Читать книгу Відьма з Портобелло - Пауло Коэльо - Страница 8

Коли я вперше зустрів Афіну, вона вже знала, що батьки її вдочерили. Вона мала тоді дев’ятнадцять років і вже наготувалася розпочати сварку в університетській кав’ярні, де одна зі студенток, подумавши, що вона має британське походження (біла, з гладеньким волоссям, очі – іноді зелені, іноді сірі), досить несхвально висловилася на адресу Близького Сходу.

То був перший день університетських занять; студентська публіка була нова, ніхто нічого не знав про своїх колег. Але та дівчина підхопилася на ноги, схопила іншу за барки й заволала, мов божевільна:

– Расистка!

Я побачив нажахані очі дівчини, зацікавлені погляди інших студентів, які обернули голови, дивлячись, що там сталося. Оскільки я був студентом уже цілий рік, то відразу передбачив можливі наслідки: виклик до ректора, розгляд скарг, можливість виключення, поліційне розслідування, офіційне звинувачення в расизмі й таке інше. Усі на цьому програли б.

– Стули пельку! – крикнув я, не усвідомлюючи, що кажу.

Я не знав жодної з двох дівчат. Я не вважаю себе спасителем світу, і якщо сказати правду, то подібні сутички чи навіть бійки поліпшують загальний тонус молоді. Але мій вигук і моя реакція були сильнішими за мене.

– Припини! – знову гукнув я, звертаючись до вродливої дівчини, яка вчепилася в шию другої дівчини, теж симпатичної.

Вона спопелила мене блискавичним поглядом. Але раптом щось змінилося. Вона всміхнулася – хоч і досі тримала пальці на горлі своєї колежанки.

– Ви забули сказати «будь ласка».

Усі засміялися.

– Припини, – сказав я тоном прохання. – Будь ласка.

Вона відпустила дівчину й рушила в моєму напрямку. Усі погляди стежили за її просуванням.

– А ви – людина вихована. Можливо, у вас знайдеться й сигарета для мене?

Я простяг їй пачку, і ми вийшли покурити на університетське подвір’я. Вона швидко перейшла від бурхливого гніву до цілковитої розслабленості й уже через кілька хвилин сміялася, говорила про погоду й запитувала, чи мені подобається той або той музичний гурт. Я почув, як в аудиторіях задзеленчав дзвоник, і з почуттям радісного піднесення знехтував заповідь, якої мене навчали протягом усього мого життя: дотримуватися дисципліни. Я стояв там і докладав усіх зусиль, щоб і далі підтримувати розмову, так ніби не існувало більше ні університету, ні студентських бійок, ні буфету, ні вітру, ні холоду, ні сонця. Існувала лише дівчина з сірими очима, що стояла переді мною, базікаючи щось абсолютно нецікаве й непотрібне, але я був готовий стояти й слухати це базікання протягом усієї решти свого життя.

Через дві години ми разом пообідали. Через сім годин пішли до якогось бару, де їли та пили щось доступне для наших студентських бюджетів. Наші розмови торкалися дедалі змістовніших тем, і незабаром я вже знав майже все про її життя – Афіна з усіма подробицями розповіла мені про своє дитинство, юність, мені навіть не довелося ставити їй запитання. Правда, згодом я довідався, що вона була такою з усіма; але в той день я почував себе так, ніби був тим єдиним чоловіком, якого вона обрала з усього чоловічого населення землі.

Вона приїхала до Лондона, рятуючись від громадянської війни, яка вибухнула в Лівані. Її батькові, який належав до християн-маронітів3, погрожували смертю за співпрацю з урядом, проте навіть це не могло примусити його вирушити у вигнання, аж поки Афіна, підслухавши одну телефонну розмову, вирішила, що для неї настав час стати дорослою, узяти на себе відповідальність дочки й захистити тих, кого вона так любила.

Вона зімпровізувала танець, прикинулася, ніби перебуває в трансі (вона навчилася цього в коледжі, коли вивчала там житія святих), і виголосила монолог. Я не уявляв собі, як дитина зуміла домогтися, щоб дорослі зважились на таке важливе рішення на підставі її дивного белькотіння, проте Афіна запевнила мене, що саме так і сталося: батько був забобонний, а вона була абсолютно впевнена, що в такий спосіб рятує життя всієї родини.

Вони приїхали сюди як біженці, але не як жебраки. Ліванська спільнота розсіялася по всьому світу, батько швидко знайшов засіб відновити свою комерційну діяльність, і життя тривало. Афіна мала змогу навчатися в добрих школах, відвідувала курси танців (це була її пристрасть) й обрала для себе інженерний факультет, коли здобула середню освіту.

Уже в Лондоні батьки повели її до одного з найдорожчих у місті ресторанів і з усією обережністю розповіли їй, що вони її вдочерили. Вона прикинулася дуже здивованою, обняла їх і сказала, що ніщо не може вплинути на стосунки між нею та ними.

