Читать книгу Шопенгауер як ліки - Ірвін Ялом - Страница 12

У нескінченному всесвіті є незліченні сяючі сфери, навколо яких обертаються менші підсвічені кулі – всередині гарячі, а зовні вкриті холодною і твердою корою, на якій шар плісняви подарував життя всім живим організмам, – це і є реальність, це і є світ.

Просторий будинок Джуліуса в Пасифік Гайтс був набагато розкішніший, порівняно з усім, що він міг собі дозволити зараз: Джуліус був одним із тих щасливчиків-мільйонерів Сан-Франциско, яким тридцять років тому вдалося придбати собі житло – будь-яке житло. Вони змогли його купити завдяки тридцяти тисячам доларів, що їх успадкувала його дружина Міріам, і, на відміну від інших інвестицій, з часом вартість цього будинку виключно зростала. Після смерті Міріам Джуліус міркував над тим, щоб його продати, надто вже він був великий для однієї людини, але натомість зробив собі офіс на першому поверсі.

Чотири сходинки з вулиці вели до майданчика з фонтаном, облицьованим блакитними кахлями. Кілька сходинок ліворуч вели до офісу Джуліуса, а праворуч розташовувалися сходи до будинку. Філіп прибув вчасно. Джуліус зустрів його біля дверей і провів до свого кабінету, жестом показавши на коричневе шкіряне крісло.

– Кави, чаю?

Сідаючи в крісло, Філіп навіть не роззирнувся довкола. Він проігнорував пропозицію Джуліуса й сказав:

– То що ти вирішив щодо супервізії?

– Ага, усе як завжди – не гаємо часу й одразу беремося до справи. Мушу зізнатися, для мене це непросте рішення. Надто багато запитань. У твоєму проханні є щось таке… якась суперечність, і вона мене збіса тривожить.

– Либонь, ти хочеш дізнатися, чому я прошу тебе про супервізію, зважаючи на те, що не був задоволений твоїми психотерапевтичними послугами?

– Точніше й не скажеш. Ти напрочуд чітко висловив думку про те, що терапія була повним провалом – ти змарнував три роки, а на додачу ще й купу грошей.

– Тут немає жодної суперечності, – без вагання відповів Філіп. – Лікар може бути компетентним терапевтом і супервізором, незважаючи на те, що зазнав поразки з конкретним пацієнтом. Дослідження свідчать, що терапія (і байдуже, хто її проводить) для третини пацієнтів виявляється марною. Крім того, у цій невдачі, поза сумнівом, відіграв чималу роль і я – моя впертість, негнучкість. Твоєю помилкою було те, що ти обрав для мене не той тип лікування і надто довго на ньому наполягав. Однак це зовсім не означає, що я не оцінив твоїх зусиль, якщо хочеш, навіть твоє бажання мені допомогти.

– Непогано звучить, Філіпе. Усе логічно. Але все-таки як можна просити про супервізію терапевта, який не зміг тебе вилікувати? Дідька лисого я б так вчинив – я б на твоєму місці знайшов когось іншого. Припускаю, тут криється ще щось і ти це приховуєш.

– Можливо, я маю надати додаткові пояснення. Якби я сказав, що ти мені нічого не дав, це було б не зовсім точно. Ти зробив два зауваження, які знайшли відгук у моєму серці і, цілком можливо, відіграли певну роль у моєму одужанні.

На якусь мить Джуліуса охопило роздратування з приводу того, що він має випитувати всі деталі. Невже Філіп гадав, що йому це не буде цікаво? Невже можна бути настільки відірваним від реальності? Та врешті-решт він здався й запитав:

– А які саме зауваження?

– Гм, перше не таке вже й суттєве, однак для мене воно мало неабияке значення. Я якраз розповідав тобі про свій типовий вечір: сам розумієш, підчепив десь жінку, запросив на вечерю, а потім спокусив її – усе як завжди, та сама історія. Пригадую, тоді я запитав, що ти про це все думаєш – чи не вважаєш, що це аморально чи огидно.

– Навіть не пригадую, що я тоді відповів.

– Ти сказав, що це ані аморально, ані огидно, а просто нудно. Це змусило мене замислитися над тим, що я живу нудним життям, немовби ходжу по колу.

– Он воно що. Що ж, це цікаво. То це одне зауваження. А як щодо другого?

