Читать книгу Шопенгауер як ліки - Ірвін Ялом - Страница 10

Яким смішним видається життя, коли бачиш його в найдрібніших проявах. Це видовище подібне до краплі води, що її розглядають під мікроскопом, коли вона кишить найпростішими одноклітинними. Ми сміємося, спостерігаючи за їхньою жвавою діяльністю, за їхньою боротьбою. І тут, і в короткому проміжку людського життя ця невпинна активність має достоту комічний ефект.

За п’ять сьома Джуліус витрусив зі своєї пінкової люльки попіл і увійшов до лекційної зали Тойон-голлу. Він обрав місце в четвертому ряді збоку й кинув оком на амфітеатр. Від кафедри піднімалися вгору двадцять рядів стільців. Більшість із двохсот місць були порожніми, а близько тридцяти стільців зламані – їх обв’язали жовтою пластиковою стрічкою. На останньому ряді розташувалися двоє безпритульних з купою своїх газет. Загалом по всій аудиторії розсипалося зо тридцять неохайних студентів, тоді як перші три ряди були геть порожні. Джуліусу спало на думку, що як і в терапії, тут нікому не хотілося сидіти ближче до керівника. Він згадав, що того-таки дня на занятті з групою стільці обабіч нього теж залишалися порожніми, аж доки не прийшли ті, хто запізнився. Він навіть пожартував, що сидіти поряд із ним – то покарання для неквапливих. Згідно з фольклором групової терапії, найбільш залежні особи зазвичай сідають по праву руку від керівника, тоді як параноїки обирають місця навпроти. Однак із власного досвіду Джуліус одне знав напевне: небажання сидіти біля керівника було правилом, яке регулярно підтверджувалося реальними прикладами.

Занедбаність і розпад Тойон-голлу ілюстрували реалії всього студмістечка каліфорнійського коледжу Костал, який свого часу започаткували як вечірню бізнес-школу, пізніше він розрісся й досить-таки успішно (хоч і недовго) функціонував як коледж переддипломної підготовки. Тепер тут, поза сумнівом, панувала фаза ентропії.

Поки Джуліус пробирався крізь огидні «нетрі» студмістечка, йому було непросто відрізнити неохайних студентів від безпритульних. Чи знайдеться той викладач, який за таких обставин зможе уникнути повної деморалізації? Джуліус почав розуміти, чому Філіпові закортіло змінити роботу й узятися до клінічної практики.

Він зиркнув на свій годинник. Рівно сьома – і тієї ж миті до лекційної зали увійшов Філіп у традиційному «професорському» вбранні: картаті штани кольору хакі, сорочка й коричневий вельветовий піджак із захисними латками на ліктях. Діставши свої записи із добряче витертого портфеля й навіть не глянувши на аудиторію, він розпочав лекцію:

Продовжуємо досліджувати західну філософську думку – лекція вісімнадцята «Артур Шопенгауер». Сьогодні я дотримуватимуся іншого підходу й дозволю собі кілька відступів. Якщо моя розповідь видасться вам незрозумілою, я прошу вас бути терплячими й обіцяю якнайшвидше повернутися до головної теми нашої розмови. Отже, пропоную звернути увагу на великі дебюти в історії людства.

Філіп кинув оком на слухачів, немовби шукаючи підтвердження того, що вони його зрозуміли, проте марно. Тоді він поманив студента, який сидів найближче, до себе, вказавши на дошку. Після цього чітко вимовив три слова: «н-е-з-р-о-з-у-м-і-л-и-й», «т-е-р-п-л-я-ч-и-й», «д-е-б-ю-т», а студент сумлінно записав їх на дошці. Коли ж той хотів було повернутися на своє місце, Філіп жестом наказав йому сісти в першому ряді.

Отже, великі дебюти… Довіртеся мені – ви скоро зрозумієте, до чого я все це веду. Пригадаймо Моцарта, який у дев’ятирічному віці вразив віденський королівський двір своєю ідеальною грою на клавесині. Або ж, якщо Моцарт не здатний торкнутися «знайомої струни» (майже невловима усмішка), візьмімо для прикладу щось ближче – скажімо, «Бітлз», які у віці дев’ятнадцяти років презентували власні композиції у Ліверпулі.

