Читать книгу Відьма з Портобелло - Пауло Коэльо - Страница 7

Даруйте, але її звуть не Афіна. Її справжнє ім’я – Шерін. Шерін Халіль, дочка улюблена, дуже бажана, дочка, яку так мріяли народити для себе і я, і мій чоловік!

Але життя будує власні плани: коли доля буває до нас надто великодушною, ми завжди наражаємося на якусь обставину, що може розбити всі наші мрії вщент.

Ми жили в Бейруті в той час, коли всі вважали його найгарнішим містом на Близькому Сході. Мій чоловік був успішним промисловцем, ми одружилися з кохання, щороку їздили до Європи, мали друзів, нас запрошували на всі важливі світські раути, а одного разу я навіть приймала у себе вдома президента Сполучених Штатів Америки, ви це можете собі уявити? То були три незабутні дні: протягом двох агенти секретної американської служби перевіряли кожен куточок у нашому домі (вони трудилися у нашому кварталі вже цілий місяць, займаючи всі стратегічні позиції, наймаючи собі помешкання, блукаючи повсюди, перевдягнені в жебраків або в закоханих молодят). А на третій день, протягом двох годин, – бенкет. Ніколи не забуду тієї заздрості, яка світилася в очах наших друзів, тієї радості, яка опанувала нас, коли ми змогли побачити себе на фотографіях разом із наймогутнішим чоловіком планети.

Ми мали все, окрім того, чого нам найбільше хотілося, – своєї дитини. Її в нас не було.

Ми вдавалися до всіх засобів: давали обітниці, відвідували святі місця, прославлені своїми чудесами, консультувалися з лікарями, знахарями, приймали всякі ліки та пили еліксири й чудодійні трунки. Двічі я робила собі штучне запліднення, але обидва рази втрачала дитину. Другого разу втратила і свій лівий яєчник, і після того вже не змогла знайти жодного лікаря, який би зважився на авантюру подібного типу.

Саме тоді один із друзів, який знав про нашу ситуацію, запропонував єдиний можливий вихід: усиновити дитину. Він сказав, що має зв’язки в Румунії і що ця процедура багато часу не забере.

Через місяць ми взяли квитки на літак. Наш друг мав важливі ділові стосунки з диктатором, який у той час правив тією країною і чийого імені я не пам’ятаю2, тож ми мали змогу обминути всі бюрократичні перешкоди й відразу вирушили до центру всиновлення, який був у Сібіу, у Трансільванії. Там нас уже чекали в кав’ярні, де нам було запропоновано сигарети, мінеральну воду й уже підготовлені документи, – залишалося тільки вибрати дитину.

Нас привели до будинку для немовлят, де було дуже холодно, і я подумала: як вони можуть утримувати цих нещасних створінь у таких умовах? Моїм першим інстинктивним бажанням було всиновити всіх і перевезти їх до нашої країни, де стільки сонця і свободи, але то була, звісно, абсурдна ідея. Ми стали ходити між ліжечками, слухаючи дитячий плач, нажахані важливістю того, що мали зараз вирішити.

Протягом більш як години ми з чоловіком не обмінялися жодним словом. Ми виходили, пили каву, викурювали по сигареті, потім поверталися – і так повторилося кілька разів. Я помітила, що жінка, яка відповідала за процедуру всиновлення, стала втрачати терпець, тож треба було негайно вирішувати; і в цю мить, підкоряючись інстинкту, який я наважуся назвати материнським, так ніби натрапила на дитину, яка мала бути моєю в цьому втіленні, але прийшла у світ через інше лоно, я показала пальцем на дівчинку.

Жінка, що відповідала за всиновлення, порадила нам не поспішати. Та сама, яка вже почала дратуватися, що ми думаємо так довго! Але я вже вирішила.

Тоді вона, з великою обережністю, щоб не вразити мої почуття (вона, певно, думала, що ми маємо зв’язки в найвищих ешелонах румунського уряду), прошепотіла так тихо, щоб мій чоловік не почув:

– Раджу вам ще подумати. Це дитина циганки.

Я відповіла їй, що культура не передається через гени, – дитина, якій ще не було й трьох місяців, буде моєю дочкою та дочкою мого чоловіка, і ми виховаємо її за своїми звичаями. Вона ходитиме в ту саму церкву, в яку ходимо ми, гулятиме на пляжі, де ми гуляємо, читатиме книжки, написані французькою мовою, навчатиметься в американській школі, у Бейруті. Крім того, я не мала найменшого уявлення – та й тепер не маю – про культуру циган. Знаю тільки, що вони мандрують, не завжди миються, обманюють інших і носять сережки у вухах. Існує легенда, що вони мають звичай викрадати дітей, яких потім виховують у своїх таборах, але тут відбувалося протилежне: вони покинули свою дитину, щоб я могла взяти на себе піклування про неї.

