Читать книгу Казки на ніч (збірник) - Руслан Горовий - Страница 24

– Шо тут у нас? Та все, як завжди. Прилазять, валять з гранатометів і тікають.

Околиця Донецька, блокпост. Ми з кулеметником Андрієм їмо кавун, який, до речі, принесли бійцям місцеві. Уже по обіді, однак сонце пече немилосердно. Андрій, який водив і показував мені місцевість та шо, де і як, раптом згадує.

– О! А я ж тобі сепаратиста не показав!

– Кого? – У мене округлюються очі.

– Та це ж саме інтєрєсне! Ходімо!

Андрій веде мене на соняшникове поле. Минаємо бронетехніку, бліндажі, кілька воронок від мінометних подарунків терористів, і нарешті моїм очам відкривається картина. На своєрідній галявинці посеред знесених міною соняхів стоїть пластиковий таз з водою. Поруч у тарілці накидано якоїсь їжі. А біля стоїть сірий гусак. Він, мабуть, лежав, однак, почувши наші голоси, піднявся і зустрічає нас в усій своїй красі. Гусак роздивляється гостей, нахиляючи голову набік. Розкриває рота, однак замість галасу чи шипіння звідти вилітає тихе, ледь чутне чавкотіння.

– Оце і є Сепаратист. – Андрій колупає в зубах соломинкою. – Він у нас контужений, тож вважай.

– А кинутися може?

– Та ні, не кинеться, переляканий сильно, навпаки, до землі припадає і ховається.

Сірий «сепаратист» прислуховується до нас, та не тікає. Андрій доливає йому в банячок води.

– Кілька днів тому пішли ми обдивитися територію після чергового мінометного обстрілу і знайшли його. Їх тут було двійко, однак одного вбило на місці. А цей вижив. Тепер у нас тут.

– А звідки вони тут узялися?

– Ну багато людей повтікало з Мар’янки, коли бої були. Може, сарай зруйнувало пострілом і гуси втекли чи господарі випустили, шоб не подохли, всіх же не забереш?

Ще деякий час стоїмо біля «сепаратиста». Той заспокоюється, втрачає до нас цікавість і п’є водичку.

Ми з Андрієм повертаємося на пост. Навколо все та ж картина знищеної землі – постріляні будинки, звалені лінії електропередач, перериті дороги і залізобетонні блоки, що перекривають шляхи. Однак навіть у таких умовах у пацанів, що боронять рідну землю і розуміють, що кожен день може бути останнім, залишаються і доброта в серці, і людяність, і почуття гумору.