Читать книгу Шопенгауер як ліки - Ірвін Ялом - Страница 8

Щасливе життя неможливе. Найкраще, чого може досягти людина, – це героїчне життя.

Джуліус вийшов від Філіпа геть приголомшений. Ухопившись за перила, він насилу спустився сходами вниз і, хитаючись, вийшов на сонце. Джуліус стояв перед будинком Філіпа, намагаючись второпати, куди йому йти – ліворуч чи праворуч. Вільний час, не обмежений жодним розкладом, його аж ніяк не тішив, а швидше спантеличував. Джуліус звик бути зосередженим на чомусь. Якщо він не приймав пацієнтів, то зазвичай займався іншими важливими справами – писав, викладав, грав у теніс, брався до наукової роботи – геть усе вимагало його уваги. Та сьогодні ніщо не видавалося важливим. У нього навіть з’явилася підозра, що насправді ніщо ніколи не було важливим і його розум просто додавав певним справам ваги, а тоді хитро «замітав сліди». Та сьогодні він бачив його наскрізь. Важливих справ у нього не було, а тому Джуліус без особливої мети пішов уздовж Юніон-стрит.

Біля Філмор-стрит, де якраз закінчувалися ділові будівлі, до нього наблизилася стара бабця, яка торохтіла своїми ходунками. «Господи, оце так видовище!» – спало на думку Джуліусу. Спершу він відвернувся, але потім усе-таки знов озирнувся, щоб краще її роздивитися. На ній було кілька светрів, а зверху ще й важезне пальто – геть недоречний ансамбль для такого сонячного дня. Щоки, мов у бурундука, активно рухалися – поза сумнівом, вона щосили намагалася втримати свої зубні протези на місці.

Та найбільшу огиду викликав велетенський наріст під однією ніздрею – яскраво-пурпурова бородавка завбільшки з виноградину, із якої стирчало кілька довгих щетинок.

«Стара ідіотка, – такою була його наступна думка, однак він похапцем виправився: – Мабуть, вона не набагато старша за мене. Насправді це моє майбутнє – бородавка, ходунки, інвалідний візок». Коли жінка підійшла ближче, він почув її бурмотіння: «Ану ж бо, подивимося, що в тих крамницях. Що там є? Що я знайду?»

– Пані, я й гадки не маю. Просто тут гуляю, – гукнув їй Джуліус.

– Я не з вами розмовляю.

– Але ж тут більше нікого немає.

– Це не означає, що я звертаюся до вас.

– Якщо не до мене, то до кого? – Джуліус приклав руки до обличчя так, ніби оглядав безлюдну вулицю.

– Тебе це не має обходити. Кляті вуличні ідіоти! – пробурмотіла стара й заторохтіла своїми ходунками.

Джуліус на мить завмер. Він роззирнувся, щоб переконатися, що цього інциденту ніхто не помітив. «Господи, – подумав він, – я вже геть з глузду з’їхав. Що, чорт забирай, я роблю? Добре, що сьогодні в мене немає пацієнтів. Факт є фактом: спілкування з Філіпом Слейтом мені аж ніяк не на користь».

Його увагу привернув насичений аромат кави зі «Старбаксу» – Джуліус вирішив, що година з Філіпом вимагає подвійного еспресо. Він умостився біля вікна й почав спостерігати за перехожими. Жодної сивої голови – ані в кав’ярні, ані на вулиці. У свої шістдесят п’ять років він був тут найстарішим, ба навіть прадавнім, і щомиті старішав ще швидше, бо ж меланома не гаяла часу й продовжувала свій мовчазний загарбницький похід.

Дві кралі за стійкою фліртували з клієнтами. Такі дівчата ніколи не звертали на нього уваги й не фліртували з ним, коли він був молодим, а тим паче не намагалися впіймати його погляд, коли настала зрілість. Треба б усвідомити, що його час уже ніколи не настане і що ці красуні зі спокусливими грудьми та обличчями Білосніжок ніколи не звернуться до нього з лукавою усмішкою, щоб сказати щось на кшталт: «Привіт, щось ти давно не заходив. Як життя?» Цього ніколи не станеться. Життя прямує виключно вперед, тож минуле не повернути. Годі вже. Скільки можна себе жаліти? Він завжди знав, що говорити тим, хто звик скаржитися: не замикайтеся в собі, виходьте за межі. Так і є – треба знайти спосіб зробити з лайна цукерочку. Чому б про це не написати – в особистому щоденнику чи блозі? Або ж зробити щось більш суттєве (хтозна, що саме?), наприклад написати статтю для журналу «Американської асоціації психіатрів» і назвати її «Психіатр проти смерті». Або ж щось для журналу «Sunday Times» – звісно, за гроші. Це він може. А чом би й не книгу? Щось на кшталт «Однією ногою в могилі». Непогано! Іноді варто дібрати влучну назву – і текст з’являється сам собою. Джуліус замовив еспресо, дістав ручку й розгорнув паперовий пакет, який знайшов на підлозі. Він почав шкрябати перші рядки з ледь помітною усмішкою – надто скромними були обставини народження його потужної книги.

