Читать книгу Відьма з Портобелло - Пауло Коэльо - Страница 9

Звісно, я неабияк здивувався, коли ці двоє ще дуже молодих людей прийшли до церкви й попросили їх обвінчати. Я трохи знав Лукаса Єссена-Петерсена, і того ж таки дня довідався, що його родина, яка походила з мало кому відомого дрібномаєтного дворянства, була категорично проти цього шлюбу. І не тільки проти шлюбу, а й проти церковної церемонії.

Батько Лукаса, посилаючись на неспростовні наукові аргументи, стверджував, що Біблія, яка лежить в основі всієї християнської релігії, насправді ніяка не книга – а просто колаж із 66 різних рукописів, причому нам невідомі ані справжні імена, ані біографії їхніх авторів; що між написанням першої та останньої з цих книг лежить відстань майже в тисячу років, тобто набагато більше, аніж їх минуло відтоді, як Америка була відкрита Колумбом. І що жодне створіння з тих, які живуть на нашій планеті, – від макак до птахів – не потребує десятьох заповідей, щоб знати, як йому треба поводитися. Головне – дотримуватися законів природи, і світ перебуватиме в цілковитій гармонії.

Звичайно ж, я читав Біблію. Звичайно, трохи знаю про її історію. Але люди, які писали її, були інструментами Божественної мудрості, й Ісус дав нам набагато сильніший засіб організувати своє життя, аніж десять заповідей: любов. Птахи, макаки чи будь-які інші подібні творіння Господа підкоряються своїм інстинктам і роблять тільки те, що для них запрограмовано. Що ж до людини, то тут справи стоять набагато складніше, бо їй відома любов і ті пастки, які вона налаштовує.

Даруйте. Я, здається, знову збираюся виголосити проповідь, тоді як мені треба розповісти про свою зустріч із Лукасом та Афіною. Коли я розмовляв із хлопцем, – а я кажу «розмовляв», бо ми з ним не належимо до однієї віри, а тому я не можу прийняти від нього таїнство сповіді, – я довідався, що, крім антиклерикалізму, який панував у його домі, там також було велике невдоволення тим фактом, що Афіна – чужоземка. У мене виникло бажання попросити, щоб він принаймні процитував один уривок із Біблії, слова якого звернені не так до віри, як до звичайного здорового глузду людини: «І не погордуй едомеянином, бо він твій брат; не погордуй єгиптянином, бо ти чужинцем жив на його землі».

Прошу пробачення. Я знову почав цитувати Біблію, обіцяю надалі контролювати себе. Після розмови з хлопцем я провів щонайменше дві години з Шерін – або Афіною, як вона попросила себе називати.

Афіна завжди інтригувала мене. Від самого початку, коли вона почала ходити до моєї церкви, мені здавалося, що в її мозку давно сформувався твердий і очевидний намір: стати святою. Вона мені розповіла, що хоч її коханий про це й не знає, але незадовго до того, як у Бейруті вибухнула громадянська війна, їй було видіння, дуже схоже на видіння святої Терези з Лізьє: вона побачила кров на вулицях. Ми можемо пояснити все це якоюсь травмою, пережитою в дитинстві або в ранній юності, але ми знаємо, що такий досвід, відомий під назвою «творча одержимість священним», переживають усі люди, в більших або менших масштабах. Зненацька, за якусь частку секунди, нас опановує відчуття, що все наше життя виправдане, наші гріхи прощено, а любов завжди сильніша за все й здатна остаточно перетворити нас.

Але в цю ж таки мить нас починає змагати страх. Цілком віддатися любові, незалежно від того, божественна це любов чи людська, означає відмовитися від усього – зокрема й від свого добробуту або своєї спроможності приймати рішення. Це означає любити в найглибшому значенні цього слова. Насправді ми не бажаємо спасатися в той спосіб, який для нас обирає Бог: ми воліємо зберігати абсолютний контроль над усіма нашими кроками, цілком усвідомлювати свої рішення, самим обирати об’єкт свого поклоніння.

З любов’ю відбувається все інакше: вона приходить, оселяється в нас і все собі підпорядковує. Але тільки дуже сильні душі дозволяють їй себе підкорити, а Афіна мала сильну душу.

Таку сильну, що могла по багато годин перебувати у стані глибоких медитацій. Вона мала великий хист до музики; мені розповідали також, що вона дуже добре танцює, та оскільки церква не дуже придатне місце для таких розваг, то вона мала звичай щоранку приносити сюди свою шестиструнну гітару й протягом певного часу співала для Святої Діви, перш ніж піти до університету.

Я досі пам’ятаю, як слухав її вперше. Я вже відслужив заутреню для тих небагатьох парафіян, які мають звичай рано прокидатися взимку, коли згадав, що забув забрати гроші з ящичка для пожертвувань. Повернувся до церкви й почув музику, яка примусила мене побачити все по-іншому, так ніби до всього навколо доторкнулася рука янгола. В одному з кутків, у стані, схожому на цілковитий екстаз, дівчина віком приблизно двадцяти років грала на гітарі похвальні гімни, прикипівши поглядом до образу Непорочного Зачаття.

