Читать книгу Шопенгауер як ліки - Ірвін Ялом - Страница 14

Перше заняття Філіпа

Найбільша мудрість – це насолоджуватися теперішнім як найвищою метою життя, бо тільки воно є реальним, тоді як усе інше – то просто гра уяви. Та водночас це можна назвати й найбільшою дурістю, бо воно скороминуще й зникає, мов сон, а тому не варте серйозних зусиль.

Філіп прийшов на своє перше заняття з групової терапії за п’ятнадцять хвилин до його початку. На ньому був той самий одяг, що й під час двох попередніх зустрічей із Джуліусом: пожмакана й вилиняла картата сорочка, штани кольору хакі й вельветовий піджак. Джуліуса вкотре вразило те, з якою байдужістю Філіп ставився до свого одягу, меблів в офісі, своїх студентів, та й загалом до всіх, із ким він спілкувався, і його знову охопили сумніви. Чи правильно він учинив, запропонувавши Філіпові групову терапію? То було виважене професійне рішення або ж просто прояв огидного зухвальства?

Зухвальство: банальна самовпевненість, нахабство. Зухвальство: найкраще цю рису ілюструє історія про хлопця, який убив своїх батьків, а тоді благав про помилування суддів – він-бо тепер сирота. Це слово часто зринало в пам’яті Джуліуса, коли він міркував про власний підхід до життя. Можливо, зухвальство було його вродженою рисою, однак він уперше усвідомив це восени того року, коли йому виповнилося п’ятнадцять, – його родина якраз переїхала з Бронкса до Вашингтона, округ Колумбія. Його батько, який саме мав певні фінансові труднощі, перевіз родину до невеличкого будиночка з терасою на Фарраґут-стрит у північно-західній частині Вашингтона.

Про те, які саме то були труднощі, у родині ніхто не говорив, однак Джуліус був певен, що йшлося про іподром «Акведук» та Кралю – конячку, якою він володів спільно з Віком Вічелло, своїм партнером із покеру. То був слизький тип із рожевим носовичком у кишені жовтого спортивного піджака. Він ніколи не приходив до них додому, якщо там була мати Джуліуса.

Після переїзду батько знайшов нову роботу – тепер він був директором крамнички алкогольних товарів. Власника, його двоюрідного брата, у віці сорока п’яти років звалила з ніг ішемічна хвороба серця – лютий ворог, який покалічив або вбив ціле покоління п’ятдесятирічних ашкеназьких євреїв, які зростали на густій сметані та жирній грудинці. Батько ненавидів нову роботу, однак саме завдяки їй родина не мала фінансових проблем. Йому добре платили, і, крім того, саме завдяки роботі батько тримався подалі від «Лауреля» і «Пімліко» – двох місцевих іподромів.

У вересні 1955 року, у свій перший день у школі Рузвельта, Джуліус вирішив стати іншою людиною, і це рішення стало доленосним. У Вашингтоні його ніхто не знав – чиста душа, не заплямована минулим. За три останні роки, які він провів у публічній школі № 1126 у Бронксі, йому не було чим пишатися. Джуліус значно більше цікавився азартними іграми, аніж навчанням, і щодня валандався в боулінг-клубі, роблячи ставки на себе або свого друга Марті Ґеллера, який класно подавав лівою. А ще трохи заробляв дрібним букмекерством, пропонуючи ставки десять до одного на будь-яких трьох гравців, за участю яких у будь-який обраний день буде здійснено шість ударів. Байдуже, на кого робили ставки жертви його махінацій: на Мантла, Келайна, Аарона, Вернона чи Стена (Чувака) М’юзіла – вигравали вони рідко, хіба що раз на двадцять-тридцять ігор. Джуліус тусувався з компанією однодумців, намагався поводитися як жорсткий вуличний боєць, щоб залякати тих, кому забажалося б повернути свої грошенята, на навчання здебільшого не зважав, щоб залишатися «крутим хлопцем», й іноді тікав з уроків, щоб спостерігати, як Мантл захищає центр на стадіоні «Янкі».