З-поміж інших визначних дебютів можна пригадати незвичайний дебют Йоганна Фіхте. (Знак студентові, щоб той записав на дошці прізвище «Ф-і-х-т-е».) Хтось із вас пам’ятає його ім’я? Воно вже лунало під час моєї останньої лекції, коли я розповідав про німецьких філософів-ідеалістів, які були послідовниками Канта наприкінці вісімнадцятого та на початку дев’ятнадцятого століття, – Геґеля, Шеллінґа та Фіхте. Якщо брати до уваги всіх трьох, то найбільш унікальними, поза сумнівом, були життя й дебют Фіхте, адже в дитинстві він був звичайним неосвіченим хлопчиком, який пас гусей у Рамменау – крихітному німецькому селі, що славилося натхненними недільними проповідями місцевого священика.

Однієї неділі до селища прибув багатий аристократ, який хотів послухати проповідь, але вона вже закінчилася. Розчарований, він саме стояв коло церкви, коли до нього підійшов старенький селянин, який сказав, що засмучуватися не варто, адже юний пастух Йоганн може переказати йому всю проповідь. Старий привів хлопця, і той справді дослівно переказав усю проповідь. Вельможа був настільки вражений неймовірною пам’яттю Йоганна, що оплатив його навчання у Пфорті – славетній школі, в якій згодом навчалися провідні німецькі мислителі, включно із Фрідріхом Ніцше, про якого ми поговоримо на нашій наступній лекції.

Йоганн успішно вчився і в школі, і пізніше в університеті, однак коли його опікун помер, хлопець зіткнувся з фінансовими труднощами. А тому влаштувався гувернером в одну з німецьких родин – батьки найняли його, щоб він викладав їхньому синові філософію Канта, праці якого Йоганн доти й сам не читав. Уже зовсім скоро його зачарують праці божественного Канта…

Раптом Філіп відірвався від своїх записів і поглянув на слухачів. Не побачивши в їхніх очах ані краплини розуміння, він прошипів:

Агов, тут хтось є? Кант, Еммануїл Кант, Кант, Кант, згадали? (Жестом він знову показав на дошку, щоб студент записав на ній «К-а-н-т».) Минулого тижня ми присвятили йому дві години. Кант, як і Платон, є одним із найвеличніших світових філософів. Запам’ятайте мої слова: на іспиті я обов’язково вас про нього запитаю. Ага, подіяло… Бачу ознаки життя – хтось заворушився, очі почали розплющуватися, а ручка – шкрябати…

То на чому я зупинився? Авжеж. Хлопець, який пас гусей. Фіхте запропонували посаду гувернера у Варшаві. Не маючи ані копійки за душею, він пройшов увесь шлях пішки тільки для того, щоб отримати відмову. То було якраз за кілька сотень миль від Кенінґсберґа, де мешкав Кант, тож Фіхте вирушив туди, щоб особисто побачитися з учителем. Через два місяці він прибув до Кенінґсберґа й безстрашно постукав у двері Канта, однак йому не дозволили засвідчити свою пошану. Кант був людиною звички й ніколи не приймав незнайомих відвідувачів. Минулого тижня я вже розповідав вам про те, наскільки точним був його графік – містяни навіть звіряли свої годинники, коли бачили його на прогулянці.

Фіхте спало на думку, що його не допустили до Канта через відсутність рекомендаційних листів. Він вирішив написати їх самостійно, щоб таки домогтися омріяної зустрічі. То був справжній вибух творчого натхнення, у результаті якого з’явилася перша праця Фіхте – «Досвід критики всякого одкровення», у якій він проаналізував релігію з точки зору кантівських поглядів на етику й обов’язок. Кант перебував під таким сильним враженням від цієї праці, що не тільки зголосився зустрітися з Фіхте, але й пообіцяв допомогти з публікацією.

