Читать книгу Відьма з Портобелло - Пауло Коэльо - Страница 10

Коли народився Віорель, мені щойно виповнилося 22 роки. Я вже не був студентом, який щойно одружився з колишньою колежанкою по факультету, я став чоловіком, що взяв на себе обов’язок утримувати родину. Величезна відповідальність важким тягарем лягла на мої плечі. Мої батьки, які навіть не прийшли на весілля, обумовлювали можливість будь-якої фінансової допомоги моїм розлученням і правом опікунства над дитиною (точніше кажучи, це батько поставив мені такі умови, а щодо матері, то вона часто телефонувала мені, плачучи, казала, що я збожеволів, але їй дуже хотілося б обняти свого онука). Я сподівався, що коли вони нарешті зрозуміють, як я кохаю Афіну, зрозуміють, що я твердо вирішив жити з нею, то цей опір припиниться.

Але він не припинявся. І тепер я мусив думати, як мені забезпечити дружину та сина. Я пішов зі свого інженерного факультету. Зателефонував батько, він то погрожував, то намагався напутити мене на розум лагідними умовляннями. Сказав, що коли я не відмовлюся від своїх намірів, він позбавить мене спадщини, та якщо я повернуся в університет, розгляне можливість «іноді допомагати мені» – так він висловився. Але я відмовився; романтичний світогляд молодості вимагає, щоб ми ніколи не відступали від своїх радикальних позицій. Я сказав йому, що спроможний розв’язати свої проблеми сам.

Перед тим, як мав народитися Віорель, Афіна подбала, аби я міг ліпше сам себе зрозуміти. І це сталося не через наші сексуальні стосунки, – які були дуже сором’язливими, мушу признатися, – а через музику.

Музика існує відтоді, як існують люди, так пояснили мені пізніше. Наші пращури, які мандрували від печери до печери, не могли переносити багато речей, але сучасна археологія доводить, що, крім невеликих запасів їжі, у їхньому багажі завжди був присутній якийсь музичний інструмент, здебільшого бубон або барабан. Музика покликана не тільки втішати чи розважати нас, вона є чимось значно більшим. Це – ідеологія. Людину завжди можна зрозуміти, знаючи, яку музику вона слухає.

Дивлячись, як Афіна танцює, коли вона була вагітна, слухаючи, як вона грає на гітарі, щоб дитина заспокоїлася й зрозуміла, що її люблять, я став дозволяти, щоб її манера бачити світ заразила й моє життя. Коли Віорель народився, перше, що ми зробили, принісши його додому, це дали йому прослухати адажіо з творів Альбіноні. Коли між нами виникала сварка, то саме сила музики – хоч я не бачу ніякого логічного зв’язку між першим і другим, крім хіба що життєвого прикладу хіпі, – допомагала нам спільно долати будь-які проблеми або труднощі.

Але ця романтика не могла допомогти нам знайти певний спосіб добування грошей. Оскільки я не вмів грати на жодному інструменті, то був неспроможний навіть розважати відвідувачів у якому-небудь барі, і зрештою найнявся стажером в одну архітектурну фірму, де мав робити структурні обчислення. Платили мені погодинно, але так мало, що я мусив виходити з дому ще вдосвіта, а повертатися пізно ввечері. Я майже не бачив сина – бо він спав – і майже не мав змоги поговорити або покохатися зі своєю дружиною, яка була перевтомлена. Протягом усієї ночі я себе запитував: коли ж нарешті нам пощастить поліпшити своє матеріальне становище й жити гідно, як ми того заслуговуємо? Хоч я й погодився з Афіною, коли вона говорила, що диплом не потрібний у більшості випадків, проте в інженерній справі (а також у юриспруденції або в медицині, наприклад) певний обсяг технічних знань має фундаментальне значення, бо інакше ми можемо піддати небезпеці життя інших людей. А мені довелося урвати своє навчання професії, яку я обрав, відмовитися від своєї мрії, яка була для мене дуже важливою.

Між нами почалися сварки. Афіна нарікала, що я мало приділяю уваги дитині, що їй потрібен батько, що якби йшлося тільки про те, щоб її народити, то вона могла б зробити це й сама, не створюючи для мене стількох проблем. Не раз я гримав дверима і йшов прогулятися, вигукуючи, що вона мене не розуміє, що я також не розумію, як я міг погодитися на таке «божевілля» – народити дитину в двадцять років, коли ми не можемо забезпечити собі бодай скромні фінансові умови життя. Поступово ми зовсім перестали кохатися, по-перше, внаслідок постійної перевтоми, а по-друге, тому, що завжди були роздратовані одне одним.

