Читать книгу Заворожена криниця - П.А. Кулиш, Пантелеймон Куліш, Пантелеймон Кулиш - Страница 6

Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,

Де я ховаюсь од лихих людей,

Що гайдамаками осіли «город пишний»,

Хвалителями гидосних страстей,

Через котрі наш край ув Азію подався,

Пустинею ума і людськості зістався.

Я тут — мов у раю… Кругом живуть панки,

Такі байдужні до самопознання,

Як їх хаптурники, їх судді й мужики…

Благословенний край розумовання!

Погляну з захисту — воли, воли й воли,

Безмовні, як і їх батьки й діди були.

Я тут — новий Адам: свій тихий рай обходжу

І всім скотам даю іменованнє,

Скотам і гадам, що в котрого знаходжу,

На споминку, на вічне пам’ятаннє,

Що пробував колись в цім краї чоловік

І між німих звірят прожив блаженний вік.

Як праотець Адам, ходжу я тут за плугом,

В поту лиця свій хліб насушний їм,

І нікого мені назвати братом, другом,

Або слугою нелихим своїм.

А все ж ми з Євою щасливіші над звірята,

Над всі воли, осли, телята, поросята.

Як праотець Адам, я знаю зв’ягу хатню

Із Каїном без честі й без ума,

Та, молячись, дивлюсь на Єву благодатню,

І не подужає мене ворожа тьма.

Сміюсь на хуторі із темного хижацтва,

І з велемудрого письмацтва-гайдамацтва.

Благословен господь за всі його дари!

Благословен: сподобив мене раю…

Працюю від зорі до пізньої пори

І на погану погань не вважаю,

В затишному раю «я води Лети п’ю»

Да тихострунную настроюю мою.