Унаслідок дивного збігу обставин – можливо, це була своєрідна хитрість видавця – «Критика» побачила світ без імені автора на обкладинці. Праця була настільки геніальна, що критики й читачі помилково вирішили, що це новий витвір самого Канта. Врешті-решт той був змушений зробити публічне звернення, у якому розповів, що він не є автором цього прекрасного рукопису і що це праця талановитого юнака Фіхте. Похвала Канта стала запорукою майбутнього Фіхте в галузі філософії, і вже за півтора року йому запропонували посаду професора в університеті Єни.

– Саме це, – Філіп знову відірвався від своїх записів з нестямним виразом на обличчі й «струснув» повітря у пориві недоладного ентузіазму, – саме це я й називаю дебютом!

Утім, жоден зі студентів навіть голови не підвів. Ніхто не звернув увагу на цей невдалий прояв ентузіазму лектора. Навіть якщо Філіпа й зачепила абсолютна байдужість аудиторії, він і вухом не повів і незворушно вів далі:

А тепер пропоную розглянути те, що з більшою вірогідністю знайде відгук у ваших серцях – спортивні дебюти. Хіба можна забути дебюти Кріса Еверта, Трейсі Остіна чи Майкла Чанґа, які здобули перемогу в професійних тенісних турнірах Великого шолома у віці п’ятнадцяти-шістнадцяти років? Чи юних і неймовірно талановитих шахістів Боббі Фішера або Пола Морфі? Або згадаймо Хосе Рауля Капабланку, який став переможцем шахового турніру на Кубі у віці одинадцяти років.

І нарешті я хочу звернутися до літературного дебюту – найбільш великого дебюту всіх часів та народів. Ідеться про молодого автора, якому було трохи за двадцять, коли він увірвався на літературну арену з винятковим романом…

На цій високій ноті Філіп раптом замовк, немовби прагнучи ще більше заінтригувати слухачів, і подивився в лекційну залу впевненим сяючим поглядом. Він знав, що робить, це було очевидно. Джуліус не йняв віри власним очам. Що він хотів там побачити? Студентів, які нетерпляче соваються на своїх місцях, тремтять від цікавості й бурмочуть: «Хто ж цей літературний геній?» Джуліус крутнувся на місці й оглянув усю залу: знуджені погляди, студенти розвалилися в кріслах, хтось малює каракулі, хтось читає газету чи розгадує кросворди… Ліворуч від нього якийсь студент заснув, витягнувшись на двох кріслах. А праворуч, у кінці його ряду, двоє натхненно цілувалися. Спереду двоє студентів штовхали один одного ліктями, глипаючи на щось у задній частині лекційної зали. Незважаючи на цікавість, Джуліус не озирнувся, щоб туди подивитися – імовірно, вони просто заглядали під спідницю якійсь дівчині. Він знову прислухався до Філіпа.

Хто ж був цим генієм? (Голос Філіпа скидався на монотонне гудіння.) Його звали Томасом Манном. У вашому віці – так-так, саме у вашому віці – він почав працювати над своїм шедевром, славетним романом «Будденброки». Твір побачив світ, коли авторові було двадцять шість років. Томас Манн, як ви, сподіваюся, знаєте, згодом став провідною фігурою у літературному світі двадцятого століття й отримав Нобелівську премію в галузі літератури. (Філіп продиктував слова «М-а-н-н» і «Б-у-д-д-е-н-б-р-о-к-и» своєму помічникові, щоб той записав їх на дошці.) Роман опублікували 1901 року, і в ньому можна спостерігати за життям чотирьох поколінь німецької родини бюргерів, з усіма найдрібнішими змінами, яких вони зазнали. Як це пов’язано з філософією та зокрема темою сьогоднішньої лекції? Як я обіцяв, я трохи відійшов від теми, але зробив це з тим, щоб повернутися до суті ще з більшим ентузіазмом.

