Читать книгу Заворожена криниця - П.А. Кулиш, Пантелеймон Куліш, Пантелеймон Кулиш - Страница 13

Коли б я був хлоп’я байдужне без турботи

І в горах жив собі в печері самітній,

Я би гуляв-буяв до власної охоти

По темних застумах та по воді бистрій.

Нудна тому пиха низькоземна саксонська,

Хто народивсь і зріс на вольних висотах;

Йому б здалась низька і башта Бабілонська,

Серед тих скель, що з них вода летить, мов прах.

Фортуно! відійми культурні землі в мене,

Бери собі й ім’я, що помпою блищить:

Ненавидне мені підлиз рабів мізерне

Угодництво: мій дух неволі не терпить.

Всели мене між гір, — в їх велико кохаюсь.

Нехай уз їх реве безкраїй океан:

Нічого я в людей ніже не допевняюсь,

Опріч тих любих сцен, що змалечку я знав.

Малі мої літа, но вже я серцем чую —

Не про таких, як я, постав сей гордий світ.

Про що ж повішено завісу там густую,

Де криється кінець моїх непевних літ?

Колись я бачив сон моїм духовним оком,

Блаженно любий сон од радощів земних…

О, правдо! ти своїм ненавидним укором

Показуєш мені із вивороту їх.

Любив, та люблені поснули сном глибоким;

Дружив, та здружені по світу розтеклись…

О! як же холодно у серці одинокім,

Що радощі мої печаллями взялись!

Хоч гості, дзвонячи у кубки золотії,