Читать книгу Відьма з Портобелло - Пауло Коэльо - Страница 12

Ми з Афіною мали дещо спільне: обоє були біженцями, які втекли від війни, обоє переїхали до Англії ще дітьми, хоч від часу моєї втечі з Польщі минуло вже понад півсотні років. Ми обоє знали, що хоч біженці й потрапляють у зовсім нові обставини, але свої традиції вони зберігають і на вигнанні – утворюють свої громади, мова й релігія залишаються живими, люди намагаються захищати одне одного в середовищі, яке завжди буде для них чужим.

Але якщо традиції зберігаються, то бажання повернутися слабне. Проте воно має зберігатися живим у наших серцях, у вигляді надії, якою нам приємно себе обманювати, але яка ніколи не буде реалізована на практиці. Я ніколи не повернуся жити до свого Ченстохова, а вона та її родина ніколи вже не повернуться до Бейрута.

Саме почуття цієї солідарності спонукало мене здати їй у найми мансарду мого триповерхового будинку на вулиці Басет – я зробив це всупереч своєму звичаю, бо волію мати пожильців, у яких немає дітей. Я вже був припустився цієї помилки раніше, і з цього виникли дві проблеми: я нарікав на той гамір, який вони здіймали вдень, а вони нарікали на той шарварок, який я влаштовував уночі. Обидва види надто голосних звуків мали своє коріння у священних елементах, – то були плач і музика, – та позаяк вони належали до двох абсолютно різних світів, примирити їх між собою було неможливо.

Я повідомив її про цю обставину, але вона не стала зі мною сперечатися і сказала, що я можу не турбуватися щодо її дитини: вдень вона перебуває в домі діда. А це помешкання зручне для неї, бо розташоване неподалік від банку, де вона працює.

Але попри мої застереження, попри те, що спочатку вона мужньо терпіла всі незручності, через тиждень пролунав дзвінок у мої двері. То була вона, з малим на руках:

– Мій син не може заснути. Може, бодай сьогодні ви зробите музику трохи тихшою?

Усі, хто був у залі, обернули до неї голови.

– А це що таке?

Дитина, яка трималася ручками за її шию, відразу перестала плакати, ніби була здивована не менше за матір, коли побачила гурт людей, які раптово перестали танцювати.

Я натиснув кнопку паузи, щоб зупинити касету, подав їй знак рукою, щоб вона увійшла, а тоді знову увімкнув звук, щоб не уривати ритуал. Афіна сіла в одному з кутків зали, заколисуючи на руках дитину, побачивши, що вона відразу заснула, попри гуркіт барабана та дзенькіт металу. Вона висиділа всю церемонію й пішла тоді, коли всі інші гості стали також розходитися. І – як я й передбачив – подзвонила в мої двері наступного ранку перед тим, як піти на роботу.

– Ви можете не пояснювати мені те, що я бачила вчора: я знаю, що означає, коли люди танцюють із заплющеними очима, бо й сама так часто роблю, це єдині хвилини миру та спокою, які я переживаю у своєму житті. Перед тим як стати матір’ю, я мала звичай ходити на танцювальні майданчики з чоловіком та друзями; там я також бачила, як люди танцюють із заплющеними очима: одні це роблять тільки для того, щоб справити враження на інших, другі – щоб відчути, як їх рухає якась могутня сила. І відтоді, як я стала розуміти, чого прагнуть ці люди, я також знайшла в танці спосіб поєднувати себе з чимось сильнішим, чимось могутнішим, аніж я. Але скажіть мені, будь ласка, що то була за музика?

– Ви маєте якісь плани на неділю?

– Нічого особливого. Маю намір погуляти з Віорелем у Риджентс-парку, трохи подихати чистим повітрям. Я матиму ще багато часу для того, щоб подумати про свій розпорядок денний, – а на цьому етапі свого життя я волію жити за денним розпорядком свого сина.

– Отже, я піду з вами.