У залі стало гамірно, почулися чиїсь кроки. Двоє вуайєристів, які штовхали одне одного ліктями перед Джуліусом, гучно шаруділи, збираючи свої речі, а тоді покинули аудиторію. Юнак із дівчиною, які обіймалися в кінці ряду, вже пішли, і навіть студент, який мав занотовувати слова на дошці, немовби розчинився в повітрі. Філіп тим часом вів далі:

Найбільш сильними в романі «Будденброки» для мене є розділи наприкінці книги. Саме там герой-протагоніст, голова родини Томас Будденброк, стоїть на порозі смерті. Дивовижно – як автор у свої двадцять з чимось так глибоко відчував переживання, пов’язані із завершенням життєвого шляху. (Коли він підняв у повітря книгу із загнутими кутиками сторінок, на його губах з’явилася ледь помітна усмішка.) Я рекомендую це тим, хто має намір померти.

Джуліус почув тріск сірників – двоє студентів закурили, виходячи з лекційної зали.

Коли смерть заявила про свої права, Томаса Будденброка охопили жах і розпач. Ніщо з-поміж того, у що він вірив, не могло дати йому необхідну підтримку: ані релігійні переконання, які вже давно не задовольняли його метафізичних потреб, ані набутий разом із досвідом скептицизм, ані матеріалістичне вчення Дарвіна. За словами Манна, «перед всевидющим оком близької смерті все те завалилося, впало, нездатне бодай на годину заспокоїти його, дати йому певність, що він готовий до кінця»3.

Після цих слів Філіп знову підняв очі й поглянув на аудиторію:

– Те, що сталося потім, дуже важливо, і саме зараз ми наблизимося до суті нашої сьогоднішньої лекції.

Отже, коли його огорнув відчай, Томас Будденброк випадково знайшов у своїй книжковій шафі дешевий пошарпаний томик філософії, який він багато років тому придбав у букіністичній крамничці. Він почав його читати – і невдовзі заспокоївся. За словами Манна, його вразило те, як «могутній високий розум змагається з життям, дужим, жорстоким і лукавим життям». Виняткова ясність думок, викладених у цій філософській праці, просто-таки зачарувала вмираючого, і він годинами не відривався від читання. А тоді відкрив розділ «Про смерть і її стосунок до безсмертного в нашому єстві». Ці слова знайшли відгук у його серці – і він узявся до читання з подвійним ентузіазмом, неначе від цього залежало його життя. А коли Томас Будденброк закінчив читати, він відчув себе зовсім іншою людиною – то був чоловік, який віднайшов мир та спокій, які так довго його оминали. То що він відкрив для себе, стоячи на порозі смерті? (Цієї миті Філіп зненацька заговорив пророчим голосом.) А тепер слухайте уважно, Джуліусе Герцфельде, бо це стане вам у пригоді на випускному іспиті життя…

Джуліус був шокований, що до нього звернулися особисто під час публічної лекції, й аж підстрибнув на місці. Він стривожено роззирнувся навсібіч, але, на превеликий подив, побачив, що аудиторія геть порожня – тут не було ані душі, і навіть двоє безпритульних десь поділися.

Але Філіп не зважав на те, що його слухачі зникли, і спокійно вів далі:

Зараз я процитую уривок із «Будденброків». (З цими словами він розкрив пошарпану книжку в паперовій обкладинці.) Ваше завдання – уважно прочитати цей роман, а особливо його дев’ятий розділ. Для вас це буде безцінний досвід, він принесе набагато більше користі, аніж спроби віднайти сенс у спогадах ваших колишніх пацієнтів. Отже:

«Я сподівався жити далі в своєму синові? Тій ще лякливішій, кволішій особистості? Дитяча вигадка, дурощі! Що мені син? Мені не треба сина!.. Де я буду, коли помру? Це ж ясно, як Божий день, так навдивовижу просто! Буду в усіх тих, хто будь-коли вимовляв, вимовляє чи вимовлятиме «я», а особливо в тих, хто каже це «я» сміливіше й радісніше…

Хіба я коли ненавидів життя, це чисте, грізне й могутнє життя? Дурниця, непорозуміння! Я тільки себе ненавидів, тому що не міг його витримати. Але я люблю вас, щасливі, всіх вас люблю, і скоро мене перестане відділяти від вас тісна в’язниця, скоро те в мені, що любить вас, моя любов, звільниться і буде з вами… з вами і у вас, у всіх!..»