Усе змінилося того дня, коли Джуліуса разом із батьками викликали до директора. Той показав їм букмекерський обліковий журнал, який хлопець марно намагався знайти протягом останніх кількох днів. Незважаючи на те, що покарання йому уникнути не вдалося (жодних вечірніх прогулянок аж до кінця навчального року, жодних боулінг-клубів, жодних походів на стадіон «Янкі», жодних кишенькових грошей), Джуліус помітив, що батько на нього не сердиться – ба навіть навпаки, його заінтригували деталі схеми «три гравці – шість ударів». Утім, Джуліус поважав директора школи, і те, що він упав у його немилість, стало вирішальним фактором для того, щоб хлопець захотів змінити своє життя. Але цього було замало, та й було вже запізно, тож єдине, що йому таки вдалося зробити, це витягнути оцінки на слабенькі четвірки. Про те, щоб знайти нових друзів, годі було й думати: він настільки вжився у свою «роль», що ніхто не зміг би розгледіти в ньому «нового» Джуліуса, яким він вирішив стати.

Як наслідок – пізніше Джуліуса завжди неабияк цікавив феномен людини, яка «застрягла в одній ролі»: він часто спостерігав за тим, як пацієнти групової терапії ставали зовсім іншими людьми, тоді як члени групи продовжували сприймати їх такими, якими ті були раніше. Те саме нерідко спостерігається і в родинах. Багато хто з пацієнтів скаржився, що поїздки до батьків перетворюються для них на справжнє пекло: їм доводилося опиратися бажанню інших знову втягнути їх у звичну для них роль, а також докладати колосальних зусиль, щоб переконати родичів у тому, що вони справді змінилися.

Джуліусів експеримент із перевтілення збігся з переїздом родини. У свій перший шкільний день у Вашингтоні, округ Колумбія (тоді якраз почалося бабине літо), хлопець шурхотів опалим листям платанів, прямуючи до школи Рузвельта й міркуючи над стратегією змін у своєму житті. Біля класу він побачив на стіні плакати кандидатів на посаду президента класу – і йому одразу сяйнула думка. Ще до того, як він дізнався, де розташований хлопчачий туалет, Джуліус запропонував свою кандидатуру на вибори.

Як кандидат він мав надто мало шансів на перемогу – їх практично не було. Порівняно з ним бейсбольна команда «Вашингтонські сенатори» Кларка Ґріффіта мала значно більше шансів піднятися з останнього місця. Хлопець нічого не знав про нову школу і ще не встиг познайомитися з жодним зі своїх однокласників. Чи брав би участь у виборах колишній Джуліус? Нізащо. Та саме про це і йшлося: новий Джуліус мав кинути собі цей виклик. Хіба це могло призвести до чогось поганого? Усі дізнаються про його ім’я, про те, що Джуліус Герцфельд – це сильна особистість, потенційний лідер, на якого треба зважати. Крім того, він був людиною діяльною.

Звісно, опоненти сприйматимуть його як невдалий жарт – як набридливу муху, нахабного незнайка. Джуліус це передбачив, а тому підготував цілу промову про здатність новачка побачити всі ті негативні риси, які залишаються невидимими для тих, хто надто довго живе при «корупційній» владі. Він був говірким хлопцем – чого тільки вартий його досвід улещування простачків у боулінг-клубі, щоб ті на нього поставили. Новому Джуліусу не було чого втрачати, тож він безстрашно підходив до групок школярів і казав: «Привіт, я Джуліус. Я тут новенький і сподіваюся, ви підтримаєте мене у виборах на посаду президента класу. Я ні чорта не тямлю у шкільній політиці, але самі розумієте: іноді свіжий погляд – це саме те, що треба. Крім того, я абсолютно незалежний – ні з ким не тусуюся, бо ще нікого не знаю».

