Читать книгу Шопенгауер як ліки - Ірвін Ялом - Страница 6

Життя – жалюгідна штука. Я вирішив присвятити своє життя роздумам на цю тему.

На Юніон-стрит панував сонячний і святковий настрій. Дзенькіт виделок і ножів та жваві розмови долинали з боку численних закладів з літніми терасами – «Prego», «Beetlenut», «Exotic Pizza», «Perry’s»… Бірюзові й пурпурові повітряні кульки, що ними прикрасили місця для паркування, закликали завітати на вуличний розпродаж. Та коли Джуліус прямував до офісу Філіпа, він навіть не дивився ані в бік людей, які обідали за столиками, ані на вуличні прилавки, що вгиналися під дизайнерським одягом минулих сезонів. Він навіть не зупинявся біля вітрин своїх улюблених магазинів – антикварної крамнички японських меблів, тибетської крамнички й навіть «Азіатських скарбів», де було виставлено розкішну барвисту черепицю вісімнадцятого століття із зображенням казкової войовничої жінки – він рідко проминав її без того, щоб помилуватися нею.

Про смерть він теж не думав. Загадки, пов’язані з Філіпом Слейтом, розігнали ці неприємні й тривожні думки. Передусім він дивувався, що той взагалі зринув у пам’яті – і до того ж настільки ясно. Де ж ховалося все, що стосувалося Філіпа, протягом цих років: його обличчя, ім’я, історія? Довелося визнати той факт, що про його спогади про Філіпа подбала нейрохімія, записавши їх десь на корі головного мозку. Скидалося на те, що весь цей час Філіп перебував в окремій нейронній системі з аналогічною назвою – «Філіп», а внаслідок стимуляції цієї системи відповідними нейротрансмітерами миттю збадьорився і на примарному екрані його візуальної кори проступив його чіткий образ. Джуліусу було трохи моторошно від думки про те, що в його мозку живе мікроскопічний робот, який відроджує спогади, коли йому заманеться.

Та ще більше інтригувало його бажання зустрітися з Філіпом особисто. Чому з усіх колишніх пацієнтів із глибин його пам’яті зринув саме Філіп? Можливо, тому, що лікування було суцільною невдачею? Звісно, тут було щось більше. Зрештою, в нього були й інші пацієнти, яким так і не вдалося допомогти. Проте більшість імен та облич стерлися з його пам’яті, не залишивши по собі жодного сліду. А можливо, більшість його «невдач» просто швидко припиняли лікування, а Філіп був «унікальним», бо приходив знову і знову? Та ще й як приходив! За три роки, що були справжньою мукою, він не пропустив жодної зустрічі. Жодного разу не спізнився, навіть на хвилину, бо не хотів змарнувати навіть дещицю оплаченого часу. А тоді одного дня – без жодного попередження – наприкінці терапевтичної сесії Філіп безапеляційно оголосив, що це їхня остання зустріч.

Та навіть коли Філіп припинив лікування, Джуліус все одно не вважав його безнадійним хворим. Щоправда, тоді в нього часто з’являлися думки про те, що насправді вилікувати можна все. Чому ж він зазнав поразки? Філіп був серйозно налаштований працювати зі своїми проблемами, він був наполегливим, розумним, кмітливим… Проте симпатії до нього не виникало. Джуліус рідко працював із пацієнтами, які йому не подобалися, однак він знав: у тому, що Філіп йому не подобається, немає нічого особистого – він нікому не сподобався б. Згадати хоча б те, що в нього ніколи не було друзів!

І хоча Філіп йому страшенно не подобався, Джуліус був у захваті від того, наскільки складною інтелектуальною загадкою той виявився. Його головна скарга: «Чому я не можу робити те, що насправді хочу?» – була яскравим прикладом паралічу волі. Незважаючи на те, що терапія не сприяла покращенню стану Філіпа, вона була напрочуд корисною для Джуліусових досліджень: безліч ідей, що народилися під час їхніх бесід, він виклав у своїй славнозвісній статті «Психотерапевт і сила волі», а пізніше й у книзі «Бажання, воля і дія». На якусь мить йому сяйнула думка: можливо, він використовував Філіпа? Може, саме зараз, коли його огорнуло відчуття єднання з іншими, він зможе спокутувати свою провину та навіть завершити те, що йому не вдалося тоді?