– Ми обговорювали епітафії на могильних плитах. Не пам’ятаю чому, але, якщо не помиляюся, ти поцікавився, яку епітафію я обрав би для себе…

– Цілком може бути. Зазвичай я використовував це запитання, коли розмова заходила в глухий кут і треба було «розбурхати» співрозмовника. І що?

– Ти запропонував написати на моєму надгробному камені фразу: «Він любив трахатися». А тоді додав, що вона стала б непоганою епітафією і для мого собаки – і що, власне, ми могли б мати одну могильну плиту на двох.

– Крутий поворот. Невже я справді був таким грубим?

– Грубим чи ні – наразі це байдуже. Важливо те, що це було ефективно й дієво. Згодом, років із десять по тому, мені це стало в пригоді.

– Запізнілий ефект лікування! Я завжди припускав, що він набагато важливіший, аніж усі гадають. Завжди хотів дослідити цю тему. Але, зважаючи на те, що зараз у нас є спільні інтереси, скажи, чому під час нашої останньої зустрічі ти про це навіть словом не прохопився? Чому не зізнався, що я тобі допоміг – нехай навіть зовсім трішечки?

– Джуліусе, я не певен, що це якось пов’язано з темою нашої розмови. Ти маєш вирішити, чи хочеш стати моїм супервізором із психотерапії. І чи дозволиш мені натомість бути твоїм консультантом із Шопенгауера?

– Той факт, що ти не бачиш зв’язку, робить його ще більш очевидним. Філіпе, я не намагатимусь бути дипломатичним. Тому скажу прямо: я не впевнений, що ти маєш досить ґрунтовну базу, щоб стати терапевтом, а тому маю певні сумніви щодо доцільності цієї супервізії.

– Кажеш, я не маю «ґрунтовної бази»? А можна детальніше? – сказав Філіп, абсолютно не образившись.

– Гаразд, я спробую пояснити. Я завжди вважав, що психотерапія – це радше покликання, аніж фах, що це спосіб життя для тих, хто дбає про інших. У тобі я такої схильності до турботи не бачу. Гарний психотерапевт прагне зменшити страждання, допомогти людям розвиватися. А в тобі я бачу тільки зневагу до інших – зауваж, із яким презирством ти ставишся до своїх студентів. Психотерапевти мають налагоджувати зв’язок зі своїми пацієнтами, тоді як тобі байдуже, як почуваються інші. Візьмімо для прикладу нас із тобою. Після нашої телефонної розмови ти припустив, що я смертельно хворий. І водночас я не почув від тебе ані словечка співчуття чи розради.

– Невже ти гадаєш, що я допоміг би тобі, пробурмотівши кілька порожніх співчутливих слів? Я дав тобі більше, значно більше – підготував і прочитав цілу лекцію.

– Тепер розумію. Просто це важко було зрозуміти, Філіпе. Я відчув, що мене просто використовують, що тобі до мене байдуже. Для мене було б краще (і значно краще), якби ти висловлювався прямо, якби говорив з усім серцем. Це не обов’язково мало би бути щось монументальне – ти міг би просто поцікавитися моєю ситуацією чи настроєм. Господи, та ти міг просто сказати: «Мені дуже шкода про це чути». Невже це було так складно?

– Якби хворим був я, мені цього аж ніяк не хотілося б. Перед обличчям смерті я хотів би отримати інструменти, ідеї, бачення, що його пропонує Шопенгауер, – і саме цим я поділився з тобою.

– Філіпе, ти навіть зараз не хочеш поцікавитися, чи твоє припущення щодо моєї хвороби є правильним.

– А я помиляюся?

– Ну ж бо, Філіпе. Просто скажи – це ж не боляче.

– Ти сказав, що маєш серйозні проблеми зі здоров’ям. Може, розкажеш детальніше?

– Непоганий початок, Філіпе. Відкрите запитання наприкінці фрази – це, поза сумнівом, найкращий вибір.

Джуліус зробив паузу, намагаючись зібратися з думками й вирішити, наскільки він готовий відкритися Філіпу.

– Отже, зовсім нещодавно я дізнався, що в мене рак шкіри – злоякісна меланома, яка серйозно загрожує моєму життю, хоча мої лікарі запевняють, що принаймні протягом року моє здоров’я не погіршуватиметься.

– Тепер я ще більше певен, що погляди Шопенгауера, про які я говорив під час лекції, тобі дуже допомогли б, – зауважив Філіп. – Пам’ятаю, як під час мого лікування ти якось сказав, що життя – це «тимчасовий стан із постійним результатом». Це чистий Шопенгауер.