За два дні до нашої прогулянки Афіна прийшла, щоб бути присутньою на ритуалі. Дитина заснула вже через кілька хвилин, а вона лише дивилася, нічого не кажучи, на рух, який відбувався навколо неї. Хоч вона сиділа нерухомо на дивані, я певен, що її душа танцювала.

У неділю пополудні, коли ми прогулювалися в парку, я попросив, щоб вона звернула пильну увагу на все, що бачить і чує: на листя, яке тріпотіло на вітрі, на збрижену хвилями поверхню озера, на щебетання пташок, на гавкіт собак, на крики дітей, які бігали туди-сюди, мовби підкоряючись дивній логіці, незрозумілій для дорослих.

– Усе рухається. І все рухається в певному ритмі. І все, що рухається в певному ритмі, створює звук; це відбувається тут і в будь-якому місці світу в цей момент. Наші предки помічали те саме, коли намагалися сховатися від холоду у своїх печерах: речі рухалися і створювали звуки.

Перші люди, певно, дивилися на все це зі страхом, а потім із побожною шанобливістю: вони розуміли, що в такий спосіб Найвище Буття хоче увійти з ними в контакт. Вони намагалися наслідувати звуки та рухи, що відбувалися навколо них, у надії сконтактуватися з цим Найвищим Буттям: саме тоді й народилися танець і музика. Кілька днів тому ви мені сказали, що, танцюючи, ви ніби спілкуєтеся з чимось значно могутнішим, аніж ви.

– Коли я танцюю – я жінка вільна. А точніше кажучи, я вільний дух, який може ширяти над Усесвітом, спостерігати теперішнє, вгадувати майбутнє, перетворюватися на чисту енергію. І це дає мені величезну втіху, наповнює мене радістю, яка виходить далеко за межі всього того, що я вже пережила і що мені ще доведеться пережити впродовж свого існування.

У моєму житті був період, коли я була сповнена рішучості стати святою – хвалити Бога через музику та рухи свого тіла. Але ця дорога тепер для мене назавжди закрита.

– Яка дорога для вас закрита?

Вона поклала дитину в дитячий візочок. Я побачив, що вона не хоче відповідати на моє запитання, й повторив його ще раз. Коли уста стуляються, то це знак, що зараз буде сказано щось дуже важливе.

Без ніякого хвилювання, так, ніби доля вимагала під неї, щоб вона мовчки терпіла всі перешкоди, які ставитиме перед нею життя, вона розповіла мені про випадок у церкві, коли священик – і, певно, її єдиний друг – відмовився дати їй святе причастя. Розповіла й про прокляття, яке виголосила в ту хвилину, і назавжди покинула католицьку церкву.

– Святим є той, хто вміє з гідністю прожити своє життя, – сказав я їй. – Досить зрозуміти, що всі ми тут із якоїсь причини, і досить підкоритися їй. Тоді ми зможемо сміятися з наших великих чи невеликих страждань і топтати ряст без страху, усвідомлюючи, що кожен наш крок сповнений сенсу. Ми зможемо дозволити, щоб нас вело світло, яке випромінює Вершина.

– А що таке вершина? У математиці – це найвища точка трикутника.

– У житті це також кульмінаційна точка, мета для всіх, котрі блукають, як і цілий світ, і навіть у найтяжчі хвилини не втрачають із поля зору світло, яке випромінює їхнє серце. Ось це ми й намагаємося робити в нашому товаристві. Вершина ховається всередині нас, і ми зможемо досягти її, коли підіймемося на неї або коли побачимо її світло.

Я пояснив їй, що танець, який вона бачила кілька днів тому й у якому брали участь люди різного віку (тоді у нашій групі було десятеро осіб, віком від 19 до 65 років), я назвав «пошуками Вершини». Афіна запитала, звідки я все це взяв.