Номер 4-31 на Юніон-стрит був скромною двоповерховою будівлею з поштукатуреним фасадом. У вестибюлі Джуліус побачив табличку з іменем Філіпа: «Філіп Слейт, д-р філос. наук. Філософське консультування». Філософське консультування? Це що, в біса, таке? Джуліус насмішкувато гмикнув: із таким успіхом зовсім скоро можна буде пройти перукаротерапію чи терапію бобовими культурами. Він піднявся сходами й натиснув кнопку дзвінка.

Пролунав дзвінок, клацнули двері – і Джуліус опинився у крихітній приймальні з голими стінами, де не було жодних меблів, крім чорного дерматинового диванчика, що аж ніяк не вабив до себе. За кілька метрів, біля входу в кабінет, стояв Філіп. Він кивнув Джуліусу, щоб той проходив далі, однак сам не зробив жодного кроку назустріч. Рукостискання теж ніхто не пропонував.

Джуліус подумки порівнював реального Філіпа з образом, що зринув у його пам’яті. Ну дуже схоже. За останні двадцять п’ять років той майже не змінився, хіба що навколо очей з’явилися незначні зморшки та трохи обвисла шкіра на шиї. Світло-каштанове волосся так само зачесане назад, погляд зелених очей не втратив своєї гостроти, але Філіп так само його відводить. Джуліус пригадав: протягом усього часу, що тривало лікування, їхні погляди майже ніколи не зустрічалися. Філіп нагадав йому одного з неймовірно пихатих і самовпевнених студентів, які сидять на лекціях і ніколи нічого не записують, тоді як Джуліус та інші похапцем занотовують кожну крихту інформації, що може знадобитися на іспиті.

Увійшовши до кабінету Філіпа, Джуліус одразу зауважив його «спартанський» стиль – потертий стіл, завалений паперами, стільці, що не пасували один до одного й були страшенно незручними на вигляд… Стіну прикрашав самотній диплом у рамці. Джуліус хотів було кинути саркастичну репліку, проте стримався, сів на стілець, на який показав Філіп, і почав чекати, доки господар скаже своє слово.

– Стільки часу спливло. Справді немало, – Філіп говорив спокійно і впевнено, як годиться професіоналу. Він зовсім не нервувався з приводу того, що вони зі старим психотерапевтом помінялися своїми ролями.

– Двадцять два роки. Я нещодавно переглядав свої старі записи.

– А чому саме зараз, лікарю Герцфельд?

– Це означає, що наша світська бесіда вже добігла кінця?

Чорт забирай, ні! Джуліус подумки вилаяв себе. Негайно припини! Він геть забув, що в Філіпа зовсім немає почуття гумору.

Однак той ніяк на це не відреагував.

– Основні принципи ведення бесіди, лікарю Герцфельд. Ви знаєте, що й до чого. Спершу слід окреслити межі. Ми вже домовилися про місце й час – і я пропоную вам цілу годину, на відміну від ваших 50-хвилинних консультацій, а потім оплата послуг – або ж її відсутність. Отже, наш наступний крок – визначити мету й цілі. Лікарю Герцфельд, я повністю до ваших послуг – і докладу всіх зусиль, щоб наша зустріч була для вас максимально корисною.

– Гаразд, Філіпе, дуже дякую. Твоє запитання «Чому саме зараз?» – напрочуд доречне, я й сам його завжди використовую. Воно допомагає зосередитися на головному. Не гаяти час та одразу взятися до справи. Як я вже казав під час нашої телефонної розмови, я маю певні проблеми зі здоров’ям – власне, вони досить суттєві. І от – у мене з’явилося бажання озирнутися назад. Оцінити свою працю, успіхи й поразки. Можливо, це вік такий, коли хочеться підбити підсумки. Гадаю, коли тобі виповниться шістдесят п’ять, ти мене зрозумієш.

– Я приймаю ваші слова щодо підбиття підсумків на віру. Я не розумію вашого прагнення знову зустрітися зі мною чи з будь-яким іншим клієнтом, бо мені такі бажання не притаманні. Пацієнти платять мені гроші, а натомість отримують мою експертну думку. На цьому наша співпраця закінчується. Коли ми прощаємося, вони знають, що отримали дещо цінне, а я не маю сумнівів, що доклав до цього максимум зусиль. Але я навіть не можу уявити, щоб мені забажалося побачити когось із них знову. Утім, я до ваших послуг. З чого почнемо?