– Філіпе, але то був жарт.

– Ми обидва знаємо, що сказав би про жарти твій ґуру Зиґмунд Фройд, чи не так? Я стоятиму на своєму: у мудрості Шопенгауера є те, що стане тобі в пригоді.

– Філіпе, я не твій супервізор (до цього питання ми ще повернемося), але ось тобі мій перший урок з психотерапії – абсолютно безкоштовний. Найбільш важливими у психотерапії є не ідеї, бачення чи інструменти. Якщо наприкінці лікування ти поцікавишся в пацієнтів, якими були їхні враження від процесу вашої співпраці, що вони згадають? Вони ніколи не згадують про ідеї, але завжди пам’ятають про стосунки. Пацієнти рідко запам’ятовують важливу думку, що пролунала з вуст їхнього психотерапевта, але зазвичай із неабиякою ніжністю згадують особисті стосунки з ним. І я навіть ризикну припустити, що з тобою – та сама історія. Чому ти так добре мене запам’ятав, чому те, що між нами сталося, настільки на тебе вплинуло, що тепер, коли минуло стільки років, ти звернувся до мене з проханням про супервізію? Ідеться аж ніяк не про ті два зауваження, якими б провокаційними вони не були. Ні, я гадаю, йдеться про певний зв’язок між нами, який ти відчував. Гадаю, саме через нього, а також тому, що наші стосунки, якими складними вони не були, мали сенс, ти знову звернувся до мене, сподіваючись на відновлення цього зв’язку.

– Помилка на помилці, лікарю Герцфельд…

– Авжеж-авжеж, такі помилки, що сама лишень згадка про зв’язок змушує тебе знову повернутися до офіціозу.

– Помилка на помилці, Джуліусе. По-перше, я не хочу, щоб ти хибно вважав, що твоє бачення реальності і є реальністю – res naturalis, – а твоя місія полягає в тому, щоб нав’язувати це бачення іншим. Ти прагнеш стосунків, високо їх цінуєш, а тому робиш помилкове припущення про те, що я – і всі люди загалом – мають чинити так само, а якщо я стверджую протилежне, то просто пригнічую свою потребу в стосунках. Скидається на те, – вів далі Філіп, – що філософський підхід значно більше імпонує таким людям, як я. Правда ж у тому, що ми з тобою абсолютно різні. Я ніколи не відчував задоволення від спілкування з іншими людьми. Їхні задуми, вимоги, ефемерні дрібні прагнення, їхнє позбавлене сенсу життя – усе це суцільні нісенітниці, перепони на моєму шляху до спілкування з воістину великими світовими мислителями, яким справді є що сказати.

– То навіщо ставати психотерапевтом? Чому б тобі не залишитися з великими світовими мислителями? Навіщо змушувати себе допомагати тим, чиє життя позбавлене будь-якого сенсу?

– Якби ж то я отримав спадок, як Шопенгауер, і не мусив дбати про те, як триматися на плаву, запевняю: мене тут сьогодні не було б. Ідеться виключно про гроші. Витрати на навчання геть спустошили мій банківський рахунок, за викладацьку роботу я отримую копійки, коледж от-от збанкрутує, тож я маю великі сумніви щодо того, чи запропонують мені продовжити угоду. Зважаючи на мої потреби, мені вистачило б кількох клієнтів на тиждень. Я живу ощадливо, тож мені потрібна виключно свобода, щоб займатися тим, що мені найбільше подобається: читати, міркувати, медитувати, слухати музику, грати в шахи і ходити на прогулянки з моїм псом Регбі.

– Ти й досі не відповів на моє запитання: навіщо звертатися до мене, коли цілком зрозуміло, що мої методи роботи відрізняються від тих, за якими хочеш працювати ти? І ти ніяк не відреагував на моє припущення щодо того, що в наших колишніх стосунках є те, що тягне тебе до мене.