Як з’ясувалося пізніше, Джуліусу вдалося не тільки змінити своє життя – він, чорт забирай, мало не виграв вибори. Школа Рузвельта була геть деморалізована: футбольна команда програла вісімнадцять ігор поспіль, а баскетбольна аж ніяк не тішила. Позиції двох інших кандидатів теж були вразливими: Кетрін Шуманн, розумна донечка миршавого священика з видовженим обличчям, який читав проповідь перед кожними шкільними зборами, була всезнайкою, яка не мала особливої популярності, а Річард Гайшман, симпатичний рудий футбольний півзахисник із бичачою шиєю, мав забагато ворогів. Джуліуса несли до успіху потужні хвилі протесту. На додачу (і це його добряче здивувало) його охоче підтримали майже всі єврейські школярі, а це була третина класу. До виборів вони були абсолютно аполітичними. Ці учні полюбили його – то була любов незграбних і нерішучих провінціалів до відважного й нахабного єврея з Нью-Йорка.

Ті вибори стали переломним моментом його життя. Він отримав таку підтримку за своє зухвальство, що вирішив розвивати свою нову особистість виключно навколо цієї риси. За нього боролися три єврейські братства, його вважали неабияким сміливцем, а також володарем такого безцінного «священного грааля» юності, як «особистість». Уже зовсім скоро школярі гуртувалися довкола Джуліуса під час обіду у шкільній їдальні, а ще після уроків його часто помічали з чарівною Міріам Кайє – редакторкою шкільної газети і єдиною школяркою, яка була настільки розумна, що змогла перевершити Кетрін Шуманн і виступила з промовою на випускному. Зазвичай Джуліус і Міріам ішли разом, тримаючись за руки, а зовсім скоро стали нерозлучними. Вона познайомила його з мистецтвом і відчуттям прекрасного; йому ж так і не вдалося зацікавити її драматичністю боулінгу чи бейсболу.

Авжеж, зухвальство далеко його завело. Він плекав цю рису, пишався нею, а пізніше просто-таки сяяв, коли чув, що його називають оригіналом, сміливцем, який не йде за юрбою, лікарем, якому не бракує мужності братися за випадки, що їх інші не здатні були подужати. Однак зухвальство має й темний бік – схильність до грандіозних планів. Надто вже часто Джуліус намагався зробити більше, аніж йому було до снаги, надто часто вимагав від своїх пацієнтів майже неможливого, змушуючи їх проходити тривале й не завжди ефективне лікування.

То що змусило Джуліуса вважати, що він зможе перевиховати Філіпа – здатність співпереживати чи вроджена впертість? Або ж це було грандіозне зухвальство? Насправді він не знав відповіді на це запитання. Коли вони йшли до кімнати групової терапії, Джуліус уважно подивився на свого впертого пацієнта. Пряме світло-брунатне волосся зачесане назад без проділу, шкіра щільно обтягує високі вилиці, напружено-уважний погляд, важкі кроки… Філіп мав такий вигляд, неначе його вели на страту.

Джуліусу стало його шкода. Щоб заспокоїти Філіпа, він м’яко мовив:

– Знаєш, Філіпе, групова терапія – річ напрочуд складна, проте в ній є одна риса, яку можна дуже легко передбачити…

Якщо Джуліус сподівався, що Філіпа природно зацікавить ця «риса, яку можна легко передбачити», то він помилився. Утім, психотерапевт приховав своє розчарування й вів собі далі, немовби Філіп таки спитав, що ж то за риса:

– Це те, що перша зустріч для новачка зазвичай буває цікавою – і він зовсім не відчуває дискомфорту, хоч і гадав, що все буде навпаки.

– Джуліусе, я не відчуваю жодного дискомфорту.

– Гаразд, тоді просто візьми це до уваги – на той випадок, якщо таки відчуєш.