Я підійшов до ящичка з пожертвуваннями. Вона помітила мою присутність і перестала грати – але я ствердно кивнув головою, заохочуючи її грати далі. Потім сів на одну з лав, заплющив очі й став слухати.

У цю мить відчуття райського блаженства, «творча одержимість священним», здавалося, зійшли з неба. Ніби відчувши, що відбувається в моєму серці, вона стала вплітати в тишу звуки своєї музики та свого співу. У ті хвилини, коли вона замовкала й припиняла грати, я проказував свою молитву. Потім музика звучала знову.

Я мав таке відчуття, ніби переживаю незабутні хвилини свого життя – ті магічні хвилини, які ми починаємо осмислювати тільки тоді, коли вони вже проминули. Я повністю розчинився в них, у мене не було ані минулого, ані майбутнього, я жив тільки цим ранком, цією музикою, цим блаженством, цією несподіваною молитвою. Я увійшов у стан якогось божественного поклоніння, екстазу, вдячності за те, що живу на цьому світі, що пішов за своїм покликанням попри спротив моїх батьків. У простоті цієї невеличкої каплиці, у голосі дівчини, у ранковому світлі, яке все затоплювало, я знову відчув, що велич Бога являє себе в простих речах. Після того, як я пролив багато сліз, і після того, що мені здалося вічністю, вона перестала грати. Я обернувся й побачив, що це одна з парафіянок. Від того дня ми стали друзями й щоразу, коли могли, разом прилучалися до блаженства її музики.

Але її намір вийти заміж мене вкрай здивував. Позаяк у наших взаєминах була певна інтимність, я запитав, чи уявляє вона собі, як її прийме родина майбутнього чоловіка.

– Погано. Дуже погано.

З великою обережністю я запитав у неї, чи не змушена вона вийти заміж під тиском якихось обставин.

– Ні, я не вагітна. Я ще дівчина.

Я запитав, чи вона вже повідомила своїх батьків, і вона сказана, що так, – реакцією був переляк, супроводжуваний слізьми матері та погрозами батька.

– Коли я приходжу сюди славити Святу Діву своєю музикою, я не думаю про те, що скажуть інші: я ділюся з нею лише власними почуттями. І відколи я стала спілкуватися з людьми, я завжди була такою; я ніби посудина, в якій має змогу виявляти себе Божественна Енергія. І ця енергія тепер вимагає від мене, щоб я народила дитину, аби дати їй те, чого не змогла мені дати моя мати по крові: захист і безпеку.

Ніхто не почуває себе в безпеці на цій землі, відповів я. У неї попереду ще довге майбутнє, у якому вона знайде час для того, щоб у ній проявилося чудо створення нового життя. Але Афіна була сповнена рішучості.

– Свята Тереза не намагалася вчинити опір хворобі, яка на неї напала; навпаки, вона побачила в цьому знак своєї небесної слави. Свята Тереза була набагато молодша, ніж я, вона мала лише п’ятнадцять років, коли вирішила піти в монастир. Її туди не прийняли, але вона не змирилася: вона вирішила поговорити про своє бажання безпосередньо з самим Папою – ви таке можете собі уявити? Поговорити з Папою! І вона досягла своєї мети. Це ж таки прагнення до небесної слави просить від мене чогось значно легшого і чогось значно приємнішого, ніж хвороба, – щоб я стала матір’ю. Якщо я довго чекатиму, я не зможу стати другом своїй дитині, різниця у віці буде дуже великою і спільних інтересів ми вже не знайдемо.

– Але ж ви будете не одна така, – правив своєї я.

Але Афіна говорила далі, ніби й не почула моїх слів:

– Я почуваю себе щасливою тільки тоді, коли думаю, що Бог існує і що він мене слухає. Цього не досить, щоб жити далі, й іноді усе для мене втрачає сенс. Я намагаюся вдавати веселість, якої в мене нема, приховую свій смуток, щоб не турбувати тих, котрі так мене люблять і так тривожаться за мене. А нещодавно мене навідала думка про самогубство. Увечері, перед тим, як заснути, я довго розмовляю сама з собою, намагаючись відігнати цю думку геть, бо це було б виявом невдячності до всіх, втечею, цим я тільки додала б іще одну трагедію до тих, які вже існують на землі. Вранці я приходжу сюди поговорити зі Святою Дівою, попросити, щоб вона прогнала демонів, з якими я розмовляю вночі. Досі це давало результат, але я починаю втрачати мужність. Я знаю, мені доручено місію, від якої я довго відмовлялася, але настав час, коли я повинна прийняти її. Це місія стати матір’ю, і я мушу виконати її, бо інакше збожеволію. Якщо я не зможу дати життя створінню, яке зростатиме в мені, то не зможу прийняти й те життя, яке відбувається поруч зі мною.