– Я не відреагував, бо це не має жодного стосунку до нашої справи. Та якщо для тебе це важливо, я висловлюся щодо твого припущення. Не варто робити висновок, що я ставлю під сумнів наявність базових міжособистісних потреб. Шопегауер і сам казав, що двоногі (так, це його термін) мусять триматися близько одне до одного коло вогнища, аби зігрітися. Утім, він також застерігав, що надто щільний контакт біля вогнища може призвести до загоряння. Йому імпонували дикобрази – вони теж тулилися одне до одного, щоб зігрітися, однак використовували свої голки, щоб триматися на відстані. Він цінував свою самотність понад усе – для того щоб бути щасливим, йому не потрібно було від чогось залежати. Цієї думки дотримувалися й інші видатні люди – скажімо, Монтень… Я теж остерігаюся двоногих, – говорив далі Філіп, – і погоджуюся з його думкою про те, що щаслива людина – це та, якій вдається уникати своїх ближніх. Хіба ж ти не погоджуєшся з тим, що саме двоногі створили на Землі справжнє пекло? Шопенгауер казав: «Homo homini lupus» – людина людині вовк; я переконаний, що це він надихнув Сартра на його працю «Виходу немає».

– Усе це так, Філіпе. Але ти тільки підтверджуєш мою думку: ти ще не готовий до роботи психотерапевтом. Твій підхід не враховує дружніх стосунків.

– Щоразу, як я до когось тягнувся, у результаті я втрачав частину себе. Раніше в мене ніколи не було друзів, і я не маю наміру розвивати такі стосунки. Імовірно, ти пам’ятаєш, що я був єдиною дитиною в сім’ї, мати мною геть не цікавилася, а батько був нещасним і врешті-решт вкоротив собі віку. Якщо чесно, я ніколи не зустрічав людини, яка запропонувала б мені те, що мене справді цікавить. І не тому, що я її не шукав. Щоразу, коли я намагався з кимсь потоваришувати, мій досвід скидався на досвід Шопенгауера. Він бо зауважував, що зустрічав тільки жалюгідних негідників, дурників, злих і підлих людей. Звісно, я кажу про живих людей, а не про великих мислителів минулого.

– Але ж ти зустрів мене, Філіпе.

– То були професійні стосунки. Я мав на увазі дружбу.

– Ці переконання чудово ілюструє твоя поведінка. Зважаючи на твоє презирство та брак соціальних навичок (до речі, саме презирство його й спричинило), чи зможеш ти взагалі спілкуватися з пацієнтами як психотерапевт?

– Тут наші думки збігаються – я погоджуюся з тим, що маю попрацювати над соціальними навичками. Як говорив Шопенгауер, трохи приязності й тепла допомагають маніпулювати людьми, адже, якщо ми хочемо виліпити щось із воску, спершу треба його нагріти.

Хитаючи головою, Джуліус підвівся. Він налив собі чашку кави й почав ходити кімнатою туди-сюди.

– Виліпити з воску? Ця метафора не просто погана – це, чорт забирай, одна з найгірших метафор для психотерапії, яку я будь-коли чув. Точніше, вона найгірша з усіх. Я бачу, ти не надто переймаєшся добором слів. І тим самим, зізнаюся, робиш свого друга й терапевта Артура Шопенгауера для мене ще більш неприйнятним.

Джуліус знову сів на місце, зробив кілька ковтків кави, а тоді сказав:

– Не пропонуватиму тобі кави, бо припускаю, що тобі потрібне одне – відповідь на твоє прохання щодо супервізії. Ти настільки на цьому зациклений, що я вирішив бути милостивим і припинити цю дискусію. Отже, ось що я вирішив щодо твоєї супервізії…

Філіп, який під час усієї розмови відвертав свій погляд, уперше подивився на Джуліуса.

– Філіпе, ти маєш гострий розум. Ти багато що знаєш. Можливо, ти знайдеш спосіб застосувати своє знання на благо психотерапії. Можливо, ти навіть зробиш суттєвий внесок у цю галузь. Я щиро на це сподіваюся. Але ти не готовий стати психотерапевтом. Як не готовий і до супервізії. Твої навички спілкування, здатність співпереживати, усвідомлення потреб інших людей – над усім цим треба попрацювати. І неабияк попрацювати. І я хочу тобі допомогти. Одного разу мені це не вдалося, але тепер я отримав ще один шанс. Філіпе, чи можу я стати твоїм союзником?

– Я відповім на це запитання, коли почую твою пропозицію – як я розумію, вона от-от прозвучить.

– О Господи! Гаразд, ось моя пропозиція. Я, Джуліус Герцфельд, погоджуюся стати супервізором Філіпа Слейта за умови – і виключно за умови – що він півроку відвідуватиме заняття моєї групи як пацієнт.

Такий вражений вигляд Філіп, мабуть, мав уперше. Такого повороту він аж ніяк не очікував.

– Ти жартуєш?