Філіп зупинився коло дверей до кабінету, в якому вони зустрічалися кілька днів тому, однак Джуліус торкнувся його ліктя й провів коридором до наступних дверей. За ними розташовувалася кімната – з трьох боків від підлоги й до стелі її стіни закривали книжкові полиці. На четвертій стіні з трьох вікон, облицьованих дерев’яними панелями, можна було побачити японський сад, прикрашений кількома карликовими соснами, двома невеличкими альпійськими гірками та вузьким ставком завдовжки вісім футів, у якому плескалися золоті коропи. Меблі були прості й функціональні: маленький стіл неподалік від дверей і сім зручних ротангових крісел, розташованих колом. Два додаткові крісла стояли в кутках кімнати.

– Ну от ми й прийшли. Це моя бібліотека і кімната для групових занять. Поки всі зберуться, я поясню тобі основні моменти нашої роботи. Щопонеділка я відкриваю вхідні двері за десять хвилин до початку заняття, і члени групи приходять сюди самостійно. Я приходжу о пів на п’яту, ми одразу починаємо й закінчуємо о шостій. Щоб мені було простіше контролювати свої фінанси, оплата здійснюється наприкінці кожної зустрічі – просто залишай чек на столику коло дверей. Є запитання?

Філіп заперечно похитав головою і роззирнувся, глибоко вдихаючи повітря. Він підійшов до книжкових полиць, наблизив свого носа до рядів книжок у шкіряних палітурках і знову глибоко вдихнув, не приховуючи неабиякого задоволення. Він залишився там стояти, уважно розглядаючи назви томів.

Протягом наступних п’яти хвилин до кімнати зайшли ще п’ять членів групи; перш ніж сісти на місце, кожен із них кидав погляд на спину Філіпа. Незважаючи на гамір, Філіп навіть не обернув голови – він продовжував вивчати бібліотеку Джуліуса.

За тридцять п’ять років проведення групової психотерапії Джуліус бачив різних людей. Зазвичай сюжет був досить передбачуваний: новачок приходить із певним острахом, несміливо вітається з іншими учасниками, а ті, у свою чергу, вітають неофіта й називають свої імена. Подеколи в нещодавно сформованій групі побутує думка про те, що переваги лікування прямо пропорційно залежать від кількості уваги, що її кожен отримує від психотерапевта, а тому пацієнти можуть висловлювати протест проти новачків. Утім, у стабільних групах їх сприймають абсолютно нормально, вважаючи, що нові учасники на користь терапії й аж ніяк не применшують її ефективності.

Іноді новачки одразу приєднуються до дискусії, але зазвичай під час свого першого заняття вони мовчать, силкуючись зрозуміти «правила гри» й чекаючи, доки хтось запропонує їм приєднатися до розмови. Але щоб бути настільки байдужим – обернутися спиною до всіх присутніх? Такого Джуліус ще не бачив, навіть на групових заняттях із пацієнтами психіатричної клініки.

Авжеж, він таки схибив, запросивши Філіпа до групи. Досить і того, що сьогодні він має розповісти пацієнтам про свій рак. А тут ще й додатковий тягар, яким треба перейматися.

Але що не так із Філіпом? Можливо, його просто охопив страх – чи сором’язливість? Навряд чи. Ні, найімовірніше, він роздратований тим, що Джуліус наполіг на його участі в груповій терапії – і в такий пасивно-агресивний спосіб показує нам, що йому на все це начхати. «Господи, – подумав Джуліус, – як би я хотів просто на це не зважати. Нічого не робити. Нехай випливає або потопає. Не можу дочекатися тієї миті, коли група почне на нього «нападати». А вона таки почне».