Я все глибше западав у стан депресії, мені не давало спокою відчуття, що жінка, яку я кохаю, використовує мене у своїх цілях і маніпулює мною. Афіна бачила, в якому стані я перебуваю, бачила моє відчуження, але замість допомогти мені вирішила спрямувати всю свою енергію на Віореля та музику. Місцем моєї втечі стала для мене робота. Вряди-годи я розмовляв зі своїми батьками, щоб знову почути одну й ту саму історію – мовляв, «вона народила дитину для того, щоб утримати тебе при собі».

У цей час, її релігійність дуже посилилася. Вона відразу зажадала охрестити дитину й сама обрала для неї ім’я – Віорель, румунського походження. Думаю, що – можливо, крім кількох іммігрантів – ніхто в Англії не має імені Віорель, але я поставився до цієї витівки як до творчого експерименту і зрозумів, що в такий спосіб вона захотіла встановити дивний зв’язок з минулим, у якому майже не жила, – з тими днями, коли перебувала в сирітському притулку в Сібіу.

Я намагався примиритися з усім, але мене все більше опановувало відчуття, що я втрачаю Афіну через дитину. Наші сварки ставали дедалі частішими, вона стала погрожувати, що піде з дому, бо вважала, що Віорель нахапається негативної енергії з наших суперечок. Якось уночі, після однієї з таких погроз, я сам утік з дому, думаючи, що повернуся після того, як заспокоюся бодай трохи.

Я йшов нічним Лондоном у невідомому напрямку, проклинаючи життя, яке для себе обрав, дитину, яку погодився прийняти, жінку, котра, здавалося, втратила будь-який інтерес до моєї присутності. Я зайшов до першого бару, який мені трапився, біля однієї зі станцій метрополітену й випив чотири порції віскі. Коли бар зачинився об одинадцятій вечора, я пішов до крамнички, з тих, які відчинені до самого ранку, купив ще віскі, сів на лаву на одній із площ і став пити далі. До мене наблизився гурт молоді, один із них зажадав, щоб я віддав їм пляшку з рештками віскі, я відмовився, і вони мене відколошматили. Поліція з’явилася відразу, й усіх нас відвели на дільницю.

Мене відпустили відразу по тому, як я дав свідчення. Природно, я нікого не став звинувачувати, сказав, що це була суто випадкова суперечка, бо інакше мені довелося б провести кілька місяців свого життя в судах, куди мене щодня викликали б як жертву нападу. Коли я вже наготувався вийти, то відчув себе таким п’яним, що впав на стіл одного з інспекторів. Той розізлився, але замість затримати мене за неповагу до властей він просто виштовхав мене за двері.

Там стояв один із тих, котрі мене били. Він подякував мені за те, що я не висунув проти них звинувачення. Сказав, що я весь обляпаний грязюкою та кров’ю і мені слід би перевдягтися, перш ніж я повернуся додому. Тоді я, несподівано для самого себе, попросив його зробити мені ласку: щоб він вислухав мене, бо я відчував величезну потребу виговоритися.

Протягом години він мовчки вислуховував мої нарікання. Насправді я розмовляв не з ним, а з самим собою, із хлопцем, у якого ще все життя було попереду, була кар’єра, яка могла стати блискучою, була родина, чиї зв’язки могли відчинити чимало дверей, і який тепер був схожий на одного з жебраків Гемпстеду4, п’яний, стомлений, пригнічений, без грошей. І все через жінку, яка навіть перестала мене помічати.

Закінчивши свою розповідь, я ніби краще усвідомив ситуацію, в якій опинився, коли обрав для себе таке життя, вірячи, що кохання може врятувати все. А це неправда: іноді воно приводить нас на край провалля, з тим ускладненням, що ми тягнемо туди за собою й кохану людину. Отже, виходило, що я міг занапастити не тільки власне життя, а й життя Афіни та Віореля.

У ту хвилину я кілька разів повторив подумки, що я чоловік, а не хлопчик, який народився в золотій колисці, і що я зумію з гідністю дати раду всім тим нещастям, які на мене звалилися. Я повернувся додому. Афіна вже спала, тримаючи дитину в обіймах. Я прийняв ванну, вийшов, щоб викинути брудний одяг у сміттєвий бак на вулиці, й ліг спати, на диво спокійний і тверезий.

