Читать книгу Шокова терапія. Оповідання - Саки - Страница 11

Лаура

– Адже це неправда, що ти помираєш? – запитала Аманда.

– Лікар дозволив мені пожити до вівторка, – відповіла Лаура.

– Але ж сьогодні вже субота! Ти це серйозно? – здивувалась Аманда.

– Не знаю, наскільки все це серйозно, але те, що сьогодні субота, – це точно, – відповіла Лаура.

– Смерть – це дуже серйозно, – сказала Аманда.

– А хіба я казала, що збираюся помирати? Швидше за все, я перестану бути Лаурою і стану чимось іншим. Наприклад, якоюсь твариною. Бачиш, якщо людина не дуже гідно прожила життя, вона перевтілюється в істоту, що стоїть на нижчому рівні розвитку. А я, якщо розібратися, жила не надто гідно. За певних обставин мені доводилося бувати дріб’язковою, брехливою, мстивою й усяке таке.

– Обставини тут ні до чого, – квапливо відповіла Аманда.

– Тобі це, швидше за все, не сподобається, але я все ж таки скажу, – зауважила Лаура, – що твій Егберт і є тією обставиною, завдяки якій людина стає такою. Причому повною мірою. Ти одружилася з ним – тут зовсім інші стосунки. Ти присягалася любити його, шанувати й терпіти. А я нічого такого не обіцяла.

– Не розумію, в чому винен Егберт? – запротестувала Аманда.

– Ні в чому. Уся провина повністю на мені,– зізналася Лаура. – Він був усього лише тією обставиною, яка виправдовувала мої вчинки. Приміром, днями він улаштував огидну сцену, коли я вивела на прогулянку цуценят коллі.

– Вони переслідували його курей і зігнали двох несучок із сідал. До того ж, гасали прямо по квітниках. Ти ж знаєш – він страшенно любить своїх зозулястих і свій садочок.

– Навіть якщо це й так, йому не варто було цілий вечір товкмачити тільки про це. Потім він сказав: «Гаразд, не будемо більше про це», – і саме тоді, коли вся ця розмова почала мені подобатися. Ось якраз тоді в мені прокинулися демони помсти, – додала Лаура й засміялася, не виявляючи ані найменшого каяття. – Наступного дня після інциденту з цуценятами я загнала весь його курячий виводок у сарай, де він зберігає насіння.

– Як же ти могла? – вигукнула Аманда.

– Це вийшло якось само собою, – відповіла Лаура. – Дві з них, щоправда, удали, що збираються нестися, але я була непохитною.

– А ми вирішили, що вони залізли туди випадково!

– Ось бачиш, – продовжувала Лаура, – у мене справді є підстави очікувати, що я перевтілюся в якусь низьку істоту. Припустимо, в тварину. Але якщо подивитися на речі тверезо, я ж була не найбільш кепською людиною, тому сподіваюся, що це буде славна тварина – струнка, рухлива, така, що любить потішитися. Наприклад, видра.

– Ні, не можу уявити тебе видрою, – похитала головою Аманда.

– Ну, якщо правду казати, то й ангелом ти мене

навряд чи можеш уявити, – зауважила Лаура. Аманда промовчала. Лаура, звісно ж, мала рацію.

– Мені здається, що бути видрою зовсім непогано, – продовжувала Лаура. – Цілий рік можна ласувати лососем або будь-якої хвилини притягти додому форель – замість того, щоб стовбичити на березі з вудкою, чекаючи, поки та клюне на муху, до якої їй зовсім байдуже. І ця природжена витонченість у рухах, чудове хутро…

– Не забувай про небезпеки, що завжди чатують на будь-яку видру, – перервала Аманда. – Це ж просто жах, коли тебе переслідують, цькують і, зрештою, заганяють і вбивають!

– Принаймні, аж ніяк не гірше, ніж процес повільного вмирання від суботи до вівторка, дюйм за дюймом. До речі, потім я могла б перетворитися на щось іще. Якби я була хорошою видрою, то, гадаю, могла б знову повернути собі людську подобу, нехай навіть найпростішу. Наприклад, я могла б стати маленьким голим хлопчиком-нубійцем.

– Краще б ти стала серйозною, – зітхнула Аманда. – Ось про що слід думати, якщо хочеш дожити до вівторка.

Проте Лаура померла в понеділок.

