Читать книгу Казки на ніч (збірник) - Руслан Горовий - Страница 33

– Привіт, старий!

– Привіт!

– Як ти?

– Якшо я скажу, шо добре, повіриш?

Мій товариш майже до останнього жив в одному з селищ під Донецьком. Так вийшло, що він повернувся на батьківщину до мами якраз восени минулого року. І останній рік перетворився для нього на кошмар.

– У селищі немає газу, бо перебило снарядом газогін і ділянку, шо вела до села, просто заглушили. Світло теж через раз, бо багато ЛЕП підірвали.

– А хто підірвав?

– А біс його знає. Прокинулися зранку, а лінія лежить.

Голос товариша надтріснутий. Говорить сухо, ніби не хоче все згадувати.

– Наша голова селища спочатку бігала по блокпостах: і до «донорів», і до військових, просила не стріляти по селу, мовляв, там мирні. Деякий час діяло. Однак коли селище між двома лініями фронту, то як не крути, а час від часу прилітає. Дитячий садок розбомбили, потім у базар влучило.

– Багато загинуло?

– Ну в садочку, слава Богу, нікого не було. Такі часи, шо батькі дітей від себе не відпускають. А на базарі попало в чувака, шо молоком торгував. Згорів у машині. І ще жінку поранило, матір трьох дітей, вона потім померла.

– Хто стріляв?

– Кажуть, шо армія!

– А ти шо думаєш?

– Я стверджувать не буду, бо не бачив. Однак вояки теж різні.

– Тобто?

– Раз приїздили в село на броні. Ходили по хатах на кутку, а потім як угатять із самохідки по городу однієї жінки. І поїхали. Ми підбігли, розпитали, виявилося, що дізналися, шо вона самогоном приторговує, приїхали конфісковувать, а в неї якраз не було, так ото лякали.

– А «донори» шо?

– Там узагалі піндик. У них там начальники. Шо не шайка, то свої порядки. Немає з ким домовлятися. Ті, шо типу офіційна влада ДНР, ті ще нормальні, однак вони де? А на кутку самі бандити. Випалена земля, одним словом. Приходили раз, хотіли в апалчєніє забрати. Сказали: не підеш, бугай, то або грохнемо, або в штрафбат підеш окопи рити. То я на ранок і виїхав.

– Ти сам виїхав чи з мамою?

– Сам. Мама не схотіла. Та й чутки ходять, шо українські військові гроші вимагають за виїзд. По тисячі доларів з дорослого і по п’ятсот з дитини. Саме тому бідні й не рипаються.

– І шо з тебе взяли?

– А шо у мене є тисяча доларів? Я навіть без зимового одягу поїхав.

– А вимагали?

– Ні.

Мовчимо, нарешті я ставлю питання, яке турбує.

– І як гадаєш, шо буде далі?

– Нічого хорошого не буде! Ніхто просту людину не цінує. Усім похуй.

– Накликали війну на свої голови?

– Я не кликав. Ні я, ні мама на референдум не ходили.

– Однак і проти не виступили. Майдан не зібрали ж? Не прогнали виродків? Ми в Києві як не хотіли жопи, то піднялися всі. І в Дніпрі, і в Одесі!

– Ну хто ж знав?

– А ти думав, «донори» заради вас, трудяг та селян, калашами махати почали?

Товариш мовчить, лишень сопить у слухавку.

– Ну добре, не дуйся. Де ти зараз?

– Руслан, я поки не можу сказати. А якшо нас слухають? А мені, може, по маму вертатися. Мало лі.

– Ніфігово вас там залякали в Новоросії. Ладно, головне, шо живий. Ну бувай!

– Бувай.