Зазвичай Джуліус не приховував своїх думок під час бесіди. То була одна з його сильних рис – пацієнти довіряли йому, оскільки він був відвертим і щирим. Але сьогодні він змусив себе прикусити язика. Його спантеличила різкість Філіпа, однак він прийшов не для того, щоб давати йому якісь поради. Джуліус хотів почути відверту думку Філіпа про їхню спільну роботу, тож що менше він розповідатиме про свій психічний стан, то краще. Якби Філіп знав про його відчай, невпинний пошук сенсу, бажання переконатися в тому, що він таки відіграв важливу роль у його житті, то, звісно, пожалів би його й запевнив у тому, що саме так і було. Або ж, зважаючи на свій складний характер, зробив би абсолютно протилежне.

– Що ж, дозволь мені спершу подякувати за те, що ти зголосився зі мною зустрітися. Ось що мені потрібно: по-перше, я хочу дізнатися твою думку про нашу співпрацю: що допомогло, а що ні. По-друге – і це вже серйозніше – я хочу дізнатися, яким було твоє життя з моменту нашої останньої зустрічі. Мені завжди подобалося слухати про те, як закінчилася та чи інша історія.

Навіть якщо Філіпа здивувало таке прохання, він цього не показав. Просто кілька хвилин сидів мовчки, заплющивши очі й склавши пальці. А тоді без поспіху заговорив:

– Історія ще не закінчилася. Власне, за останні кілька років моє життя зробило настільки крутий поворот, що в мене з’явилося відчуття: це тільки початок. Однак дотримуватимуся чіткої послідовності подій і почну з терапії. Загалом мушу сказати, що лікування, яке ви проводили, було повним фіаско. Марнування часу й грошей – ось чим воно насправді було. Гадаю, як пацієнт я робив усе, що від мене вимагалося. Пригадую, що я активно з вами співпрацював, докладав усіх можливих зусиль, регулярно приходив на зустрічі, сплачував рахунки, запам’ятовував сни, виконував усі ваші вказівки. Ви згодні?

– Чи згоден я, що ти був готовим до активної співпраці? Безперечно. Скажу навіть більше – ти залишився в моїй пам’яті як напрочуд самовідданий пацієнт.

Філіп знову витріщився на стелю, а тоді кивнув і продовжив:

– Пригадую, що лікування тривало протягом трьох років. Здебільшого ми зустрічалися двічі на тиждень. Це багато годин – як мінімум, дві сотні. І близько двадцяти тисяч доларів.

Почувши це, Джуліус хотів було втрутитися – щоразу, коли пацієнт порушував цю тему, він зазвичай зауважував, що це «крапля в морі». А тоді наголошував на тому, що проблеми, з якими пацієнт прожив добру частину свого життя, неможливо швидко вирішити навіть за найефективнішої терапії. А ще Джуліус часто говорив про власний досвід – про те, що під час своєї практики він відвідував заняття п’ять разів на тиждень протягом трьох років – загалом сімсот годин! Але тепер Філіп не був його пацієнтом і він не мусив у чомусь його переконувати. Він прийшов, щоб слухати. А тому прикусив губу й не зронив ані слова. Філіп вів далі:

– Коли я до вас прийшов, моє життя просто розвалювалося, та якщо точніше, я був у повній «ямі». Хімік, який розробляє нові способи вбивства комах, – мені остогидла моя робота, набридло життя, остогидло все, крім філософських книжок та великих загадок історії. Утім, до вас я звернувся через свої сексуальні проблеми. Пригадуєте?

Джуліус кивнув.

– Я не міг себе контролювати. Усе, що мені було потрібно, – це секс. Повна одержимість. Я просто не міг насититися. Зараз, коли я згадую, як я жив, яким було моє життя, мене аж дрож проймає. Я ж бо намагався спокусити якомога більше жінок. Після коїтусу відчував тимчасове полегшення, та невдовзі все починалося знову – бажання перемагало.

Джуліус насилу стримав посмішку, коли почув слово «коїтус» – він пригадав, що Філіп, хоч і провадив розпусне життя, завжди уникав «поганих» слів.