– Як недоречно, – поскаржилася Аманда своєму дядечкові, серу Лалуорту Куейну. – Я запросила купу гостей зіграти в гольф і порибалити, та й рододендрони зараз напрочуд гарні…

– Ну, Лаура завжди була неуважною до оточення, – зауважив сер Лалуорт. – Вона й народилася у святкові дні, коли в нас гостював один посол, який не терпів дітей, особливо немовлят.

– І завжди ці її божевільні ідеї,– продовжувала Аманда. – Ти не в курсі, чи не було в її родині душевнохворих?

– Душевнохворих? Ні, я нічого такого не чув. Її старий батько живе десь у західній частині Кенсингтону, але він, здається, цілком нормальний.

– Річ у тім, що в неї з’явилася думка, буцімто вона після смерті перетвориться на видру, – сказала Аманда.

– Із подібними ідеями доводиться стикатися так часто, і навіть серед тих, хто живе не на Сході, а в Європі,– зауважив сер Лалуорт, – що важко назвати їх божевільними. Звичайні примхи. А Лаура за життя була настільки непередбачуваною, що я б не взявся робити якісь висновки про те, як вона поведеться в потойбічному житті.

– Тобто ти думаєш, що вона справді здатна перевтілитися в якусь тварину? – запитала Аманда.

Вона була з тих жінок, які вважають за краще формувати власну думку з урахуванням позиції оточення.

Саме цієї хвилини до кімнати зайшов Егберт. Його вигляд викликав припущення про те, що він глибоко засмучений не тільки смертю Лаури.

– Хтось по-звірячому розправився з чотирма моїми курочками, – від порогу проголосив він. – Із тими, які в п’ятницю мали вирушити на виставку. Одну потягли і зжерли просто посеред нової клумби з гвоздиками, на яку я витратив стільки сил і коштів. Негідна тварюка обрала для своєї витівки найцінніших птахів і найкращу клумбу. Схоже, вона непогано орієнтувалася і знала, як за найкоротший час заподіяти найбільшої шкоди.

– Гадаєш, це лисиця? – запитала Аманда.

– Більше схоже на тхора, – припустив сер Лалуорт.

– Нічого подібного! – вимовив Егберт. – Там повсюди сліди лап із перетинками, і вони ведуть до того струмка, що протікає в нижній частині саду.

Я гадаю, це видра. Аманда нишком метнула погляд на дядечка. Егберт був такий схвильований, що відмовився від сніданку і пішов стежити за тим, як працівники зміцнюють сітчасту огорожу навколо курника.

– Знаєш, мені здається, що вона могла почекати хоча б до похорону, – ображено мовила Аманда.

– А що тут вдієш – це ж її похорон, – озвався сер Лалуорт. – Ось вам і приклад, як далеко може зайти дехто в неповазі до власного праху…

Незважаючи на те що пастору було вручено певну суму для поминання небіжчиці, черговий злочин було здійснено вже наступного дня. Поки родина зібралася на жалoбній церемонії, хтось винищив решту курей, які ще залишалися живими. Відступаючи, нещадний мародер, здавалося, навмисно прагнув потоптати всі квітники, разом із тим неабияк постраждали і полуничні грядки в нижній частині саду.

– А що коли запустити в сад собак, натренованих на видру? І я зроблю це якнайшвидше, – із холодним шалом промовив Егберт.

– Нізащо! Навіть думати про це забудь! – злякано вигукнула Аманда. – Тобто я хотіла сказати, що це ніяк не допоможе, і тим паче відразу після похорону…

– Це необхідно, – відрізав Егберт. – Якщо вже видра взялася за ці штучки, вона не зупиниться.

– Хтозна, може, тепер вона вирушить кудись іще, адже тут більше немає курей, – припустила Аманда.

– У мене таке враження, що ти хочеш захистити цю тварюку! – обурився Егберт.

– Останнім часом струмок зовсім обмілів, – заперечила Аманда. – Навряд чи це шляхетно – полювати на тварину, яка майже не має шансів урятуватися.

– Боже правий! – скипів Егберт. – Про яку шляхетність ти говориш? Я хочу одного: щоб цю тварину було знищено, і якомога швидше.

Але і млява протидія з боку Аманди зійшла нанівець, коли наступної неділі, поки родина перебувала в церкві, видра залізла в будинок, витягла з погреба півлосося й роздерла його – до того ж, не десь, а в кабінеті Егберта, засіявши дрібною лускою дорогий перський килим.

– Якщо так далі триватиме, незабаром вона оселиться у нас під ліжками й почне хапати нас за п’яти, – процідив крізь зуби Егберт.

