Читать книгу Відьма з Портобелло - Пауло Коэльо - Страница 11

Я побачив, як вона прийшла до заутрені, як завжди, з дитиною на руках. Я знав про труднощі, які вони переживали, але до того ранку все це не виходило за межі нормальних подружніх непорозумінь, і я сподівався, що рано чи пізно вони будуть подолані, адже обоє вони були людьми, які випромінювали Добро у простір навколо себе.

Уже рік, як вона не приходила грати вранці на гітарі й славити Святу Діву; вона присвятила себе турботам про Віореля, якого я мав честь охрестити, хоч не пам’ятаю жодного святого з таким ім’ям. Але вона приходила на службу Божу щонеділі, й ми завжди розмовляли з нею по закінченні, коли парафіяни вже розходилися. Вона казала, що я її єдиний друг; колись ми спільно вшановували Всевишнього, а тепер вона хотіла ділитися зі мною своїми земними труднощами.

Вона любила Лукаса більше, аніж будь-якого іншого чоловіка з тих, які їй зустрічалися; він був батьком її дитини, людиною, яку вона обрала, щоб розділити з нею своє життя, чоловіком, який відмовився від усього й знайшов у собі мужність створити родину. Коли між ними почалася незлагода, вона намагалася дати йому зрозуміти, що це тимчасове, адже вона мусить присвятити себе дитині, хоч і не має найменшого наміру розпещувати її; потім вона перестане приділяти синові стільки уваги, щоб він навчився самостійно відповідати на виклики життя. Після цього вона знову стане дружиною й жінкою, якою він її знав під час їхніх перших зустрічей, і можливо, кохатиме його ще палкіше, бо тепер ліпше усвідомлюватиме обов’язки та відповідальність зробленого нею вибору. Проте, попри її зусилля, Лукас відчував себе покинутим; вона розпачливо намагалася розділити себе між ними двома, проте завжди була змушена обирати – і в такі хвилини, без тіні сумніву, вона обирала Віореля.

Спираючись на свої скромні знання в галузі психології, я сказав їй, що мені не вперше доводиться вислуховувати такі зізнання і що чоловіки, як правило, почувають себе покинутими за таких обставин, але це минеться; я вже не раз допомагав людям долати подібні труднощі раніше, розмовляючи зі своїми парафіянами. В одній із таких розмов Афіна визнала, що, можливо, вона трохи поквапилася, романтичне прагнення стати молодою матір’ю не дало їй побачити ті суворі випробування, які молодим батькам доводиться долати після народження дитини. Але було вже пізно жалкувати й розкаюватися.

Вона запитала, чи не міг би я поговорити з Лукасом – який ніколи не приходив до церкви, чи тому, що не вірував у Бога, чи тому, що волів у неділю вранці приділити більше уваги своєму синові. Я пообіцяв їй зробити це, якщо він прийде до мене власною охотою. Та коли Афіна вже збиралася попросити його про це, між ними вибухнула велика сварка і чоловік пішов із дому.

Я порадив їй зберігати терпіння, проте вона почувала себе глибоко скривдженою. Її вже раз були покинули в дитинстві, й уся та ненависть, яку вона відчувала до своєї кревної матері, тепер перейшла на Лукаса – хоча згодом, наскільки мені відомо, вони знову стали добрими друзями. В уявленні Афіни, порвати родинні узи було найтяжчим гріхом із тих, які людина могла вчинити.

Вона й далі приходила до заутрені в церкву, але відразу поверталася додому – бо тепер їй не було на кого залишити сина, а під час служби малий дуже плакав, заважаючи іншим вірним зосередитися на молитві. В одну з тих рідкісних хвилин, у які ми змогли перекинутися кількома словами, вона сказала мені, що працює в банку, винайняла собі помешкання, й попросила, щоб я не турбувався за неї; «батько» (вона перестала називати свого чоловіка на ім’я) виконує свої фінансові зобов’язання.

Та ось настала та фатальна неділя. Я знав, що відбулося протягом тижня, – мені розповів про це один із парафіян. Я не спав кілька ночей, просячи, щоб якийсь янгол просвітив мене, підказав, як мені бути: чи й далі виконувати свій обов’язок перед Церквою, чи віддати перевагу своєму обов’язку перед людьми. Проте янгол так і не прилетів, і тоді я сконтактувався з вищим представником церковної влади, і той сказав мені, що Церква житиме тільки тоді, коли неухильно виконуватиме свої догми, – якби ми робили винятки, то загинули б іще в середні віки. Я точно знав, що відбудеться, хотів був зателефонувати Афіні, але вона не залишила мені свій новий телефонний номер.

Того ранку руки в мене тремтіли, коли я підняв облатку, щоб освятити хліб. Проказав слова, що їх навчила мене тисячолітня традиція, скориставшись владою, якою наділили мене апостоли, передаючи її від покоління до покоління. Але мої думки відразу повернулися до дівчини з дитиною на руках, такої схожої на Діву Марію, чудо материнства й любові в покинутості й самоті, котра стала в чергу, як це завжди робила, й повільно підходила до мене, щоб узяти святе причастя.