Я розповів їй, що по закінченні Другої світової війни частині моєї родини пощастило втекти від комуністичного режиму, який захопив владу в Польщі, й ми вирішили оселитися в Англії. Нам порадили взяти з собою не тільки найнеобхідніші для життя речі, а й предмети мистецтва та старі книги, які дуже цінуються в цій частині світу.

І справді, картини та скульптури ми дуже швидко продали, але книги залишилися в одному з кутків, припадаючи пилюкою. А що моя мати хотіла навчити мене читати й розмовляти польською мовою, то вони служили для моєї освіти. Одного чудового дня в одній із книжок Томаса Малтуса, виданій у XIX сторіччі, я знайшов два аркуші з нотатками мого діда, який загинув у концентраційному таборі. Я почав їх читати, подумавши, що йдеться про заповіт щодо розподілу спадщини або любовні листи до таємної коханки, бо в родині існувала легенда, що він закохався в якусь жінку, коли був у Росії.

Як з’ясувалося, певний зв’язок між тією легендою та реальністю все ж таки існував. На тих аркушах я прочитав розповідь про його подорож до Сибіру під час комуністичної революції; там, у далекому селі Дєдов, мій дід закохався в одну актрису. Як розповідає мій дід, та актриса належала до такої собі секти, яка в танці певного виду знаходила засіб проти будь-якого зла, бо цей танець дозволяє увійти в контакт зі світлом Вершини.

Вони боялися, що ця традиція може зникнути: жителів села мали незабаром кудись переселити, бо те місце призначалося для випробувань ядерної зброї. І сама актриса, і її друзі просили, щоб мій дід записав усе те, що вони йому розповіли. Він так і зробив, але не надав тій історії особливої ваги й забув свої нотатки у книжці, яку возив із собою, аж поки одного дня вони потрапили мені на очі.

Афіна урвала мене:

– Але ж танець неможливо описати. Його можна зрозуміти, тільки танцюючи.

– Достоту так. По суті, у нотатках говорилося тільки одне: треба танцювати до повного виснаження, відчуваючи себе альпіністом, який хоче підкорити цю священну гору. Танцювати доти, доки від задишки наш організм почне одержувати кисень не так, як зазвичай, і це закінчується тим, що ми втрачаємо свою ідентичність, свій зв’язок із простором і часом. Треба танцювати лише під акомпанемент ударних інструментів, повторювати цей процес щодня, знаючи, що в певний момент очі цілком природно заплющуються й ми починаємо сприймати світло, яке промениться зсередини нас, яке відповідає на наші запитання, яке звільняє наші приховані здібності.

– А ви вже звільнили якісь здібності?

Замість відповіді я запропонував їй приєднатися до нашої групи, тим більше, що малий поводився дуже спокійно навіть тоді, коли дзенькіт тарілок і гуркіт ударних інструментів був дуже гучним. Наступного дня, на той час, коли ми розпочинали наш вечір, вона була вже там. Я відрекомендував її своїм друзям, сказавши тільки, що це наша сусідка з горішнього поверху. Ніхто не став цікавитися, хто вона, яким життям живе і де працює. Коли настав призначений час, я увімкнув акомпанемент і ми почали танцювати.

Вона зробила свої перші па з дитиною на руках, але малий відразу заснув, і вона поклала його на диван. Перш ніж заплющити очі та увійти в транс, я побачив, що вона добре зрозуміла, яка дорога веде до Вершини.

Щодня – крім неділі – вона приходила до нас разом із дитиною. Ми обмінювалися з нею лише кількома словами привітання; я ставив музику, яку один із друзів привіз мені з російських степів, і ми танцювали до повного виснаження. У кінці місяця вона попросила в мене копію касети.

– Я б хотіла робити це вранці, перед тим як віднести Віореля до матері та йти на роботу.

Я заперечив:

– По-перше, я думаю, що група, поєднана спільною енергією, створює певну ауру й полегшує для всіх перехід у транс. Крім того, танцювати перед тим, як іти на роботу, – це ризик того, що вас можуть звільнити, бо цілий день ви будете стомлена.