– Саме в той короткий проміжок часу – одразу після коїтусу, – вів далі Філіп, – я міг жити на повну, в гармонії з собою. Отоді я нарешті міг звернутися до геніїв минулого.

– Авжеж, я пам’ятаю твоє захоплення працями Аристарха й Зенона.

– Так, ними, а пізніше й багатьма іншими. Однак ці «просвітлення», миті, коли я не був одержимим, були надто короткими. Але тепер я вільний – я піднявся вгору над самим собою. Мабуть, час повернутися до аналізу мого лікування. Ви ж про це хотіли дізнатися передусім?

Джуліус знову кивнув.

– Я пам’ятаю, що дуже прив’язався до нашої терапії. Вона перетворилася на ще одну одержимість, але, на превеликий жаль, не посіла місце сексуальної одержимості – тож вони просто співіснували. Пам’ятаю, що з нетерпінням чекав кожного сеансу, однак через годину йшов додому абсолютно розчарований. Зараз мені важко пригадати, що ми тоді загалом робили – гадаю, намагалися зрозуміти природу моєї одержимості з точки зору мого минулого. Щось з’ясовували – ми повсякчас намагалися щось з’ясувати. Однак кожний висновок я сприймав з підозрою. Жодне з припущень не було досить обґрунтованим, не підтверджувалося фактами, а найгірше було те, що жодне з них аж ніяк не вплинуло на мою одержимість. А то таки була одержимість, я це добре знав. Як знав і те, що мушу з цим покінчити, причому раз і назавжди. Час минав, і врешті-решт я усвідомив, що ви не знаєте, як мені допомогти, тож я просто втратив віру в результативність нашої спільної праці. Пригадую, що ви витрачали силу-силенну часу на аналіз моїх стосунків з іншими людьми, і особливо з вами. Як на мене, то була суцільна нісенітниця. Такої думки я дотримувався тоді й дотримуюся зараз. З часом наші зустрічі стали для мене болісними, мені було непросто продовжувати досліджувати наші стосунки, немовби вони існували, немовби тривали певний час чи були чимось більшим, аніж простим «наданням платних послуг».

Після цих слів Філіп замовк і поглянув на Джуліуса, розвівши руками, немовби хотів сказати: «Ну вибач – ти сам хотів почути правду!»

Джуліус був приголомшений. Здавалося, замість нього заговорив хтось чужий:

– Дякую за чесність, Філіпе. Чекаю на продовження історії: що трапилося з тобою потім?

Філіп склав долоні докупи й притулився підборіддям до кінчиків пальців. Він дивився на стелю, немовби збираючись із думками. А тоді нарешті сказав:

– Гаразд, ідемо далі. Почну з роботи. Мої заслуги в галузі розробки гормональних речовин, які запобігали активному розмноженню комах, принесли компанії гарні прибутки, і моя зарплата суттєво зросла. Але на той час мене вже просто нудило від хімії. Коли ж мені виповнилося тридцять, я отримав права на один із трастових фондів, що належали моєму батькові. І відчув себе вільним. Кілька років я міг узагалі не думати про гроші, тож скасував передплату на всі періодичні видання з хімії, звільнився з роботи й присвятив себе тому, чого прагнув – пошуку істини. Відчуття нещастя, тривоги, сексуальна одержимість – вони нікуди не зникли. Я намагався працювати з іншими психотерапевтами, однак вони змогли дати мені не більше, ніж ви. А один із них – до речі, він навчався разом із Юнгом – припустив, що мені потрібно дещо більше, аніж звичайна психотерапія. Він сказав, що людині з такою залежністю, як моя, найкраще було б вдатися до духовного переродження. Його припущення спонукало мене звернутися до релігійної філософії – особливо течій і практик Далекого Сходу – з-поміж інших вони, на мій погляд, мали сенс. Усі інші релігії не вдавалися до ґрунтовного розгляду філософських питань – натомість вони використовували Бога, уникаючи істинного філософського аналізу. Я навіть провів кілька тижнів у духовних центрах, де займалися медитацією. Мушу зізнатися, було досить цікаво. Це не допомогло подолати одержимість, але водночас у мене з’явилося відчуття, що там таки криється щось важливе. Просто я ще не був до цього готовий.

