Читать книгу Відьма з Портобелло - Пауло Коэльо - Страница 3

Ніхто не запалює свічку для того, щоб сховати її за дверима: мета світла – освітити якомога більший простір навколо себе, відкрити людям очі, показати всі дивовижі, які є навкруги.

Ніхто не приносить у жертву найдорожчого – кохання.

Ніхто не віддає свої мрії в руки тих, які можуть їх зруйнувати.

Крім Афіни.

Через багато часу після її смерті колишня її наставниця попросила мене поїхати разом до міста Престопенс, що в Шотландії. Там, із посиланням на норми феодального закону, який місяць по тому було скасовано, місто офіційно реабілітувало 81 особу – та їхніх котів, – що були страчені за відьмацтво в XVI та XVII сторіччях.

Згідно з офіційним повідомленням, яке було опубліковане родиною баронів Престаунґрейндзьких і Долфінстаунських, «більшість були осуджені без жодних доказів лише на підставі звинувачень, які надійшли від свідків, що заявили, ніби, спілкуючись із тими людьми, вони відчували присутність злих духів».

Навряд чи варто знову згадувати тут про жорстокі методи інквізиції, з її камерами для тортур та вогнищами, над якими клубочився густий дим ненависті та помсти. Та коли ми туди їхали, Едда кілька разів повторила, що було в усьому цьому щось таке, чого вона не могла прийняти: місто і 14-й барон Престаунґрейндзький і Долфінстаунський оголосили про «помилування» осіб, які були несправедливо й брутально страчені.

– Ми вже увійшли в XXI сторіччя, а нащадки справжніх злочинців, тих, які вбивали невинних людей, досі вважають, що вони наділені правом «милувати». Ви розумієте, що я маю на увазі, Героне.

Я розумів. Нове полювання на відьом набувало дедалі більших масштабів; щоправда, тепер його зброєю були не сокира ката й не вогнище, а вбивча іронія або репресії. На кожного, хто відкриє в собі якісь здібності й наважиться про це заговорити, дивляться з підозрою та недовірою. І здебільшого в таких випадках чоловік, дружина, батько, син та й хто завгодно, замість відчути гордість за себе, зрештою забороняє собі навіть згадувати про свої таланти, боячись виставити свою родину на посміховисько.

До того, як я познайомився з Афіною, я думав, що йдеться лише про ганебну форму використання людської зневіри. Коли я поїхав до Трансільванії, щоб зняти там документальний фільм про вампірів, моєю головною метою було показати, як легко люди дозволяють себе обманювати; певні забобони міцно закріплюються в їхній уяві, хоч би якими вони здавалися абсурдними, і нерідко ті, хто не має ні честі, ні совісті, здобувають собі з них вигоду. Коли я оглядав замок Дракули, відбудований лише почасти, аби туристи могли пережити відчуття, що вони перебувають у незвичайному місці, один з урядових чиновників прийшов туди, щоб зі мною зустрітися; він натякнув, що я міг би одержати «чималенький» – так він висловився – подарунок, якби домігся, щоб мій фільм показали на Бі-бі-сі. В уявленні того чиновника, я допомагав поширювати важливий міф, а такі зусилля заслуговували на щедру винагороду. Один із гідів сказав, що кількість туристів, які відвідували замок, із кожним роком зростала і що будь-яка інформація про це місце буде розцінена позитивно, навіть повідомлення про те, що замок – фальшивка, що Влад Дракула був історичним персонажем, який не мав стосунку до свого міфу, і що легенда про вампіра виникла з маячні одного ірландця1, який ніколи не бував у цих краях.

Саме під час тієї розмови я зрозумів, що хоч би з якою точністю намагаючись викласти факти, я, незалежно від свого бажання, трудитимуся на користь брехні; хоча метою мого фільму було зняти з цього замку покрив таємничості, люди й далі віритимуть у те, у що їм хочеться вірити; гід не сумнівався, що, по суті, моя робота сприятиме успіхові їхньої пропаганди. Тому я одразу ж відмовився від своїх первісних задумів, хоч і витратив уже чималі гроші на подорож та розслідування.

Але мандрівка до Трансільванії спричинилася до грандіозної події в моєму житті: я познайомився з Афіною, яка шукала там свою матір. Доля, невблаганна і таємнича, звела нас віч-на-віч у скромному холі одного ще скромнішого готелю. Я став свідком її першої розмови з Дейдрою – або Еддою, як ця жінка хоче, щоб її називали. Я ніби збоку спостерігав за тією марною боротьбою, яку вело моє серце, намагаючись не допустити, щоб мене звабила жінка, яка не належала до мого світу. Я аплодував, коли тверезий глузд зазнав безнадійної поразки в цій битві, і єдине, що мені залишалося, – це викинути білий прапор і визнати себе жертвою неподоланної пристрасті.

І ця пристрасть дала змогу мені побачити ритуали, про існування яких я навіть не здогадувався, такого собі матеріалізованого трансу. Вважаючи, що кохання мене засліпило, я відмовлявся вірити власним очам. Але замість паралізувати, мій сумнів поніс мене в напрямку океанів, які, я був певен, не могли існувати. Це була та сама сила, яка в найтяжчі хвилини мого життя додавала мені снаги терпіти цинічні репліки з боку моїх колег-журналістів і писати про Афіну та про її працю. А що кохання досі живе, хоч Афіна й померла, ця сила мене не покинула, хоча мені хочеться одного – забути про те, що я бачив і чого навчився. Адже я міг мандрувати в тому світі, лише підтримуваний руками Афіни.