Наступного дня я сказав, що хочу розлучитися з нею. Вона запитала, чому я так вирішив.

– Тому що я тебе кохаю. І люблю Віореля. Але зараз я тільки те й роблю, що звинувачую вас двох за те, що мені довелося відмовитися від своєї мрії стати інженером. Якби ми бодай трохи зачекали, усе могло б скластися зовсім інакше, але ти думала тільки про свої плани – забувши включити мене до них.

Афіна ніяк не зреагувала, ніби вже чекала того, що я їй сказав, або підсвідомо підштовхувала мене на це.

Моє серце облилося кров’ю, бо я сподівався, що вона попросить мене залишитися. Але вона здавалася спокійною, стриманою і, схоже, турбувалася тільки тим, щоб хлопчик не почув нашу розмову. Саме в ту мить я остаточно переконався в тому, що вона ніколи мене не кохала і я був для неї лише інструментом здійснення її божевільної мрії народити дитину в дев’ятнадцять років.

Я сказав, що вона може залишити собі дім і меблі, але вона відмовилася: вона поживе якийсь час у матері, знайде собі роботу і найме власне помешкання. Вона мене запитала, чи зможу я надавати фінансову допомогу Віорелю. Я сказав, що так.

Я підвівся, подарував їй останній і довгий поцілунок, знову став наполягати, щоб вона залишилася тут, але вона знову повторила, що піде до матері, як тільки спакує речі. Я оселився в дешевому готелі і щовечора чекав, коли вона мені зателефонує й попросить повернутися, розпочати нове життя, – я був навіть готовий і далі жити життям колишнім, якщо буде треба, бо, живучи тепер далеко від них, я чітко собі усвідомив, що у світі немає нічого важливішого для мене, як моя дружина і мій син.

Через тиждень я нарешті дочекався її телефонного дзвінка. Але вона лише повідомила мене, що нарешті перевезла свої речі й повертатися не збирається. Через два тижні я довідався, що вона винайняла невеличку мансарду на вулиці Басет, де мала намір щодня підійматися сходами на три поверхи з дитиною на руках. Минуло ще два місяці, й ми підписали всі необхідні папери.

Моя справжня родина покинула мене назавжди. А в тій сім’ї, де я народився, мене зустріли з розкритими обіймами.

Відразу після нашого розлучення й після тих глибоких страждань, які я пережив потім, я запитав себе, а чи справді моє рішення не було помилковим і безвідповідальним, властивим для людей, котрі в юності прочитали багато романів про кохання і сповнилися бажанням подолати будь-які труднощі, але повторити у своєму житті міф про Ромео та Джульєтту. Коли біль притих – а для цього існують лише одні ліки – тривалість часу, я зрозумів, що доля дозволила мені зустріти ту єдину жінку, яку я був спроможний кохати протягом усього свого життя. Кожна секунда, проведена з нею поруч, була варта того, щоб її прожити, і попри все те, що сталося, я повторив би кожен свій крок, якби мені пощастило повернутися в той період свого життя.

Але час не тільки підлікував мої рани, а й дав мені можливість відкрити цікаву річ: виявляється, що протягом життя можна кохати не одну жінку. Я одружився знову, я щасливий поруч зі своєю новою дружиною і не можу собі уявити, як би зміг жити без неї. Але це не примушує мене відмовитися від того життя, яке я вже прожив, тим більше, що я виявив досить обачності й ніколи не намагався порівнювати між собою два свої досвіди; бо неможливо виміряти кохання, як ми вимірюємо довжину вулиці або висоту будинку.

Крім того, залишилося щось дуже важливе від моїх стосунків з Афіною: це син, її велика мрія, про яку вона відверто розповіла мені, перед тим як ми вирішили побратися. Я маю тепер іншу дитину, яку народила мені моя друга жінка, і тепер я набагато ліпше підготовлений до всіх радощів і труднощів батьківства, аніж був дванадцять років тому.

Під час однієї з наших зустрічей, коли я прийшов забрати Віореля, щоб він провів вихідні зі мною, я наважився торкнутися дуже болючої для мене теми: я запитав, чому вона була такою спокійною, коли я сказав їй про своє бажання розлучитися.

– Бо я вчилася страждати мовчки протягом усього свого життя, – відповіла вона.

І лише тоді обняла мене й пролила всі ті сльози, які хотіла б виплакати в той день.