Жінка ще зробила кілька спроб відрадити мене, але я вже підписувала папери й попросила чоловіка, щоб він зробив те саме. Коли ми повернулися до Бейрута, світ здався мені зовсім іншим: Бог подарував мені сенс життя, щоб я могла існувати, трудитися, змагатися в цьому падолі сліз. Ми мали тепер дитину, яка виправдає всі наші зусилля.

Шерін росла розумною і вродливою – мабуть, усі батьки так кажуть, але, думаю, вона справді була дитиною винятковою. Одного вечора, коли їй уже виповнилося п’ять років, один із моїх братів сказав мені, що, якщо вона працюватиме за кордоном, ім’я завжди виказуватиме її походження, – і запропонував, щоб ми змінили його на таке, яке не говорить абсолютно нічого, наприклад Афіна. Безперечно, сьогодні я вже знаю, що Афіна не тільки назва столиці однієї з країн, а й ім’я богині мудрості, інтелекту та війни.

Хоч, можливо, мій брат нічого цього не знав, а просто думав про ті проблеми, які може спричинити в майбутньому арабське ім’я, – він був причетний до політики, як і вся наша родина, і хотів захистити свою небогу від чорних хмар, що їх він, та й не тільки він, уже бачив на обрії. Але найдивовижніше те, що Шерін припало до смаку звучання цього імені. Одного знаменного дня вона й сама стала називати себе Афіною, і ніхто вже не зміг виштовхати це ім’я з її голови. Щоб зробити їй приємність, ми й самі стали так її називати, сподіваючись, що це її захоплення швидко минеться.

Чи буває так, що ім’я впливає на все життя особи? Бо минав час, нове ім’я Шерін не виходило з ужитку, і зрештою ми призвичаїлися до нього.

Коли їй виповнилося дванадцять років, ми відкрили у ній несподіваний потяг до релігії – вона днювала й ночувала в церкві, знала всі чотири Євангелія напам’ять, і це було водночас благословенням і прокляттям. У світі, в якому лінії розколу між прихильниками різних релігій дедалі поглиблювалися, я боялася за безпеку своєї дочки. Саме тоді Шерін почала нам розповідати, ніби то була звичайнісінька річ, що має багато невидимих друзів – янголів і святих, чиї образи вона бачила в церкві, коли ми туди приходили. Зрозуміло, всі діти світу бачать видіння, хоч рідко пам’ятають про них, після того як досягнуть певного віку. Так само діти мають звичай наділяти життям неживі речі, такі, як ляльки або плюшеві тигри. Але я стала помічати, що моя донька фантазує понад усяку міру, – відтоді як одного дня пішла забрати її зі школи, а вона сказала мені, що бачила «жінку в білому, схожу на Діву Марію».

Я вірю в існування янголів, звичайно ж, вірю. Я навіть схильна повірити в те, що янголи розмовляють із малими дітками, та коли вони приходять до людей дорослих, обставини змінюються. Я знаю цілу низку історій про пастухів і хліборобів, які запевняли, що бачили жінку в білому, – і це видіння потім зруйнувало їм життя, оскільки люди втрачають спокій, ганяючись за чудесами, священики перебувають у стані постійної тривоги, а села перетворюються на центри паломництва, і зрештою бідолахи закінчують своє життя в монастирі. Тому я дуже стривожилася, коли зрозуміла, що ця історія тепер увійшла в наш дім; у своєму віці Шерін мала би більше цікавитися макіяжем та манікюром, читанням пригодницьких романів або дитячими передачами на телеекрані. Щось негаразд було з моєю дочкою, і я вирішила проконсультуватися з фахівцем.

– Ви дарма хвилюєтесь, – сказав він мені.

Для педіатра, який спеціалізується на дитячій психології, як і для більшості лікарів, що цікавляться цими темами, невидимі друзі – то таке собі віддзеркалення снів, вони допомагають дитині відкривати свої задуми, виражати свої почуття, і в них нібито немає ніякої шкоди.

– А жінка в білому?

Він мені відповів, що, можливо, наша манера бачити й пояснювати світ не зовсім зрозуміла для Шерін. Він запропонував нам поступово готувати ґрунт для того, щоб розповісти Шерін, що її вдочерили. Як вважають ці фахівці, найгірше може статися тоді, коли вона довідається про все сама, – тоді весь світ може здатися їй обманом. Її поведінка може стати непередбачуваною.

Від тієї хвилини ми стали розмовляти з нею по-іншому. Я не знаю, чи людське створіння спроможне пам’ятати про те, що з ним відбувалося, коли воно було ще немовлям, але ми стали докладати всіх зусиль, аби показати їй, як ми її любимо і що їй немає потреби втікати в уявний світ. Вона повинна була зрозуміти, що її видимий світ прегарний, а батьки завжди готові захистити її від будь-якої небезпеки, Бейрут – місто чудове, а його пляжі завжди осяяні сонцем і вирують людьми. Не вступаючи в безпосередню конфронтацію з «жінкою в білому», я тепер намагалася проводити якомога більше часу з дочкою, запрошувала її шкільних друзів до нас додому, не втрачала жодної нагоди, щоб дати їй зрозуміти, що ми її дуже любимо.