Й оскільки Аманда непогано знала цю конкретну видру, вона здогадувалася, що це цілком імовірно.

Увечері, напередодні того дня, на який було призначено полювання, Аманда дуже довго блукала на самоті уздовж берега струмка, видаючи дивні звуки, які сама вона вважала собачим гавкотом. Ті, кому довелося це чути, вирішили, що вона готується до виступу на сільському святі, де має намір імітувати голоси тварин, що мешкають на фермі.

Про результати заходу, що відбувся наступного дня, Аманді розповіла її приятелька й сусідка Аврора Баррі:

– Шкода, що ти все пропустила, сидячи вдома. Ми чудово провели час. І знаєш, ми знайшли злодійку майже відразу – у ставку, що в нижній частині твого саду, до якого впадає струмок.

– Ви… ви вбили її? – тремтячим голосом запитала Аманда.

– Ну, звісно. Чудовий екземпляр, притому самка. Вона дуже вкусила твого чоловіка, коли той намагався переслідувати її. Бідолашне створіння, мені чомусь шкода її. Коли цю видру вбивали, у неї був абсолютно людський погляд… Можливо, я верзу дурниці, але знаєш, кого мені нагадав цей погляд?.. Люба, що з тобою?..

Коли Аманда майже оговталася від нервового зворушення, Егберт вирушив разом із нею в подорож долиною Нілу, щоб вона остаточно одужала. Зміна атмосфери і клімату справді допомогла їй відновити душевний спокій.

На витівки хитромудрої видри, котра захотіла урізноманітити своє меню, відтепер вона дивилася так, як вони на те заслуговували. Аманда, яка завжди вирізнялася урівноваженістю, знову стала такою, як раніше. Тому навіть потік прокльонів, якими сипав її чоловік, перевдягаючись у сусідній із їхньою спальнею кімнаті, не міг порушити її безтурботного спокою того вечора, коли вона тихо сиділа перед туалетним дзеркалом у номері одного з каїрських готелів. І це при тому, що багато слів, які вивергав Егберт, узагалі не входили до його звичайного лексикону.

– У чому річ? Що там у тебе сталося? – з веселою цікавістю запитала вона.

– Цей невіглас кинув усі мої чисті сорочки у ванну! Ну, постривай, я ще дістануся до тебе…

– Що за невіглас? – запитала Аманда, яка вже ладна була розсміятися.

Егберт так обурювався, що вдавався до абсолютно невідповідних висловів.

– Ти хочеш знати? Невіглас в образі голого, смаглявого і пронозливого хлопчика-нубійця! – гаркнув Егберт, з’являючись у дверях.

Від тієї хвилини хвороба Аманди повернулася – і, здається, остаточно.

Хряк

– На галявину можна потрапити і з іншого боку, – повідомила місіс Стоссен дочці.– Спершу через вигін, а потім через фруктовий сад, обгороджений живоплотом, де, між іншим, сила-силенна кущів аґрусу. Минулого року я вже ходила цим шляхом, коли родини не було. Із саду через хвіртку можна потрапити на алею, обсаджену дроком, і тільки-но ми туди прийдемо, відразу змішаємося з гостями, неначе ми дами зі списку запрошених. Так найбезпечніше. Якщо ж спробувати через головний вхід, є ризик зіткнутися віч-на-віч із самою господинею. Виникне незручність, тим паче, що нас не запрошували.

– Чи не занадто це складно?

– Звісно, якщо просто збираєшся в гості. Але ж тут ідеться про головну подію літа. На цю зустріч із княгинею запрошено всіх хоч трохи впливових осіб графства – за винятком нас із тобою, і значно важче буде вигадувати пояснення, чому нас там не було, ніж скористатися цим плутаним шляхом. Учора я зустріла на дорозі місіс К’юверінг і поговорила з нею про княгиню, уникаючи інших тем. Однак вона ніби не зрозуміла натяку і не надіслала запрошення. Але ж це не моя провина, еге ж?.. До речі, ми вже майже на місці; тепер залишається перетнути газон, а потім через хвіртку зайти до саду.

Місіс Стоссен та її донька, які причепурилися для урочистого прийому й випили для хоробрості по ковточку, пройшли через вигін і сад, немов дві прикрашені прапорцями прогулянкові барки, що рухаються вниз за течією річки, де місцеві жителі ловлять форель. Ледь помітна квапливість в їхньому пересуванні поєднувалася з обачністю – немов будь-якої хвилини на горизонті могли з’явитися ворожі судна.