Афіна трохи подумала, але тут-таки відповіла:

– Ви маєте рацію, говорячи про колективну енергію. Але я бачу, що до вашої групи входять чотири подружні пари й ваша дружина. Усі ви, абсолютно всі, одержуєте любов. Тому ви спроможні поділяти позитивні вібрації зі мною. Але я тут сама-одна. Точніше кажучи, я тут зі своїм сином, але його любов ще не може виразити себе в такий спосіб, який би ми могли відчути. Тому я волію прийняти свою самотність: якщо я намагатимуся втекти від неї в зараз, то можу ніколи більше не знайти собі партнера. Якщо прийняти її замість боротися проти неї, можливо, ситуація зміниться. Я так розумію, що самотність впливає на нас набагато сильніше, коли ми намагаємося чинити їй опір, – але вона стає набагато слабшою, коли ми просто нехтуємо нею.

– То ви прийшли до нашої групи в пошуках любові?

– Думаю, це було б для мене непоганим мотивом, але відповідаю, що ні. Я прийшла сюди в пошуках сенсу свого життя, єдиним виправданням якого є мій син, і тому я боюся завдати йому великої шкоди або своєю надмірною опікою, або тим, що зрештою включу його до тих мрій, яких я не змогла здійснити. В один із цих днів, під час танцю, я відчула, що вилікувалася. Якби йшлося про щось фізичне, знаю, ми могли б назвати це чудом; але йшлося про суто духовне, щось таке, що мене гнітило і зненацька відійшло.

Я знав, про що вона каже.

– Ніхто мене не вчив танцювати під цю музику, – провадила Афіна. – Але передчуття підказує мені, що я знаю, що я роблю.

– А тут немає чого навчатися. Згадайте про нашу розмову під час прогулянки в парку і про те, що ми там спостерігали: природа створює ритм, і в будь-яку мить ми пристосовуємося до нього.

– Ніхто не навчав мене любити. Але я вже любила: любила Бога, любила свого чоловіка, люблю сина та своїх батьків. Але навіть при всьому цьому мені чогось бракує. Коли ж я танцюю, то хоч і дуже стомлююся після танцю, але почуваю себе ніби у стані благодаті, глибокого екстазу. Мені хочеться, щоб цей екстаз тривав і протягом решти дня. І щоб допоміг мені знайти те, чого мені бракує: любов чоловіка.

Я завжди бачу серце цього чоловіка, коли танцюю, хоч і не бачу його обличчя. Я відчуваю його зовсім близько, і це примушує мене бути дуже пильною. Мені необхідно танцювати вранці, щоб протягом решти дня я не втрачала уваги до всього, що відбувається навколо мене.

– А ви знаєте, що означає слово «екстаз»? Воно походить із грецької мови й означає: вийти поза свої межі. Прожити цілий день зовні себе – це вимагати забагато від душі й тіла.

– Я спробую.

Я зрозумів, що переконати її не вдасться, і зробив їй копію касети. Від того дня я прокидався, чуючи цю музику вгорі, над собою, я міг чути її кроки й запитував себе, як вона знаходила в собі снагу виконувати свою роботу в банку після перебування в трансі протягом майже години. Під час однієї з наших випадкових зустрічей у коридорі я запросив її на чашку кави. Афіна розповіла мені, що зробила ще кілька копій касети і що тепер багато людей, які з нею працюють, намагаються добутися до Вершини.

– Я припустилася помилки? Це – таємниця?

Звичайно ж, ні; навпаки, вона допомагала мені відновити традицію, про яку майже забули. У нотатках свого діда я прочитав, як одна жінка розповідала про ченця, який відвідував ті місця і стверджував, що всі наші предки й усі майбутні покоління присутні в нас. Тож коли ми звільнялися, ми тим самим допомагали звільнитися всьому людству.

