Читать книгу Казки на ніч (збірник) - Руслан Горовий - Страница 38

Вітя сидів і дивився на лінію горизонту. Червоне розжарене сонце саме впало в холодне жовтневе море і потроху тонуло.

– Підараси, – тихо, майже нечутно промовив Вітя і, щільніше закутавшись у білий махровий халат, потягнувся за склянкою віскаря.

У житті Вітя не любив дві речі. Самотність і шурхіт морського прибою. Спочатку, в юності, він зненавидів шум моря. Воно й зрозуміло.

– Давай, поц, дєлай мнє морє, вор домой єдєт, – примовляв старий, висохлий і зморщений смотрящій, лежачи посеред бараку на залізному, на зразок віськового, ліжку.

Це ліжко було чи не єдине застелене не просто рядном, а ще й простирадлом. На вбраних у білі наволочки подушках лежав руки за голову сматрящій Валєра і дивився в стелю. Четверо зеків тримали ліжко в руках і хитали його, імітуючи рух потягу. Час від часу до Валєри підбігав «провідник» і цікавився: «Чаю чи кави»?

– Отстань, фраєрок, нє врємя, син к мамє єдєт, – ліниво відповідав сматрящій.

У цей час Вітя, роздуваючи свої легені – горни, імітував шурхіт прибою.

– От і море, от і земля обітована, святий Крим, – промовляв Валєра, заплющуючи очі.

Картина зони переслідувала Вітю вже багато років. Щоб позбутися її, він оточив себе дівками і підлабузниками. Він рвався вгору, на самісіньку верхотуру ланцюга живлення, тільки б не залишатися на самоті й не згадувати зону. І йому це вдавалося.

Окрім усього, почувши десь, що, аби побороти страх, треба зазирнути йому в очі, він знайшов і особисто задушив старого зека Валєру. Старий плакав, просив не вбивати, повзав перед Вітьою на колінах і цілував йому тухлі. Однак це не допомогло.

– Пху, гівно. – Вітя скривився, згадавши Валєру. Він ковтнув віски і знов глянув на сонце, яке майже зникло в осінньому морі. – Криси, – бурмотів геть п’яний Вітя, – справжні пацюки. Розбіглися, як запахло смаженим. А ще рік тому ходили, руки цілували, золоті батони дарували, картини, всяку херню. А тепер ніхто й у гості не прийде.

Вовка-гном, як поза очі Вітя називав російського царя, виявився брехуном і балаболом. Обіцяв, що все поверне, а насправді просто забив на Вітю. А тепер, сука, навіть на днюху не покликав. І ось, самотній і п’яний, Вітя сидить на терасі своєї дачі в Сочі й дивиться на море. Сонце сіло повністю. По одній почали проступати зірки.

Віті стало себе шкода. Він підвівся. Скинув халат і лишився голим. Здоровезна, заплила жиром туша хиталася на нетвердих ногах. Вітя залпом допив віскі й махонув стаканом об підлогу. Темну сочинську ніч розірвав потужний бас:

– Путін хуйло, ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла…