Читать книгу Казки на ніч (збірник) - Руслан Горовий - Страница 37

Я, певно, як і кожен з жителів мого містечка на кордоні з Росією, в юності їздив працювати у Москву. Мені вистачило одного разу.

Здається, це був дев’яносто третій. Першу ніч, до того як поїхати на об’єкт, я спав на площі трьох вокзалів. Один саме ремонтували, а отже, величезний хол і частину приміщень на другому поверсі займали «найманці» з України.

Я спав нагорі в коридорі, на топчані з рубероїду. Вночі приходила братва. Спочатку чув крики, потім звуки бійки. Братки вчили наше керівництво шанобливого ставлення до мєсних.

Уранці місцевий бригадир більше нагадував боксерську грушу, яку років п’ятнадцять поспіль молотив Фрейзер.

Приїхали так звані покупці, бригадири з різних майданчиків, якім були потрібні люди. Червонопикий бурмило, дізнавшись, що ми майже земляки («Ти з Конотопа, а я з Бахмача, хлопче»), узяв мене до себе на розчинобетонний вузол біля Мосрентгену.

Робота була, загалом, не складна – слідкувати за заливанням бетонярок, вести облік відвантаженого і наприкінці зміни чистити від налипань цементу жолоб, яким подавався бетон.

Оскільки я був молодий і тупий, то фактично працював сам. Двоє моїх старших напарників прокидалися набагато пізніше початку роботи, бо ж на те й вечір, щоб відпочивать. Доки вони приводили до тями свої хмільні голови, наставав майже обід.

Щоб я не палив малину, бо «мля, чесний», мене відправляли в магазин по їжу та чекушку, а самі в цей час сплавляли трохи бетону ліваком на дачні будівлі, аби було чим вечеряти.

З розваг поруч були тільки чи то Таманська, чи то Кантемирівська дивізія, де крізь паркан було видно, як тягнуть носок на плацу пацани, та міський крематорій, який, здається, не димів лише по понеділках.

Закінчилася робота, як і в більшості заробітчан, – підсрачником. У Москві стався путч і танк навіть вистрілив у Білий Дім.

– Скажи спасіба, шо живий, – пробурмотів мій «земляк» бригадир, сунувши в руку купку дрібних карбованців.

«От суки», – подумав я і поїхав на вокзал проситися в потяг додому. Звісно, ніхто мене не брав. Я сів біля базару на Київському вокзалі й сидів, доки до мене не підійшов міліціонер.

– Прошу документи!

– Ось!

– Що робите в Москві?

І тут мені на думку спала суперова ідея.

– Та я проїздом. Додому від родичів їхав, а тут у вас же ж таке! Пішов на Білий Дім дивитися, а там у натовпі з мене рюкзак зірвали. Нема ні копійки, оце тут бідую.

Слово за слово, міліціонер передав щось по рації, а потім питає:

– У консульство звертався?

– У яке консульство?

– Та в яке, у своє, в України!

– А шо, таке є?

Одним словом, десь за годину я вийшов з метро на станції «Китай-город» і, за відомою приказкаю «язик до Києва доведе», знайшов необхідну будівлю.

Саму будівлю запам’ятав погано, тільки масивні різні двері й охоронця, який, запустивши мене в кімнату з ґратами на вікнах, покликав якусь дівчину.

Я знов переказав їй історію з Білим Домом. Оскільки артист я непоганий, то за мить уже пив чай з бутербродом, а вона, взявши мій паспорт, кудись побігла.

Я саме доїв бутера, коли вона повернулася і принесла папір формату А4.