То були її сади, її річки, її гори. Тепер, коли вона відійшла, я став помічати, що все швидко знову стає таким, яким було й раніше; мене знову стали цікавити проблеми нашого транспорту, зовнішня політика Великої Британії, той спосіб, у який держава стягує з нас податки. Я знову схиляюся до думки, що випадки магії, які нам іноді доводиться бачити, – це не більш як добре відпрацьовані трюки. Що люди відзначаються марновірством і забобонністю. Що речі, які наука нездатна пояснити, не мають права на існування.

Коли колективні зустрічі на вулиці Портобелло стали виходити з-під контролю, я безліч разів дорікав їй за її поведінку, хоч тепер з радістю згадую про те, що вона ніколи мене не слухала. Якщо може існувати якась розрада в трагедії, коли ми втрачаємо людину, яку дуже любили, то це надія, завжди нам потрібна, що, можливо, так було й краще.

Я тепер і сплю, і прокидаюся з цією впевненістю: було краще, що Афіна відійшла раніше, ніж їй довелося б спуститися в пекло нашого світу. Вона вже ніколи б не віднайшла миру в душі після тих подій, коли її стали називати «відьмою з вулиці Портобелло». Решта її життя перетворилася б на гірке протистояння між її особистими мріями та колективною реальністю. Знаючи її вдачу, я певен, що вона боролася б до кінця, витрачала б свою енергію та свою веселість, намагаючись довести щось таке, чому ніхто, абсолютно ніхто не був би схильний повірити.

Хто знає, можливо, вона шукала смерті, як людина, що зазнала катастрофи в океані, шукає острів. Мабуть, стояла рано-вранці на станціях метро, чекаючи нападників, які не з’являлися. Блукала найнебезпечнішими кварталами Лондона, прагнучи зустріти свого вбивцю, але ніде його не знаходила. Намагалася вивести з рівноваги можновладців, яких їй ніколи не вдавалося по-справжньому розлютити.

Аж поки нарешті зустріла свою брутальну насильницьку смерть. Але кінець кінцем, скільком із нас щастило не побачити, як речі, що їх ми надзвичайно цінуємо, зникають одна за одною? Власне, я маю на увазі людей, але не тільки їх, а й наші думки та мрії: ми спромагаємося чинити опір протягом дня, тижня, кількох років, але майже завжди все неминуче закінчується для нас поразкою. Наше тіло живе й далі, але душа дістає смертельний удар, раніше чи пізніше. Це досконалий злочин – коли ми не знаємо, хто вбив нашу радість, які мотиви спричинилися до цього і де шукати винних.

А ці винні, які не називають своїх імен, чи усвідомлюють вони, що заподіяли? Думаю, ні, бо й вони стають жертвами створеної ними реальності – розчавлені страхом і самовпевнені, безпорадні та всемогутні.

Вони не розуміють і ніколи не зрозуміли б світу Афіни. Це добре, що я так кажу: світу Афіни. Нарешті я змирився з тим, що був у ньому тільки тимчасовим гостем, ніби людина, якій зробили ласку. Так той, хто опинився в розкішному палаці, де він їсть усе, що там є найкращого, розуміє, що це тільки свято, що палац належить не йому, що їжу куплено не за його гроші й настане хвилина, коли світло погасне, господарі підуть спати, слуги також розійдуться, двері за ним зачиняться і він знову опиниться на вулиці, чекаючи таксі або автобуса, який відвезе його в нічим не прикметну повсякденність його світу.

Отже, я повертаюся. А точніше, одна моя частина повертається у цей світ, у якому ми можемо відчути тільки те, що бачимо, до чого можемо доторкнутися і що можемо пояснити. Я знову хочу платити штраф за перевищення швидкості, хочу бачити, як сперечаються люди біля конторок у банку, хочу чути, як мене знову й знову запитують, котра вже година, хочу дивитися фільми жахів та автоперегони за Формулою-1. Це той усесвіт, у якому мені доведеться прожити решту свого життя; я одружуся, матиму дітей, і минуле перетвориться на далекий спогад, який зрештою примусить мене знову й знову запитувати протягом цілого дня: як я міг бути таким сліпим, як я міг бути таким наївним?

Знаю також, що вночі друга моя частина і далі блукатиме в просторі, у контакті з речами, не менш реальними, аніж пачка цигарок та склянка з джином, які я бачу зараз перед собою. Моя душа танцюватиме з душею Афіни, я буду з нею у своєму сні, прокинуся весь мокрий від поту, піду на кухню, щоб випити там склянку води, мені скажуть, що для війни з привидами треба застосовувати речі, які не належать до реальності. Потім, за порадою свого діда, покладу на нічний столик розкриті ножиці й у такий спосіб відріжу продовження свого сну.

Наступного ранку я подивлюся на ножиці з певним жалем. Але треба знову звикати до цього світу, бо інакше я збожеволію.