Читать книгу Шопенгауер як ліки - Ірвін Ялом - Страница 13

Найщасливіші роки Артурового життя

Тільки тому, що невситима активність статевої системи перебуває в пригніченому стані, тоді як мозок уже працює на повну силу, дитинство і є періодом невинності та щастя. Це той рай, втрачений Едем, на який ми озираємося з неабиякою тугою протягом усього життя.

Коли Артурові виповнилося дев’ять, його батькові спало на думку, що настав час подбати про синову освіту. Спершу він вирішив відправити його на два роки до Гавра, де хлопець оселився в будинку його ділового партнера Ґреґуара де Блеземіра. Там Артур мав вивчати французьку, етикет і, за словами Генріха, «набиратися мудрості з усіх книжок світу». Відірватися від рідної домівки й батьків у віці дев’яти років? Чи знайшлася б дитина, яка не сприйняла б такий розрив як справжню життєву трагедію? Утім, пізніше Артур описуватиме ці два роки як «найщасливіші в житті».

У Гаврі трапилося щось важливе – можливо, вперше в житті Артур відчув, що про нього піклуються, і почав насолоджуватися життям. Мине багато років – і він з любов’ю згадуватиме гостинних Блеземірів, з якими він віднайшов те, що скидалося на батьківську любов. Він так піднесено описував їх у своїх листах до батьків, що мати була змушена нагадати Артурові про неабияку щедрість і чесноти його батька. «Пригадай-но, як батько дозволив тобі купити флейту зі слонової кістки за один луїдор», – написала вона.

Під час перебування Артура в Гаврі трапилася ще одна важлива подія. У хлопця з’явився друг – один із небагатьох у його житті. З Антімом, сином Блеземірів, вони були однолітками. Хлопці потоваришували у Гаврі, а коли Артур повернувся до Гамбурга, обмінялися кількома листами.

Згодом, коли їм виповнилося двадцять, вони знову зустрілися – і навіть кілька разів шукали разом любовних пригод. А тоді їхні стежки й інтереси розійшлися. Антім обрав комерцію і зник з Артурового життя на тридцять років, після чого вони трохи листувалися – Артурові знадобилися фінансові поради. Та коли Антім сказав, що міг би керувати статками Артура за гроші, той грубо обірвав спілкування. На той час він нікому не довіряв і ставився до всіх із підозрою. Він відклав Антімового листа вбік, написавши на зворотному боці конверта цинічний афоризм Ґрасіана (його батько дуже любив цього іспанського філософа): «Чом би й не впхати свого носа до чужих справ, якщо й сам матимеш із того зиск».

Через десять років вони зустрілися востаннє – під час тієї зустрічі вони почувалися досить незручно й фактично їм не було чого сказати один одному. Артур описав свого друга як «нестерпного стариганя» й зазначив у своєму щоденнику, що «відчуття двох друзів, які зустрілися через ціле покоління, – то одне з найбільших розчарувань у житті».

Коли Артур жив у Гаврі, трапилася ще одна непересічна подія – хлопець уперше познайомився зі смертю. Помер Ґоттфрід Яніш – товариш, із яким вони в дитинстві разом гралися в Гамбурзі. І хоча ніщо не свідчило про те, що це його справді вразило (Артур навіть говорив, що з того часу він ніколи не згадував Ґоттфріда), однак було цілком очевидно, що він ніколи не забував свого померлого друга, як не забував і свій шок від першого знайомства зі смертю. Тридцять років по тому він опише у щоденнику свій сон: «Я бачив себе у незнайомій місцині – на полі стояли якісь люди, серед яких я помітив високого й стрункого чоловіка. Навіть не знаю чому, але я точно знав, що то – Ґоттфрід Яніш, і він зі мною привітався».

Розтлумачити той сон було нескладно. Артур саме мешкав у Берліні, де лютувала епідемія холери. Возз’єднання з Ґоттфрідом уві сні могло означати тільки одне: то була пересторога щодо близької смерті. Щоб уникнути її, Артур негайно покинув Берлін і переїхав до Франкфурта. Там він прожив останні тридцять років свого життя, бо був переконаний, що це місто надійно захищене від холери.