– Я ще ніколи не був таким серйозним.

– Невже ти не розумієш, що після стількох років купання в лайні я нарешті зібрав своє життя докупи? Я ж сказав, що хочу заробляти на життя як психотерапевт – і для цього мені потрібен супервізор. Це все, що мені потрібно. Натомість ти пропонуєш мені те, чого я не хочу й не можу собі дозволити.

– Повторюю: ти не готовий ані до супервізії, ані до того, щоб стати психотерапевтом-практиком, однак я гадаю, що групова терапія допоможе відновити брак певних навичок. Це мої умови. Спершу ти пройдеш курс групової терапії – і тільки потім я стану твоїм супервізором.

– А яка ціна занять?

– Невисока. Сімдесят доларів за півтори години. Одразу зауважу, що плата є обов’язковою, навіть якщо пропустив заняття.

– Скільки пацієнтів у групі?

– Я стараюся, щоб їх було не більше, ніж сім.

– Сімдесят помножити на сім – чотириста дев’яносто доларів за півтори години. Цікавий комерційний підхід. А в чому суть групової терапії, якщо розглядати саме твій підхід?

– Суть? Про що ми взагалі говоримо? Послухай-но, Філіпе, скажу тобі прямо: як ти можеш бути психотерапевтом, якщо ти, чорт забирай, нічого не тямиш у своїх стосунках з іншими людьми?

– Стоп-стоп. Це я якраз зрозумів. Просто не зовсім точно висловився. Я ніколи не відвідував групову терапію, тому потребую пояснень – як це взагалі працює? Яка мені користь із того, щоб слухати, як хтось інший виносить своє життя й проблеми на загал? Ідея такого хору нещасних мені геть не імпонує, хоч Шопенгауер і зазначав: завжди приємно дізнаватися про тих, хто страждає більше, ніж ти сам.

– То ти хочеш, щоб я тобі все розтлумачив. Це справедливо. Я завжди надаю всі необхідні пояснення кожному пацієнтові, який приєднується до групи. Так має чинити будь-який психотерапевт. Дозволь мені пояснити мою думку. По-перше, мій підхід зосереджений на аналізі міжособистісних стосунків. Я припускаю, що кожен пацієнт приєднується до групи через труднощі в розвитку тривалих стосунків…

– Але ж це маячня. Я не хочу й не потребую…

– Знаю, знаю. Просто послухай – більше я нічого не прошу. Зауваження про труднощі у спілкуванні – це моє припущення. Я припускаю, що причина саме в цьому, погоджуєшся ти зі мною чи ні. Що ж до мети моєї групової терапії, тут усе чітко: я хочу допомогти кожному членові групи якомога краще зрозуміти, як він або вона ставиться до інших учасників, включно з психотерапевтом. Я дотримуюся принципу «тут і зараз» – як психотерапевт ти неодмінно маєш його опанувати. Іншими словами, група працює аісторично: ми зосереджуємося на тому, що відбувається зараз. Немає жодної потреби глибоко досліджувати минуле кожного члена групи – важливим є виключно оцей конкретний проміжок часу. І отут не треба зважати на те, що говорять про свої колишні стосунки члени групи. Я припускаю, що вони поводяться у групі так само, як і в реальному житті, і стикаються з аналогічними труднощами. А ще я переконаний, що в результаті вони застосовуватимуть досвід спілкування, отриманий у групі, у спілкуванні з людьми поза її межами. Це зрозуміло? Можу надати тобі інформаційні матеріали, якщо в цьому є необхідність.

– Зрозуміло. Чи є якісь основні правила перебування в групі?

– По-перше, повна конфіденційність: ти не можеш розповідати іншим про членів групи. По-друге, ти маєш бути максимально відкритим і чесно ділитися своїми враженнями про інших учасників. По-третє, усе відбувається тільки в межах групи. Якщо хтось із учасників починає спілкуватися за її межами, про це обов’язково треба повідомити іншим – зазвичай це обговорюється на зустрічі.

– І тільки за цієї умови ти погодишся стати моїм супервізором?

– Саме так. Хочеш, щоб я тебе навчив? Ось моя обов’язкова умова.

Якусь мить Філіп сидів мовчки – він заплющив очі і сперся чолом на переплетені руки. А тоді розплющив очі і сказав:

– Я пристану на твої умови, якщо ти зарахуєш години роботи в групі як супервізію.

– Це вже занадто, Філіпе. Ти уявляєш, наскільки це проблематично з точки зору професійної етики?