Тим часом, за винятком періоду вимушеного «утримання» в ашрамі, хоч навіть там мені вдалося прослизнути в кілька «шпарин», я продовжував свою гонитву за сексуальними задоволеннями. Як і раніше, я спав із багатьма жінками – десятками, сотнями. Іноді в мене було по дві жінки на день – будь-де, будь-коли, я шукав їх постійно, так само, як і тоді, коли ми з вами зустрічалися. Секс на один-два рази – а тоді знов усе спочатку. А опісля – жодного відчуття захвату. Знаєте, є таке прислів’я: «Перший раз буває тільки раз». – Філіп підвів голову й обернувся до Джуліуса: – Я пожартував, лікарю Герцфельд. Пригадую, ви якось сказали, що вас вражає той факт, що під час наших зустрічей я жодного разу не пожартував.

Настрій Джуліуса аж ніяк не спонукав його до веселощів, однак він вичавив із себе щось схоже на усмішку, хоч і впізнав у цьому bon mot1 власну саркастичну заувагу, яку колись зробив під час розмови з Філіпом. Той нагадував йому механічну ляльку, з голови якої стирчав великий заводний ключ. Час знову його завести.

– Що ж було потім?

Не відводячи погляду від стелі, Філіп знову почав говорити:

– А тоді одного дня мені сяйнула думка. Оскільки жоден із психотерапевтів не годен був мені допомогти – перепрошую, лікарю Герцфельд, але ви теж потрапили до цього переліку…

– Я вже починаю про це здогадуватися, – втрутився Джуліус і похапцем додав: – Не треба вибачень. Я ціную твою чесність.

– Перепрошую, не хотів про це розводитися. Отже, оскільки терапія не була ефективною, я вирішив вдатися до самозцілення за допомогою курсу бібліотерапії, що охоплював би думки наймудріших людей, які будь-коли жили на цьому світі. Тож я взявся до систематичного читання філософських праць, починаючи з давньогрецьких досократиків і закінчуючи Поппером, Роулзом і Квайном. Через рік навчання моя одержимість залишилася незмінною, однак я зробив кілька важливих висновків: я на правильному шляху, філософія – це моє. То був суттєвий крок уперед – пригадайте, як часто ми говорили про те, що я ніде у світі не почуваюся як удома.

– Авжеж, це я теж пам’ятаю, – кивнув Джуліус.

– А тоді мені спало на думку таке: оскільки я планую присвятити найближчі роки читанню філософських праць, чому б не перетворити це на свій фах? Гроші все одно колись закінчаться. Тому я вирішив здобути ступінь доктора філософських наук у Колумбійському університеті. Навчання було успішним – я написав солідну дисертацію і вже за п’ять років отримав бажаний ступінь. Розпочав свою викладацьку кар’єру, а потім, буквально кілька років тому, зацікавився прикладною або ж «клінічною філософією» – особисто я надаю перевагу саме останньому терміну. Як бачите, тепер я тут.

– Ти не закінчив розповіді про своє зцілення.

– Саме тоді, коли я читав усі ці праці в Колумбії, я познайомився з одним психотерапевтом. То був ідеальний терапевт: він запропонував мені те, чого не міг дати жодний інший спеціаліст.

– У Нью-Йорку? А як його звали? Він працював у Колумбійському університеті? До якої школи належав?

– Його звали Артуром… – на мить Філіп замовк і глянув на Джуліуса з ледь помітною посмішкою.

– Артуром?

– Так. Артур Шопенгауер – мій психотерапевт.

– Шопенгауер? Філіпе, це ще один жарт?

– Я ніколи не був таким серйозним.

– Зізнаюся, я не надто з ним знайомий – чув тільки різні кліше про притаманний йому похмурий песимізм. Ніколи не чув, щоб його ім’я вживали в контексті психотерапії. Як він тобі допоміг? Що…

– Не хочеться вас перебивати, лікарю Герцфельд, але до мене скоро прийде клієнт. А я, як і раніше, не люблю запізнюватися – тут я зовсім не змінився. Я розповім про це детальніше іншим разом. Як терапевт він відіграв важливу роль у моїй історії. Скажу без перебільшення: своїм життям я завдячую генію Артура Шопенгауера.

1

Bon mot (фр.) – смішний вислів, жарт. (Тут і далі прим. перекл.)