– Отже, чоловіки та жінки з того сибірського містечка мають бути тут присутні, й, певно, дуже радіють: їхня праця відроджується у світі завдяки вашому дідові. Але я хотіла б вас запитати: чому ви вирішили танцювати після того, як прочитали текст? Виходить, якби ви прочитали щось про спорт, то вирішили б стати футболістом?

Такого запитання мені ще ніхто не ставив.

– Бо я тоді був дуже хворий. У мене знайшли якийсь рідкісний артрит, і лікарі попередили мене, що у віці 35 років я, ймовірно, не зможу пересуватися без крісла-каталки. Я зрозумів, що мені залишилося дуже мало часу, і вирішив присвятити себе тому, що в близькому майбутньому стане недоступним для мене. До того ж мій дід написав на тих невеличких аркушах паперу, що жителі Дєдова вірили в лікувальні можливості трансу.

– Схоже, вони мали слушність.

Я нічого не відповів, хоч у мене такої певності не було. Можливо, мої лікарі помилилися. Можливо, усвідомлення того, що ти емігрант разом зі своєю родиною й не можеш дозволити собі розкіш тяжко хворіти, з такою силою подіяло на мою підсвідомість, що спричинило природну реакцію організму. А може навіть, це було чудо. Хай там як, а моя католицька віра щодо цього абсолютно категорична: танці не лікують.

Пригадую, як у своїй юності, позаяк у мене тоді не було музики, що допомагала б пережити таке відчуття, я мав звичай низько опускати на обличчя чорний каптур і уявляти собі, що реальність навколо мене перестала існувати: мій дух переносився до Дєдова, до тих чоловіків і жінок, до мого діда та його актриси, в яку він так був закоханий. У тиші своєї кімнати я просив, щоб вони навчили мене танцювати, навчили виходити за свої межі, бо незабаром я буду паралізований назавжди. Що більше рухалося моє тіло, то яскравішим світлом сяяло моє серце – і більше я навчався, почасти завдяки власним зусиллям, а почасти завдяки допомозі привидів із минулого. Я навіть виразно чув у своїй уяві ту музику, яку вони слухали під час своїх ритуалів, і коли один із моїх друзів через багато років поїхав до Сибіру, я попросив його привезти мені кілька платівок; на мій превеликий подив, музика на одній із них дуже нагадала мені ту, під яку, згідно з моїми уявленнями, танцювали в Дєдові. Але я вирішив не розповідати про це Афіні – це була особа надто вразлива, а її темперамент здавався мені нестійким.

– Мабуть, ви й справді все робите як годиться, – таким був мій єдиний коментар.

Ми ще повернулися до цієї розмови незадовго до її подорожі на Близький Схід. Вона здалася мені дуже задоволеною, так ніби нарешті знайшла те, що шукала, – любов.

– Люди в мене на службі утворили групу і самі назвали її «пілігрими Вершини». І все завдяки вашому дідові.

– Завдяки вам я відчув потребу поділитися цим з іншими. Я знаю, ви від’їжджаєте, і хочу подякувати вам за те, що ви надали іншого виміру тому, що я роблю вже багато років, намагаючись пролити світло цієї віри на кількох осіб, які цим зацікавилися, але я завжди робив це якось сором’язливо, завжди боявся, що людям моя історія здасться безглуздою.

– А знаєте, що я відкрила? Що, хоча екстаз – це спроможність вийти поза власні межі, танець – це спосіб злетіти в простір. Відкрити нові виміри, але навіть тоді не уривати контакту зі своїм тілом. Коли ми танцюємо, світ духовний і світ реальний набувають здібності існувати без конфліктів. Я думаю, класичні балерини танцюють на кінчиках пальців тому, що хочуть водночас торкатися землі й злітати в небо.

Наскільки я пам’ятаю, це були її останні слова. Під час будь-якого танцю, якому ми віддаємося з радістю, мозок втрачає свою спроможність контролю і серце бере на себе управління тілом. І тільки в цей момент з’являється Вершина.

Якщо ми тільки віримо в її існування, звичайно.