– А ти можеш собі уявити, наскільки проблематичною є для мене твоя пропозиція? Працювати над стосунками з іншими людьми – і це при тому, що я ніколи не хотів ні до кого прив’язуватися. До того ж ти сам сказав, що вдосконалення соціальних навичок сприятиме моєму професійному розвитку.

Джуліус підвівся, відніс чашку до раковини й похитав головою. У що він взагалі дозволив себе втягнути? А тоді знову сів на місце, повільно видихнув і сказав:

– Досить справедливо. Я зарахую години групової терапії як супервізію.

– І ще одне. Ми так і не обговорили деталі нашого бартеру – зокрема те, як я знайомитиму тебе з Шопенгауером.

– Філіпе, усе, що стосується цього напряму нашої співпраці, зачекає. Ось ще один важливий момент: уникай подвійних стосунків із пацієнтами – вони заважатимуть терапії. Ідеться про будь-які неформальні стосунки: романтичні, ділові – й навіть стосунки між учителем та учнем. Отже, я хотів би (і тобі це теж буде на користь), щоб наші стосунки були абсолютно зрозумілими. Саме тому й пропоную почати з групових занять. Згодом, у майбутньому, ми перейдемо до супервізії, а тоді вже, можливо, настане час (хоча я не обіцяю) і для філософських занять. Щоправда, зараз я не відчуваю ані найменшого бажання вивчати Шопенгауера.

– Але ми все-таки могли б домовитися щодо оплати за мої майбутні консультації з філософії.

– Філіпе, про це ще рано думати. До цього ще так далеко.

– Я все одно хотів би обговорити оплату.

– Філіпе, ти не припиняєш мене дивувати. Ти хвилюєшся з приводу всіляких дрібниць, а серйозні речі взагалі не сприймаєш.

– Байдуже. То як щодо грошей?

– Зазвичай я беру за супервізію стільки ж, скільки мені платять за індивідуальну терапію – з невеликою знижкою для початківців.

– Гаразд, – кивнув Філіп.

– Зажди-но, Філіпе, я хочу переконатися, що ти зрозумів: ідея консультацій, заснованих на творчості Шопенгауера, мені зараз не надто імпонує. Коли ми вперше про це заговорили, я просто поцікавився, як Шопенгауер тобі допоміг. А ти з готовністю за це вхопився й заявив, що ми просто-таки уклали угоду.

– Сподіваюся, мені вдасться тебе зацікавити. Він може дати нашій галузі багато цінного. Він багато в чому випередив Фройда, який тільки те й зробив, що запозичив його ідеї – всі до одної, причому без дозволу.

– Гаразд, я зроблю все можливе. Але скажу ще раз: більшість із того, що ти розповідав про Шопенгауера, аж ніяк не розпалило моєї цікавості – мені не хочеться дізнатися про нього більше.

– Включно з тим, що я говорив на лекції про його погляди на смерть?

– Особливо це. Ідея про те, що після смерті ми возз’єднуємося з якоюсь розмитою, ефемерною і всеохопною життєвою силою, мене аж ніяк не заспокоює. Що мені з того, якщо моя свідомість припинить своє існування? Так само – що мені дасть усвідомлення того факту, що молекули мого тіла розсіються у всесвіті, а моя ДНК колись стане частиною іншого живого створіння?

– Було б добре, якби ми разом почитали його роздуми на тему смерті й незнищенності єства. І тоді, я певен…

– Не зараз, Філіпе. Смерть мене зараз мало цікавить – я хочу відчути всю повноту життя, скільки б часу мені не лишилося. Ось що мене турбує.

– Смерть завжди поряд – це небокрай усіх наших турбот і переживань. З цього приводу дуже чітко висловився Сократ: «Щоб навчитися правильно жити, спершу навчися правильно вмирати». І Сенека: «Ніхто не здатен так насолоджуватися життям, як той, хто хоче і готовий з ним попрощатися».

– Авжеж, авжеж, мені знайомі ці мудрі вислови, і, можливо, в них щось є – теоретично. І я зовсім не проти запровадження філософської мудрості в галузь психотерапії. Я обома руками за. Я знаю, що Шопенгауер дуже допоміг тобі в багатьох аспектах. Але не в усіх – очевидно, що ти ще маєш над собою попрацювати. Отут нам і стане в пригоді групова терапія. Сподіваюся побачити тебе на занятті у понеділок о пів на п’яту.