Джуліус нечасто згадував анекдоти, але в пам’яті саме зринув жарт, який він почув багато років тому. Одного ранку син сказав матері: «Не хочу сьогодні йти до школи». «Чому?» – запитала мати. «З двох причин – я ненавиджу учнів, а вони ненавидять мене». Мати ж на це відповіла: «Ти маєш піти до школи з двох причин: по-перше, тобі вже сорок п’ять років, а по-друге, ти директор школи».

Авжеж, він уже дорослий. Психотерапевт, має свою групу. І його завдання – вводити в неї нових пацієнтів та захищати їх від інших і від самих себе. І хоча він ніколи не починав заняття, вважаючи, що краще заохотити учасників робити це самостійно, сьогодні Джуліус не мав вибору.

– Пів на п’яту – час починати. Філіпе, чому б тобі не сісти на місце?

Філіп обернувся на звук його голосу, однак не зробив жодного руху в напрямку крісла. Він глухий, чи що? Чи просто ідіот? Тільки після того, як Джуліус почав енергійно вказувати своїм поглядом на порожнє крісло, Філіп нарешті вмостився в ньому.

– Це наша група, – Джуліус звернувся до Філіпа. – Сьогодні з нами не буде однієї учасниці – Пем. Вона поїхала в подорож на два місяці. А тоді, повернувшись до інших пацієнтів, додав: – Нещодавно я говорив про те, що, можливо, до нас приєднається ще одна людина. Минулого тижня ми з Філіпом зустрілися – і сьогодні він починає свої заняття.

«Звісно, він починає сьогодні, – подумки скреготнув зубами Джуліус. – Дурна, ідіотська заувага. Ну все, годі з мене. Жодної підтримки з мого боку. Випливай або ж потопай».

Тієї ж миті до кімнати увірвався Стюарт – очевидно, він примчав просто з дитячої лікарні й навіть не встиг зняти лікарняного халата. Він упав у своє крісло й почав вибачатися за запізнення. А тоді всі учасники обернулися до Філіпа й четверо з них привітали його: «Я Ребекка, Тоні, Бонні, Стюарт. Привіт. Радий познайомитися. Ласкаво просимо. Я рада, що ти з нами. Нам потрібна свіжа кров, тобто нове вливання».

П’ятий член групи, досить привабливий чоловік із залисиною на потилиці, кружальцем світло-русявого волосся та обважнілою фігурою дещо пошарпаного футбольного тренера, сказав несподівано м’яким голосом:

– Привіт, я Ґілл. Філіпе, сподіваюся, ти не образишся, але мені терміново потрібна увага групи. Я ще ніколи не потребував її так, як сьогодні.

Жодної реакції.

– То як, Філіпе? – повторив Ґілл.

Той здригнувся, широко розплющив очі й ствердно кивнув. Ґілл повернувся до знайомих облич і почав розповідати:

– Новин чимало – і всі вони хаотично крутяться в моїй голові. Моя дружина після зустрічі зі своїм психоаналітиком сьогодні вранці була сама не своя. Я вже кілька тижнів торочу вам про те, як цей лікар дав Роуз книжку про жорстоке поводження з дітьми, і тепер вона переконана, що в дитинстві з неї познущалися. Це як фікс-ідея – чи як її називають – ідея-фіксе? – З цими словами Ґілл повернувся до Джуліуса.

– Idée fixe, – миттю втрутився Філіп. Його вимова була ідеальною.