Філіп закрив книгу й повернувся до своїх записів.

То хто був автором твору, який кардинально змінив Томаса Будденброка? У своєму романі Манн не розкриває його імені, однак сорок років по тому він написав чудове есе, в якому йшлося про те, що автором тієї книжки був Артур Шопенгауер. Манн розповідає, як у віці двадцяти трьох років він уперше відчув неймовірну радість від читання Шопенгауера. Його зачарувала не тільки милозвучність слів автора, які він змальовує як «ідеально чисті й округлі, з напрочуд потужним викладом думок та мовою, слова настільки вишукані, ідеально припасовані, пристрасні, геніальні, неймовірно й прекрасно суворі – таких годі шукати в історії німецької філософії», але й суть поглядів Шопенгауера, які він описав як «емоційні, такі, від яких перехоплює подих, які балансують на межі контрастів, між розумом та інстинктом, пристрастю і спокутою». Манн повсякчас зауважував, що Шопенгауер став для нього надто цінним досвідом, щоб тримати його при собі, тож у своєму творі він запропонував працю цього філософа персонажу, який втомився від страждань.

Не тільки Томас Манн, але й багато інших мислителів зізнавалися, що багато в чому завдячують Артуру Шопенгауеру. Толстой називав його «найвеличнішим генієм з-поміж людей». Для Річарда Ваґнера він був «дарунком небес». Ніцше говорив, що його життя змінилося назавжди після того, як він купив пошарпаний томик Шопенгауера в букіністичній крамничці в Лейпцигу – він зізнавався, що «дозволив цьому невгамовному похмурому генію попрацювати над моєю свідомістю». Шопенгауер назавжди змінив інтелектуальну мапу західного світу, без нього ми мали б зовсім інших (і значно слабших) Фройда, Ніцше, Гарді, Віттґенштейна, Бекетта, Ібсена, Конрада.

Філіп дістав кишеньковий годинник, якусь мить уважно на нього дивився, а тоді урочисто сказав:

На цьому ми завершуємо наше знайомство з Артуром Шопенгауером. Його філософія настільки широка й глибока, що її неможливо викласти коротко. Тож я вирішив підігріти вашу цікавість, сподіваючись, що ви уважно прочитаєте розділ на шістдесят сторінок у вашому підручнику. Маємо ще двадцять хвилин до кінця лекції, і я хотів би присвятити їх запитанням та обговоренню. В аудиторії є запитання, лікарю Герцфельд?

Джуліуса спантеличив тон Філіпа – він знову оглянув порожню лекційну залу і м’яко зауважив:

– Філіпе, ти взагалі помітив, що твої слухачі пішли з лекції?

– Які слухачі? А, вони. Так звані студенти, – Філіп зневажливо махнув рукою, показуючи, що вони не заслуговують на його увагу: йому було абсолютно байдуже, прийшли вони чи пішли. – Сьогодні моїм слухачем були ви, лікарю Герцфельд. Ця лекція була виключно для вас, – мовив Філіп, якого, здавалося, аж ніяк не бентежила розмова з тим, хто стояв за тридцять футів від нього у порожній аудиторії.

– Гаразд, скажімо, я на це купився. Чому ж саме я став сьогодні твоїм слухачем?

– А ви поміркуйте, лікарю Герцфельд…

– Краще називай мене просто Джуліусом. Я ж називаю тебе Філіпом – припускаю, ти не проти, тож буде правильно, якщо й ти звертатимешся до мене на ім’я. О, знову це відчуття дежавю – пригадую, як колись сказав тобі: «Називай мене Джуліусом – ми ж не чужі люди».

