам із глибин свого ошатного дев’ятнадцятого сторіччя.

– Дорого? Та ви що, яке дорого, це ж – історія! Гей, куди ти? За тридцять князя твого віддам!

* * *

Після сувенірного ринку я звертаю ліворуч, на вулицю, що веде до Пушкінської площі та публічної бібліотеки.

Будинок на розі. На стіні – чорна мармурова дошка: «Даґні Юль. Норвезький автор, чиє життя трагічно обірвалося в “Ґранд-готелі” 5 червня 1901 року».

Ані статі, ані віку, ані портрета.

Того дня я закинув роботу над етнографічними документами й вирішив дізнатися щось про цю смерть. Тбіліські газети початку сторіччя мовчали. Ані 6, ані 7 червня – жодної звістки з цього приводу. Тоді я зазирнув до енциклопедії мистецтв.