Читать книгу Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків - Олексій Бобровников - Страница 15

У перші хвилини лялька – напівзотлілий скелет – спроквола викопує з піску держак прапора, каску й п’ятикутну зірку.

І знову закопує себе…

Геніальний ляльковод – той, хто змушує тебе думати: «Як вправно нитки рухають руками цієї людини».

А потім вони заговорили. І тут вже я знаю, що на гачку.

– В Киев не ходи. Забудь Наташу, – промовляє голос феї з вистави, що постає в подобі то машиніста, то раптом офіцера НКВД, а то й справжньої феї з якогось глухого російського полустанку.

Фея, або янгол-охоронець, намагається захистити героя від того, від чого захистити ніяк не можна – від самого себе.

І автор, знаючи це, як ніхто інший, далі веде своїх персонажів туди, звідки немає вороття.

– Де межа, що відокремлює любов від ненависті? А може бути, вони – одне? – розмірковує герой за хвилину до того, як…

– Гаразд, підключу я тебе до життя ще раз. Гірко тобі буде, плакатимеш… Поживи ще, – говорить фея, тепер вже точно справжня, з крихітними крильцями фея, несподівано спускаючись маленькою драбинкою з небес.

І тут я згадую своє улюблене з Волошина: «В нем радостная грусть, в нем сладкий страх разлуки».

Резо Габріадзе, який написав свого часу сценарії до кращих фільмів радянського кінематографа, викопує з мене ці два рядки кримського поета й багато, багато іншого.

* * *

Недільний ранок почався зі співу і дзенькання маленьких дзвіночків. Звук голосів наближається.

Виявилося, це процесія католиків, які йдуть до меси. Священик проповідує російською, чому я дуже радий, тому що вперше розумію слова служби:

«Бог покличе тебе, але він не скаже “рабе мій”. Він скаже “друже мій”. Раб – це той, хто, німий і покірний, слідує за господарем. Ти ж, хто йде за ним з власної волі, не раб йому, а друг!»

Ті, хто стоять біля храму, на протилежному боці вулиці й навіть по краях проїзної частини, – усі до одного опускаються на коліна.

Машини гальмують, і, всупереч звичці, ніхто не гуде в клаксон. Навіть найбільш безпардонний і крикливий грузинський водій ні за що не заважатиме Божому промислові.

* * *

– У цьому дворі – вся історія Грузії, – каже господиня.

Кетіно розповідає, як 37-го року до них прийшов якийсь «большевик с ружьем» і сказав, що житиме в їхньому будинку.

Вона не ідеально говорить російською, і «большевик с ружьем», можливо, був НКВДистом із пістолетом.

На той час у родини Орбеліані вже забрали все: будинки, палаци, вежі, виноградники.

А тепер ще цей «більшовик із рушницею», який вирішив стати їхнім сусідом…

Половина будинку, що залишилась родині, дивиться вікнами на вулицю Абашидзе, названу на честь відомого літературного критика і дідуся Кетіно. Друга половина – на вулицю Джавахішвілі, названу на честь знаменитого історика, профіль якого зображено на банкноті номіналом 5 ларі. Нащадки цього самого Джавахішвілі живуть в іншому крилі, а в прибудовах надворі, колись облаштованих для слуг, – родичі НКВДиста, котрий оселився там не завдяки гостинності господарів, а всупереч їхній волі.

Після довгих пояснень я нарешті починаю розуміти, хто кому родич у цьому дворі.

Наступного ранку, перед сніданком, господиня сказала:

– Я не знаю, як в Україні, а у нас заведено, щоб усі разом сідали за стіл – і гості, і господарі, і прислуга… У вас так само?

Я зчепив зуби і часто закивав.

Згадав про власних родичів, розстріляних більшовиками, і розповів Кетіно («Ай, мурашки по руках», – затремтіла господиня) історію своєї тітки Тетяни, яка повернулася додому після двадцяти років таборів.

Оселившись в заміському будинку, ця жінка від страху перед черговими незнайомими гостями оточила себе шістьма величезними німецькими вівчарками. Старший із псів – Урс – став господарем будинку, який безроздільно правив у маєтку, коли тітка спала чи не мала сили до наказів і розмов.

Я згадав її будинок, де часто гостював улітку. Він, як і будинок Кетіно, був ущерть наповнений світлинами й портретами. Але, на відміну від відносно доглянутого (а як для Грузії – взірцево охайного) особняка Орбеліані, той будинок був геть захаращений і запилений.

Моторошний, узагалі-то, був будинок. А тітка мала зірваний і клекотливий, як у крука, голос, і зрозуміти те, що вона говорила, міг лише її вірний Урс. Голос вона втратила того дня, коли отримала звістку про своє звільнення за хрущовською амністією. І перше слово, яке вона спромоглася вимовити, уже ніхто не зрозумів.

Поговоривши про родичів, ми переходимо до чаю.

Кетіно володіє старовинним рецептом цукерок, якими пригощала гостей свого літературного салону княгиня Орбеліані.

Солодощі приготовані з волоських горіхів, ретельно очищених і перемелених, домашньої карамелі й набору спецій. Господиня ні за що не розкриє їхній секрет, але там вгадується легкий присмак лимонної цедри й дещиця кориці… Густу суміш, скачану в кульки, Кетіно занурює в гарячу карамель, дає їй охолонути, а потім розкладає на крихітних медальйонах із фамільним вензелем.

Із солодощами я повертаюся до кімнати, рятуючи свою порцію від численних членів сім’ї і сусідів, які збіглися на запах. А там – обличчя княгині з одвічною іронією споглядає на мене зі стіни.

Згодом я зустрічав цукерки Кетіно в декількох кафе в Тбілісі. Вони були дещо схожі на оригінал, але мене не полишала думка про підробку.

Я запитав про це господиню. Вона розсміялася:

– Алексе, крім мене, більше ніхто у Тбілісі не вміє готувати таких цукерок. Але в ту кав’ярню, яку ти назвав, я дійсно продаю цей (тут вона переключилася на французьку) «конфітюр».

– Але чому тоді їхній смак відрізняється від домашніх?

Прийнявши мої слова за вишуканий комплімент, господиня усміхнулася й перевела погляд на обличчя своєї попередниці:

– Можливо, річ у портреті?

Марія Орбеліані: княгиня, яка не любила галасу