– Я не маю звички називати своїх клієнтів на ім’я, бо я їхній професійний консультант, а не друг. Але якщо бажаєте – нехай буде Джуліус. То на чому ми зупинилися? Ти запитав, чому я викладався сьогодні саме для тебе? Гаразд, я відповім – це була реакція на твоє прохання про допомогу. Поміркуй-но, Джуліусе: ти прийшов до мене з проханням про розмову, однак у цьому проханні крилося багато інших нюансів.

– Та невже?

– Саме так. Дозволь мені пояснити. По-перше, тон твого голосу свідчив про те, що справа термінова: тобі було вкрай важливо зі мною зустрітися. Очевидно, за твоїм проханням не крилася звичайна цікавість і це було не просте бажання дізнатися, як у мене справи. Ні, це було щось інше. Ти сказав, що стан твого здоров’я погіршився, а для чоловіка у віці шістдесяти п’яти років це означає, що він скоро зустрінеться зі смертю. Тому я припустив, що ти наляканий і шукаєш того, що могло б тебе заспокоїти. Тож моя сьогоднішня лекція була своєрідною реакцією на твоє прохання.

– Досить розмитою реакцією, Філіпе.

– Не більш розмитою, аніж твоє прохання, Джуліусе.

– Туше! Але наскільки я пригадую, тобі завжди імпонувала неясність.

– Я й зараз сприймаю це абсолютно нормально. Ти попросив про допомогу – і я відгукнувся, познайомивши тебе з людиною, яка може стати тобі в пригоді значно більше, аніж усі інші.

– Отже, ти вирішив допомогти мені віднайти спокій, змальовуючи те, як Будденброк на порозі смерті знайшов умиротворення в праці Шопенгауера?

– Авжеж. І те, що я тобі запропонував, – це тільки «закуска», зразок того, що ти можеш отримати згодом – чогось значно більшого. І я, як гід, який поведе тебе творчістю Шопенгауера, хотів би зробити тобі одну пропозицію. Повір, це дуже вигідна угода.

– Угода? Філіпе, ти не припиняєш мене дивувати. Я просто-таки заінтригований.

– Я вже завершив свою роботу в межах програми консультування, а також зібрав усі необхідні документи, щоб отримати ліцензію психотерапевта. Але мені ще потрібно попрацювати двісті годин під професійним наглядом. Звісно, я можу й далі провадити діяльність клінічного філософа – ця галузь ніяк не регулюється законодавством штату. Однак ліцензія психотерапевта-консультанта матиме для мене безліч переваг, включно зі страхуванням від лікарських помилок та більш ефективним просуванням себе на ринку. На відміну від Шопенгауера, я не маю ані незалежного джерела фінансової підтримки, ані потужної наукової підтримки. Гадаю, ти на власні очі бачив, як зневажливо ставляться до філософії йолопи з цього свинарника, який гордо іменують університетом.

– Філіпе, чому ми мусимо кричати одне одному? Лекція вже закінчилася. Чому б тобі не сісти ближче, щоб ми могли продовжити нашу бесіду за більш неформальних обставин?

– Гаразд.

Філіп зібрав свої нотатки, запхав їх до портфеля і вмостився у кріслі першого ряду. І хоча тепер вони сиділи ближче одне до одного, їх усе ще розділяли чотири ряди крісел, а Філіп був змушений незручно вигинати шию, щоб дивитися на Джуліуса.

– Отож, якщо я правильно тебе зрозумів, ти пропонуєш своєрідний обмін: я стаю твоїм супервізором, а ти навчатимеш мене мудрості Шопенгауера? – вже тихіше поцікавився Джуліус.

– Саме так! – Філіп повернув до нього голову, однак їхні погляди не зустрілися.

– І ти вже міркував над тим, якою саме буде наша співпраця?

– У мене було багато думок з цього приводу. Насправді, лікарю Герцфельд…

– Джуліусе.

