Читать книгу Казки на ніч (збірник) - Руслан Горовий - Страница 26

– Ця країна приречена. – У далекому вісімдесят восьмому ми з дідом стояли біля протипожежного щита в школі. – Вона ніколи не зможе бути нормальною з такими людьми.

Коли я був маленьким, то в якийсь момент зацікавився пожежним стендом, яких було понатикано скрізь: від шкільного подвір’я до самої галімої турбази.

Мене на стендах цікавили конусні відра. Нє, звісно, сокира з червоним держаком і червоний, з кількома шарами фарби багор теж були цікаві, однак відра були поза конкуренцією.

– Розумієш, малий, – казав дід. – Відра то умовне мірило адекватності суспільства. Усі розуміють, що ці відра ой як згодяться, коли, не дай бо’, займеться чиясь хата.

– Ну?

– От тобі й ну! Всі розуміють, однак відра крадуть. Саме тому їх роблять конусом, щоб поставити неможна, а значить, біспалєзні у хазяйстві.

Уже набагато пізніше я бачив червоні конусні відра в сільських колодязях. І щоразу згадував слова діда про те, що країна, в якій люди крадуть засоби захисту від стихії, рано чи пізно зникне.

А тоді ми стояли біля протипожежного стенда, на якому дід лише п’ять хвилин, як повісив звичайне відро з нержавійки, бо в школу мали приїхати з області з перевіркою. Відро зникло найтаємничішим чином, бо ж було нове, зі слів діда, муха не єблась.

– Відра, Руся, це мірило всього, – казав дід, хитаючи головою. – «Вкраду, а то шо хата згорить, то херня». Допоки люди так думатимуть, нічого нормального тут не буде!

Уже давно нема діда. І навіть протипожежних стендів майже немає. Тож, чим міряти рівень занепаду, я не знаю.