Але насправді один із друзів родини, у хвилину ненависті, уже назвав її «невдячною годованкою»: «Ти навіть не справжня дочка своїм батькам і не вмієш як слід поводитися». Вона схопила попільничку й розбила кривдникові фізіономію, два дні, ховаючись, плакала, але потім змирилася з цим фактом. «Друг родини» залишився зі шрамом, походження якого нікому не міг пояснити, і розповідав, ніби на нього напали якісь розбишаки на вулиці.

Я запропонував їй зустрітися наступного дня. Вона відповіла мені навпростець, що вона дівчина, у неділю ходить до церкви і любовні пригоди її не цікавлять – вона надто заклопотана, бо намагається читати все, що може, про ситуацію на Близькому Сході.

Тобто вона зовсім не мала вільного часу. Ані хвилини.

– Люди думають, кожна жінка тільки й мріє, щоб вийти заміж і народити дітей. І тобі, певно, здалося з моєї розповіді, що я багато вистраждала у своєму житті. Але це не так, і ти не перший чоловік, який намагається заморочити мені голову балаканиною про те, ніби «захистить» мене від будь-якого лиха. Але згадай, що від часів античної Греції людей з поля битви приносили додому на щитах, а сильніші поверталися самі, з рубцями від своїх ран. Я теж перебуваю на полі битви, відколи народилася, але я досі жива й не потребую, щоб хтось мене захищав.

Вона зробила паузу.

– Ти бачиш, яка я освічена?

– Дуже освічена, та коли ти нападаєш на когось слабшого, ніж ти, то відразу видно, що ти все ж таки потребуєш захисту. Ти могла б там зруйнувати всю свою університетську кар’єру.

– Твоя правда. Отже, я приймаю запрошення.

Від того дня ми стали зустрічатися регулярно, і що ближчою вона мені ставала, то більше я розумів самого себе – бо вона стимулювала мене показувати себе з найліпшого боку. Вона не прочитала жодної книжки з магії чи езотеризму; казала, що все це вигадки диявола, а єдине спасіння в Ісусі та в Судному дні. Але вряди-годи висловлювала думки, які суперечили вченню Церкви.

– Христос був оточений жебраками, повіями, митарями, рибалками. Гадаю, цим він хотів показати, що іскра Божа жевріє в душі кожного й ніколи там не згасає. І тоді, коли я зовсім спокійна, і тоді, коли дуже схвильована, я відчуваю, як у мені все бринить в унісон з Усесвітом. Мені тоді здається, що я знаю те, чого не знаю, – так ніби сам Бог веде мене за руку. Існують хвилини, коли я відчуваю, що мені відкривається все.

І відразу ж вибачливо казала:

– Це гріховні думки.

Афіна завжди жила між двома світами: тим, що його вона відчувала як справжній, і тим, яким бачила його віра, якої її навчали.

Одного дня, після того як ми протягом цілого семестру вивчали рівняння, обчислення та будівельні конструкції всіх різновидів, вона сказала, що має намір покинути факультет.

– Але ж ти ніколи не згадувала про це в розмовах зі мною!

– Я про це боялася говорити навіть самій собі. Але сьогодні я була у своєї перукарки; вона працювала днями й ночами, щоб її дочка змогла закінчити курс із соціології. Дочка спромоглася закінчити навчання на факультеті і після того, як марно стукала в безліч дверей, влаштувалася працювати секретаркою у фірмі з виробництва цементу. Але навіть за таких обставин моя перукарка сьогодні кілька разів із гордістю повторила: «Моя дочка тепер має диплом». Більшість серед друзів моїх батьків і дітей друзів моїх батьків мають дипломи. Але це не означає, що вони працюють там, де їм хочеться, радше – зовсім навпаки, вони вступали до університету й закінчували його тому, що хтось, у ті часи, коли університети мали велику вагу, сказав, що людина, аби домогтися в житті успіху, повинна мати диплом. І світ втрачає чудових садівників, пекарів, антикварів, каменотесів, письменників.

Я попросив її подумати ще, перш ніж зважитись на таке радикальне рішення. Але вона процитувала мені рядки з вірша Роберта Фроста:

Наступного дня вона не прийшла на лекції. Коли ми після цього зустрілися, я запитав, що вона має намір робити.

– Вийти заміж. І народити дитину.

Я не сприйняв її слова як ультиматум. Мені було двадцять років, їй – дев’ятнадцять, і я подумав, що нам обом надто рано робити такий відповідальний крок.

Проте Афіна була налаштована вкрай серйозно. І переді мною постала дилема: чи втратити те єдине, що заполонило всі мої думки, – любов до цієї жінки, чи відмовитися від своєї свободи й усіх тих варіантів вибору, які обіцяло мені майбутнє.

Але, чесно кажучи, довго я не думав.