Ця стратегія дала свої результати. Мій чоловік часто бував у від’їздах, Шерін його бракувало, і в ім’я любові я вирішила дещо змінити стиль його життя. Наші усамітнені розмови стали перетворюватися на веселу балаканину, яка відбувалася між батьком, матір’ю та дочкою.

Усе було добре до тієї ночі, коли вона, плачучи, увійшла до моєї кімнати й сказала, що боїться, бо пекло вже близько.

Я була вдома сама-одна – чоловікові знову довелося кудись поїхати, і я подумала, що це й стало причиною її розпачу. Але пекло? Може, це те, що вони якраз вивчають у школі або в церкві? Я вирішила, що наступного дня піду поговорити з учителькою.

А тим часом Шерін не переставала плакати. Я підвела її до вікна, показала їй на Середземне море за шибкою, осяяне повним місяцем. Сказала їй, що перед нашим будинком немає демонів, що там тільки зорі в небі та люди, які прогулюються по бульварах. Я сказала, щоб вона не боялася, щоб залишалася спокійною, але вона все плакала і тремтіла. Десь через півгодини, ніяк не мігши її заспокоїти, я й сама почала нервувати. Попросила її замовкнути, адже вона уже не дитина. Подумала, чи, бува, не почалася в неї перша менструація, й обережно запитала в неї, чи не бачила вона кров.

– Багато-багато крові.

Я знайшла трохи вати, попросила її лягти, щоб я змогла полікувати її «рану». Це пусте, завтра я їй усе поясню. Проте менструації в неї не було. Вона ще трохи поплакала, але, мабуть, дуже стомилася, бо швидко заснула.

А наступного дня кров полилася вже зранку.

Чотирьох людей було вбито. Для мене то була лише одна із сутичок між племенами, до яких мій народ давно звик. А для Шерін, схоже, взагалі нічим, бо вона навіть не згадала про свій учорашній кошмар.

А тим часом, починаючи від того дня, пекло справді прийшло і триває ще й сьогодні. Того ж таки дня в автобусі було знайдено 26 мертвих палестинців – хтось помстився за тих убитих. А через двадцять чотири години стало вже неможливо ходити вулицями: постріли лунали з усіх боків. Школи позакривалися, Шерін поквапно відвели в дім однієї вчительки, і після того всі втратили контроль над ситуацією. Мій чоловік урвав свою подорож і повернувся додому, він цілими днями з ранку до вечора телефонував друзям з уряду, проте ніхто не міг сказати йому нічого такого, що мало б глузд. Шерін чула стрілянину на вулицях, крики мого чоловіка в домі, проте – на мій превеликий подив – не зронила ні слова. Я весь час намагалася переконати її, що це скоро минеться, що скоро ми знову підемо гуляти на пляж, але вона відводила погляд і просила, щоб їй дали почитати якусь книжку чи послухати платівку. Тим часом як пекло все яскравіше розпалювало свої вогнища, Шерін читала й слухала музику.

Не хочеться про це навіть згадувати, даруйте мені. Я не бажаю думати ані про ті погрози, які ми одержували, ані про те, хто мав рацію, а хто її не мав, котрі з них були винними, а котрі – невинними. Я знаю тільки, що через кілька місяців, якби комусь заманулося перетнути вулицю, то він мусив би найняти човен, допливти до острова Кіпр, пересісти там в інший човен і причалити в ньому на протилежному боці вулиці.

Ми практично не могли вийти з дому протягом майже цілого року, весь час чекаючи, коли ситуація нарешті поліпшиться, весь час вірячи в те, що це скоро минеться, що уряд візьме ситуацію в свої руки. Одного ранку, слухаючи платівку на своєму маленькому портативному програвачі, Шерін зробила кілька танцювальних па й замугикала щось подібне до пісеньки з такими словами: «Це триватиме довго, довго і дуже довго».

Я хотіла її урвати, але чоловік схопив мене за лікоть – він дуже уважно слухав, сприймаючи слова своєї дитини з цілковитою серйозністю. Я так і не зрозуміла, чому це з ним сталося, і до сьогодні ми про той випадок жодного разу не згадували. Це табу між нами.

Наступного дня він несподівано розпочав приготування до нашого від’їзду, а вже за два тижні ми повантажилися на пароплав рейсом до Лондона. Згодом ми довідалися, що хоч конкретної статистики цих подій не існує, а проте відомо, що за перші два роки громадянської війни загинуло близько 44 тисяч людей, 180 тисяч було поранено, тисячі втратили дах над головою. Потім бої тривали вже з інших причин, країна була окупована чужоземними військами, і пекло там не вщухло й сьогодні.

«Це триватиме довго, довго і дуже довго», – сказала тоді Шерін. Святий Боже, на жаль, вона мала слушність.