Я подумав, що більша частина присутньої тут конгрегації знала, що відбувається. І всі дивилися на мене, чекаючи моєї реакції. Я побачив себе в оточенні праведників, грішників, фарисеїв, священнослужителів Синедріону, апостолів, учнів, людей доброї і людей злої волі.

Афіна зупинилася переді мною й зробила те, що робила завжди: заплющила очі й розтулила рот, щоб прийняти тіло Христа.

Тіло Христове залишалося в моїх руках.

Вона розплющила очі, не розуміючи, що відбувається.

– Потім поговоримо, – прошепотів я їй.

Але вона не зрушила з місця.

– За тобою в черзі стоять люди. Потім поговоримо.

– А в чому, власне, річ? – усі ті, хто стояв за нею, могли почути її запитання.

– Потім поговоримо.

– Чому ви не дали мені причастя? Чи ви не розумієте, що принизили мене на очах у всіх? Чи з мене не досить того, що я вже пережила?

– Афіно, Церква забороняє давати святе причастя особам, які розлучилися. Ти підписала на тижні папери про своє розлучення. Поговоримо потім, – повторив я ще раз.

А що вона не рухалася, то я подав знак тому, хто стояв за нею, щоб він обійшов її збоку. Я й далі роздавав причастя, поки останній парафіянин не одержав його від мене. Але не встиг я повернутися до вівтаря, як почув той голос.

То вже не був голос дівчини, яка співала, щоб віддати хвалу Святій Діві, яка обговорювала зі мною свої плани, яка з таким хвилюванням розповідала мені про те, що вона довідалася про життя святих, яка мало не плакала, згадуючи про труднощі свого подружнього життя. То був зойк тварини, пораненої, приниженої, чиє серце розривалося від ненависті.

– Нехай буде прокляте це місце! – проказав той голос. – Нехай будуть прокляті ті, котрі ніколи не дослухалися до слів Христа і перетворили його послання на споруди з каменю. Адже Христос сказав: «Прийдіть до Мене змучені горем, і Я полегшу ваш біль». Я змучена горем, я поранена, а мені не дозволяють прийти до Нього. Сьогодні я зрозуміла, що Церква перекрутила Його слова: прийдіть до Мене ті, хто підкоряється нашим правилам, а змучені горем нехай лишаються там, де вони є!

Котрась із парафіянок у першому ряді крикнула, щоб вона замовкла. Але я хотів її чути, мені треба було її чути. Я обернувся й став перед нею, похиливши голову, – то було єдине, що я міг зробити.

– Присягаюся, ноги моєї більш не буде в жодній церкві. Мене покинула ще одна родина, й тепер ідеться не про труднощі з грішми і не про незрілість людей, які одружуються надто рано. Нехай будуть прокляті всі ті, котрі зачиняють двері перед матір’ю з дитиною! Ви не кращі за тих, котрі не прийняли Святе Сімейство, не кращі за тих, котрі зреклися Христа тоді, коли Він найбільше потребував друга!

І, напівобернувшись, пішла геть, ридаючи, з дитиною на руках. Я закінчив службу, дав останнє благословення й пішов відразу до ризниці – в ту неділю я не мав найменшого бажання ані брататися з вірними, ані вести марні розмови. У ту неділю переді мною постала тяжка філософська дилема: мені довелося обирати між пошаною до своєї інституції і пошаною до слів, на яких ця інституція була створена.

Я вже старий, Бог може забрати мене щохвилини. Я зберігаю вірність своїй релігії і вважаю, що, попри всі її помилки, вона щиро прагне виправитися. Проминуть іще десятки, а може, й сотні років, але настане день, коли вона братиме до уваги тільки любов, тільки слова Христа: «Прийдіть до Мене змучені горем, і Я полегшу ваш біль». Я присвятив усе своє життя священнослужінню і жодної секунди ніколи не жалкував, що обрав для себе таку професію. Але бувають хвилини – як ті, що їх мені довелося пережити в ту неділю, – коли я, хоч і не сумніваюсь у вірі, починаю сумніватися в людях.

Тепер я знаю, що сталося з Афіною, і запитую себе: чи все почалося саме тоді, чи воно вже існувало в її душі? Я думаю про багатьох Афін і про багатьох Лукасів цього світу, які розлучаються і через те не допускаються до таїнства Євхаристії, і їм залишається тільки споглядати Христа, стражденного і розп’ятого, і слухати Його слова, які, проте, не завжди збігаються із законами Ватикану. У небагатьох випадках такі люди поривають усі зв’язки з Церквою, але більшість і далі відвідують недільну месу, бо вони призвичаїлися до цього, хоч і знають, що чудо перетворення хліба й вина на тіло та кров Господа для них заборонене.

Я думаю про те, що, коли Афіна вийшла з церкви, вона могла зустріти Ісуса. І, плачучи, кинутися Йому в обійми, розгублена і спантеличена, просячи, щоб Він пояснив їй, чому її не допустили до святого таїнства лише через підпис, який вона поставила на папері, тобто річ, що не має ані найменшої ваги в сенсі духовності і яка може цікавити лише нотарів і податкову інспекцію.

Й Ісус, дивлячись на Афіну, либонь, відповів би їй так:

– Не дивуйся, дочко моя, вони не допускають і Мене. Уже давно для Мене немає місця у християнських храмах.