– Ага, дякую, – мовив Ґілл, кинувши погляд на Філіпа, а тоді, вже тихіше, додав: – Ого! Непогано! – І знову почав розповідати: – Тож у Роуз з’явилася Idée fixe, що батько сексуально розбещував її, коли вона була дитиною. І з цим неможливо щось вдіяти. Чи пам’ятає вона конкретний випадок цього розбещування? Ні. Чи є свідки? Немає. Але її психотерапевт переконаний, що якщо вона перебуває у пригніченому стані, боїться сексу, якщо в неї трапляються провали в пам’яті та неконтрольовані емоції – особливо лють на чоловіків, тоді вона очевидно постраждала від сексуального насильства. Оце і є головна ідея тієї клятої книженції. І психотерапевт її сповідує. Як я вам розповідав, уже кілька місяців ми тільки про це й говоримо. Тепер її психотерапія стала нашим життям. У нас просто немає часу на щось інше – немає інших тем для розмов. Про сексуальне життя взагалі мовчу. Ніц нема – і сподіватися не варто. Кілька тижнів тому вона попросила мене зателефонувати її батькові, бо сама не хотіла з ним говорити, і запросити його на зустріч із її психотерапевтом. А ще зажадала, щоб я теж там був – так би мовити, для «захисту». Отже, я йому таки зателефонував – і він одразу погодився приїхати. Учора виїхав автобусом із Портленда, а сьогодні вранці на зустріч прийшов зі своєю потертою валізою, бо після розмови мав повертатися на станцію. Зустріч була справжньою катастрофою. Суцільний хаос. Роуз не вгавала – говорила й говорила. Нападала на нього. Навіть не намагалася якось стримуватися, навіть не оцінила той факт, що її старий проїхав кілька сотень миль, щоб потрапити на її півторагодинну консультацію. Звинувачувала його в усіх гріхах: буцімто, коли вона була малою, він запрошував сусідів, партнерів із покеру, колег з пожежної станції (її батько працював пожежником), щоб вони займалися з нею сексом.

– А він що зробив? – запитала Ребекка, висока й струнка сорокарічна жінка, справжня красуня. Вона нахилилася вперед, уважно слухаючи Ґілла.

– О, він повівся, як справжній чоловік. Він приємний старий – йому десь сімдесят – доброзичливий, милий. Я його бачив уперше. Я був просто вражений – Господи, хотів би я мати такого батька! Він просто сидів там і казав Роуз, що, якщо її настільки розпирає лють, найкраще, що вона може зробити, – це виплеснути її. Старий просто м’яко відкидав усі її божевільні звинувачення і припускав (до речі, я теж схиляюся до цього припущення), що насправді вона сердиться на нього через те, що він покинув родину, коли Роуз було дванадцять. Сказав, що її лють підживлювала (він фермер, тож висловився саме так) її мати, яка всіляко обмовляла його з того часу, як Роуз була дитиною. А ще додав, що мусив піти від них, бо життя з матір’ю загнало його в жахливу депресію, і якби він залишився, то вже був би на тому світі. Тут теж є раціональне зерно: я знайомий із матінкою Роуз, тож знаю, що й до чого. Авжеж, він мав рацію. Наприкінці заняття він попросив, щоб ми відвезли його на станцію, та перш ніж я встиг відповісти, Роуз сказала, що не почуватиметься в безпеці, перебуваючи з ним в одній автівці. «Зрозуміло», – мовив він і пішов, тягнучи за собою свою валізу. А коли через десять хвилин ми з Роуз їхали вздовж Маркет-стрит, я побачив його – сивий, згорблений чоловік волочить за собою валізу. Якраз почав накрапати дощ, і я сказав собі: «От лайно собаче!» Мені урвався терпець, і я сказав Роуз: «Він приїхав сюди заради тебе, заради твоєї психотерапії, він дістався сюди із самісінького Портленда. Ллє дощ, і, чорт забирай, я таки відвезу його на станцію». А тоді під’їхав до тротуару й запропонував йому сісти в машину. Роуз кинула на мене вбивчий погляд. «Якщо він сяде, я вийду», – сказала вона. «Зроби таку ласку», – відповів я. Показав їй на «Старбакс» на вулиці й запропонував зачекати, доки я не повернуся. Вона вийшла з автівки й пішла собі. То було п’ять годин тому. У «Старбаксі» її не було. Я поїхав до парку «Золоті Ворота» й тинявся там увесь цей час. А зараз міркую про те, щоб узагалі не повертатися додому.