П’ятниця, 2 листопада 1990 року. ДДД (День Доленосного Діагнозу) +16

Тепер жодних сумнівів: пошук Філіпа Слейта був поганою ідеєю. Як і припущення, що я від нього щось отримаю. Та найбільшим божевіллям було те, що я надумав із ним зустрітися. Ніколи знову! Філіп – психотерапевт? Не смішіть мене – він не здатний співпереживати, нічого не відчуває, не відає, що таке турбота. По телефону я сказав йому, що маю проблеми зі здоров’ям і почасти саме з цієї причини хочу з ним зустрітися. Утім, він жодного разу не поцікавився, як я почуваюся. Навіть руки не потиснув. Холодний. Нічого людського. Тримався від мене на відстані. Я працював, мов проклятий, заради нього – аж три роки. Усе йому віддав. Усе найкраще, що мав. Невдячний покидьок.

Авжеж, я знаю, що він на це відповів би. Просто-таки чую цей безбарвний нудний голос: «Ми з вами уклали комерційну угоду: я платив гроші, а ви надавали мені свої експертні послуги. Я платив вам за кожну зустріч. Тепер нашу співпрацю завершено. Я нічого вам не винен, як і ви мені». А тоді додав би: «Навіть менше, ніж нічого, лікарю Герцфельд. Ви ж бо отримали свою вигоду – повну оплату за послуги, тоді як я натомість не отримав нічого».

А найгірше те, що він має рацію. Філіп мені нічого не винен. Я ж бо розпинаюся, що психотерапія – то покликання, справа всього життя. Послуги, що їх надають з любов’ю. Я не маю жодного права вимагати чогось від нього. На що можна взагалі сподіватися? У будь-якому разі, чого я не прагнув би, він все одно не годен це дати. «Ця людина не здатна вам це дати», – як часто я сам говорив такі слова пацієнтам про їхніх чоловіків, жінок чи батьків. І все-таки я не можу відпустити Філіпа – цього непохитного, закостенілого й байдужого типа. Може, варто написати оду про одвічний борг, що його пацієнти мають сплатити своїм психотерапевтам через роки? І з якого дива це мене має хвилювати? І чому з усіх своїх пацієнтів я захотів зустрітися саме з ним? І гадки не маю. Щоправда, я знайшов підказку у своїх записах – скидається на те, що я розмовляв зі своїм юним фантомом. Можливо, в мені є набагато більше від Філіпа, аніж я припускаю, бо ж і мене у мої шістнадцять, двадцять, тридцять років повсякчас підбурювали гормони. Я гадав, що знаю, через що йому доводиться пройти, гадав, що маю «внутрішній радар», який допоможе його зцілити. Чи не тому я так старався? Чому він отримував від мене більше уваги й енергії, аніж більшість моїх пацієнтів загалом? У практиці кожного психотерапевта завжди є пацієнт, який висмоктує значно більше сил, аніж інші. Для мене таким пацієнтом був Філіп – і це тривало три роки.

Увечері, коли Джуліус нарешті повернувся додому, його зустрів холодний і темний дім. Син Ларрі, який приїжджав до нього на вихідні, ще вранці поїхав до Балтимора, де займався нейробіологічними дослідженнями в університеті Джона Гопкінса. Тож Джуліус відчув щось на кшталт полегшення, оскільки на обличчі сина застиг болісний вираз, а його люблячі, але водночас недоладні спроби втішити батька швидше засмучували, а не заспокоювали. Він хотів було зателефонувати Марті, колезі з групи підтримки, однак відчув себе надто знесиленим, а тому поклав слухавку й натомість увімкнув комп’ютер, щоб занотувати все, що нашкрябав на паперовому пакеті зі «Старбаксу». На екрані з’явився напис «У вас є нове повідомлення» – і, на превеликий подив, то був лист від Філіпа. Джуліус одразу взявся до читання:

Сьогодні наприкінці нашої розмови ви запитали про Шопенгауера та про те, як саме мені допомогла його філософія. Також ви натякнули, що хотіли б дізнатися про нього більше. Тож я припускаю, що вам буде цікаво відвідати мою лекцію в коледжі Костал наступного понеділка о 19:00 (Тойон-голл, 340, Фултон-стрит). Я викладаю курс з європейської філософії, а власне ця лекція буде присвячена огляду діяльності Шопенгауера (загалом протягом дванадцяти тижнів я маю охопити дві тисячі років). До речі, після лекції ми могли б поспілкуватися.

Філіп Слейт

Без жодних вагань Джуліус відписав: «Дякую, обов’язково прийду». А потім відкрив свій діловий щоденник і зробив нотатку на наступний понеділок: «Тойон-голл, 340, Фултон-стрит, 19:00).

Щопонеділка з пів на п’яту до шостої Джуліус проводив групові заняття. З самого ранку він вагався, чи варто розповідати групі про свій діагноз. Незважаючи на те, що він вирішив не поспішати говорити про це своїм індивідуальним пацієнтам, доки трохи не прийде до тями, група – то було зовсім інше. Для її членів він часто був центром уваги, тож імовірність того, що хтось помітить зміни в його настрої та прокоментує це, була надто великою.

Утім, його побоювання виявилися безпідставними. Учасники охоче прийняли його вибачення щодо того, що два попередні заняття йому завадив провести грип, а тоді відразу перейшли до обговорення новин останніх двох тижнів. Стюарт, невисокий опецькуватий педіатр, який зазвичай мав відсторонений вигляд, немовби мав уже бігти до наступного пацієнта, був досить розгублений і першим попросив уваги групи. Це було досить-таки несподівано – попри те, що чоловік перебував у групі протягом року, він рідко прохав про допомогу. Стюарт потрапив до групи з примусу: дружина надіслала йому електронного листа, в якому повідомляла, що покине його, якщо він не звернеться до психотерапевта та кардинально не змінить своє життя. Ще вона додала, що повідомляє все це електронною поштою, бо він здебільшого звертає увагу на електронне спілкування, а не на живі розмови. А минулого тижня «підняла ставки» – почала спати окремо від чоловіка, тож більшість часу група присвятила тому, щоб допомогти Стюарту зрозуміти свої відчуття у зв’язку з такими діями дружини.

Джуліус обожнював свою групу. Часто йому аж подих перехоплювало – настільки сміливими були ці люди: вони досліджували нові території, не уникали ризиків. Сьогоднішня зустріч теж не була винятком. Усі підтримували Стюарта, який не боявся викрити свою вразливість, і час спливав непомітно. Наприкінці заняття Джуліус почувався набагато краще. Його настільки поглинули драматичні перипетії зустрічі, що протягом півтори години він жодного разу не згадав про власний розпач. Але й не дивно. Усі групові психотерапевти чудово знають про цілющі властивості атмосфери групових занять. Подеколи Джуліус приходив на зустрічі у досить пригніченому стані, однак після них зазвичай почувався значно краще, хоч і не ділився з іншими особистими проблемами.

Джуліус мав трохи вільного часу, щоб підвечеряти, а тому пішов до суші-бару «We Be Sushi» неподалік від офісу. Він був постійним клієнтом, а тому щойно сів на звичне місце, як його голосно привітав шеф-кухар Марк. Коли він приходив сюди сам, то зазвичай сідав біля стійки – як і всім його пацієнтам, йому було некомфортно їсти на самоті за столиком.

Джуліус зробив звичне замовлення: роли «Каліфорнія», копчений вугор та сет вегетаріанських макі. Він обожнював суші, однак обачливо уникав сирої риби, остерігаючись паразитів. Протистояння зовнішньому ворогу – яким смішним воно видавалося тепер! Гірка іронія – у результаті тобі наносять смертельний удар зсередини… До дідька! Джуліус відкинув свої побоювання й замовив у спантеличеного шефа ахі-суші. З’їв їх із неабияким задоволенням, а тоді поспіхом рушив до Тойон-голлу – на свою першу зустріч з Артуром Шопенгауером.