– Авжеж, Джуліусе. Я хотів сказати, що протягом кількох тижнів міркував над тим, щоб зателефонувати тобі й попросити про супервізію, однак щоразу відмовлявся від цієї думки – переважно з фінансових причин. А потім ти сам мені зателефонував – і я був вражений. Неймовірний збіг! Щодо нашої співпраці я пропоную зустрічі у щотижневому форматі. Ми розділимо годину навпіл: половина часу піде на твої експертні поради щодо моїх пацієнтів, а інша половина – на мої розповіді про Шопенгауера.

Джуліус заплющив очі й поринув у роздуми.

Філіп зо дві-три хвилини почекав, а тоді сказав:

– То що думаєш про мою пропозицію? Хоч я й певен, що студенти більше не з’являться, за розкладом після лекції я маю працювати в адміністрації, тож мені вже треба поспішати.

– Розумієш, Філіпе, такі пропозиції отримуєш не щодня. Мені треба трохи більше часу, щоб усе обміркувати. Давай зустрінемося на цьому тижні. Я вільний у середу по обіді. Тобі буде зручно о четвертій?

Філіп кивнув:

– У середу я закінчую о третій. Зустрінемося в моєму офісі?

– Ні, Філіпе, в моєму. Зараз я працюю вдома – Пасифік-авеню, 249. Це неподалік від мого старого офісу. Ось, тримай візитівку.

Уривок зі щоденника Джуліуса

Я почувався неабияк спантеличеним, коли після своєї лекції Філіп запропонував мені бартер: я стаю його супервізором, а він моїм учителем. Дивовижно, наскільки швидко людина може знову підпасти під знайомий вплив іншої людини. Це схоже на те, як уві сні бачиш якесь місце і воно видається таким знайомим, а тоді згадуєш, що ти таки бував тут – щоправда, в інших снах. Те саме можна сказати і про марихуану: кілька затяжок – і раптом ти опиняєшся у знайомому місці, тобою оволодівають знайомі думки, і все це можна пережити виключно «під марихуаною».

З Філіпом та сама історія. Провів із ним зовсім мало часу – і ось тобі, маєш – зринули спогади із самісіньких глибин пам’яті, повернувся особливий «філіповий» настрій. Який же він зарозумілий, який презирливий! Йому байдуже до всіх інших. Та все одно є в ньому щось напрочуд сильне (хотів би я знати, що саме?), і це «щось» тягне мене до нього. Його інтелект? Пихатість і відірваність від реальності, помножені на виняткову наївність? До речі, за двадцять два роки він геть не змінився. Хоча ні, таки змінився. Звільнився від своєї сексуальної одержимості, тож більше не бігає, мов той пес за сучкою, винюхуючи її сліди. Тепер стиль його життя більш піднесений – саме цього він завжди й прагнув. А от бажання маніпулювати іншими не зникло – воно й досі тут, воно очевидне. А він і гадки не має, що я бачу його наскрізь – гадає, що я вхоплюся за його пропозицію й подарую йому двісті годин свого часу, щоб натомість слухати про Шопенгауера. Ще й робить вигляд, що я сам це запропонував, що я цього хочу, що мені це потрібно. Не заперечуватиму, що Шопенгауер мене таки трохи цікавить, однак провести з Філіпом кілька сотень годин, щоб дізнатися про цього філософа більше, зараз не є моїм пріоритетом. А якщо той уривок про Будденброка, який він мені цитував, і є яскравим прикладом того, що мені може запропонувати Шопенгауер, тоді це мене взагалі не цікавить. Ідея універсальної єдності – без мого власного «я», моїх спогадів та унікальної свідомості – аж ніяк мене не зігріває. Аж ніяк.

Що ж вабить Філіпа до мене? Це гарне запитання. Він було прохопився про двадцять тисяч доларів, що їх витратив на мої консультації, – можливо, Філіп і досі сподівається, що відшкодує свої «збитки»? Стати його супервізором? Перетворити його на законного, кошерного психотерапевта? Дилема ще та. Чи хочу я його підтримати? Чи зможу «благословити» його на практику, якщо сам не вірю, що цей ненависник (а він таким і є) здатний комусь допомогти?

3

Тут і далі цитати з роману Томаса Манна «Будденброки» наводяться в перекладі Євгена Поповича.