Читать книгу Шопенгауер як ліки - Ірвін Ялом - Страница 11

Безтурботні дні раннього дитинства

Геть усе на боці релігії: одкровення, пророцтва, урядовий захист, найвища шана й визнання… Ба більше – безцінне право впроваджувати свої вчення у ніжному дитячому віці, внаслідок чого вони перетворюються практично на вроджені переконання.

Після народження Артура в лютому 1788 року Йоганна написала у своєму щоденнику, що їй, як і всім молодим матерям, подобається гратися з «новою лялькою». Але нові ляльки швидко стають старими, тож не минуло й кількох місяців, як мати втомилася від своєї іграшки – у Данцигу її огорнули нудьга і самотність. Усередині неї пробуджувалося якесь абсолютно нове відчуття – неясне усвідомлення, що материнство не є її істинним призначенням, що їй уготоване зовсім інше майбутнє. А влітку в заміському маєтку Шопенгауерів їй було особливо важко. Хоча Генріх і приїздив до неї на вихідні разом зі священиком, решту часу Йоганна проводила на самоті з Артуром та слугами. Через жахливі ревнощі Генріх заборонив дружині запрошувати сусідів чи покидати дім без вагомої причини.

Коли Артурові виповнилося п’ять років, його родина пережила великий стрес. Пруссія захопила Данциг, і перш ніж прибули прусські війська, на чолі яких стояв той самий генерал, якого Генріх образив за кілька років до цих подій, уся родина Шопенгауерів поспіхом виїхала до Гамбурга. Там, у незнайомому місті, Йоганна народила другу дитину, Адель. Відчуття, що вона потрапила в пастку, посилилося, і жінку огорнув глибокий розпач.

Генріх, Йоганна, Артур, Адель – батько, мати, син, донька – усіх їх об’єднував родинний зв’язок, однак насправді в них не було нічого спільного.

Для Генріха Артур був лялечкою, з якої мав згодом розвинутися майбутній очільник торгового дому Шопенгауерів. Як батько Генріх був типовим представником роду Шопенгауерів: передусім він дбав про справу, а на сина не зважав, бо гадав, що почне виконувати свої батьківські обов’язки тільки після того, як Артур «вийде» з дитячого віку.

А дружина – ким її бачив Генріх? З неї мало прорости наступне покоління Шопенгауерів, і ця жінка мала стати їхньою колискою. Її, небезпечно жваву, слід було стримувати, захищати і всіляко обмежувати.

А Йоганна? Що відчувала вона? Здобич у пастці! Її чоловік і годувальник Генріх став для неї трагічною помилкою, похмурим тюремником, який висотував із неї життя. А її син Артур? Хіба ж він не був частиною цієї пастки, цвяхом у її домовині? Як талановита жінка, Йоганна мала велике бажання проявити, реалізувати себе, і воно зростало із загрозливою швидкістю, тоді як Артур став для неї надто малою винагородою за подібне самозречення.

А молодша донька? Генріх її майже не помічав, і Адель зіграла незначну роль у сімейній драмі – їй судилося все життя пропрацювати особистою секретаркою Йоганни.

Отак кожен із Шопенгауерів ішов власним шляхом.

Під тягарем тривог і відчаю батько Шопенгауер добровільно пішов із життя через шістнадцять років після народження Артура: він піднявся на верхній поверх складу Шопенгауерів і кинувся з вікна в холодні води Гамбурзького каналу.

Матуся Шопенгауер, яку цей стрибок визволив із шлюбної пастки, струсила зі своїх черевичків гамбурзький пил і, мов нестримний вітер, чкурнула до Веймара, де невдовзі започаткувала один із найвідоміших літературних салонів Німеччини. Там вона близько потоваришувала з Ґете й іншими славетними літераторами, а також написала з десяток популярних любовних романів. Її персонажами переважно були жінки, яких змусили взяти шлюб із нелюбами, однак вони відмовилися народжувати дітей, бо все ще чекали на справжнє кохання.

А як щодо юного Артура? Артур Шопенгауер мав стати одним із наймудріших людей, які будь-коли жили на цьому світі. А ще – одним із найбільш нещасних людей, який ненавидів саме життя. Людиною, яка у віці п’ятдесяти п’яти років напише такі слова:

«Якби ж то ми могли бачити майбутнє… Подеколи діти скидаються на невинних в’язнів, яких, щоправда, засудили не на смерть, а на життя – і при цьому вони навіть не усвідомлюють, що означає цей вирок. Утім, кожна людина бажає дожити до старості… того стану, про який можна сказати: “Сьогодні погано, а з кожним днем буде ще гірше, доки не станеться найгірше”».