Читать книгу Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків - Олексій Бобровников - Страница 6

– Мы искали для тебя хароший скучный дворик… Хароший тихий дворик, – уточнив мій друг. (Перекладати українською грузина, який говорить російською з кавказською мелодикою, – дуже невдячна справа, тож нехай читач пробачить автору строкатість тексту, сплетеного часто-густо з ниток різних кольорів.)

– Годиться, – відповідаю сміючись.

У перші дні по приїзді я шукав спокійне місце, щоб вивчити матеріали й розробити маршрут.

Мій план – написати цикл репортажів про найвіддаленіші території і традиції, що збереглися в Грузії всупереч радянській владі, неокапіталізму та цивілізації як вона є.

Інтуїція й досвід минулих мандрівок підказували, що збереглося чимало.

Якщо вірити почутому і прочитаному в Тбілісі, то під час подорожі вдасться стати свідком обрядів із масовими жертвоприношеннями; побачити церкви, де службу правлять не священики, а сільські старійшини; храм таємного церковного ордену, про який нічого не відомо, крім назви містечка і прізвища людини – його останнього адепта і єдиної сполучної ланки із зовнішнім світом. У Тбілісі мені розповідали навіть про циганського короля, який буцімто оселився в горах грузинської провінції Аджарія. Його вельможність ніхто не бачив особисто, але, подейкують, якась журналістка вже вирушала на його пошуки. Дівчина зникла, і останні два роки про неї у Тбілісі ніхто не чув.

Будь-яка з історій, почутих у місті, може виявитися сенсацією або ж елегантною вигадкою. (Пригадую мою епопею з цацалі – таємничим обрядом горян, про який розповім згодом. Може, і цього разу все виявиться таким самим заплутаним і незрозумілим, як тоді, коли ми вирушили на пошуки ритуалу, за самісіньку згадку про який письменника минулого сторіччя мало не позбавили життя.)

Готуючись до подорожі, я оселився в італійському дворику в одному зі старих районів Тбілісі. Моя кімната на третьому поверсі – це горище з видом на стару лапату акацію і двір, де мешканці цілодобово спостерігають за життям один одного, роблять зауваження, критикують політиків і сукню сусідки, ходять пити чай до чужих покоїв, де двері не зачиняються ні на хвилину, скандалять, іноді б’ються.

– Ти міняєш житло? – спитав у мене якось знайомий грузин.

– Так, переїжджаю в інший двір.

– Поліцію викликали? – перепитує він.

– Чому? – здивувався я.

– Коли тут хтось міняє житло, зазвичай викликають поліцію, – філософськи зазначає мій друг.

Коли б знали римляни чи веронці, що тбіліські патіо мають назву «італійських», вони б дуже здивувалися: так живуть лише в Грузії.