Читать книгу Шокова терапія. Оповідання - Саки - Страница 3

Експрес мчав угорською рівниною до Балканського півострова.

У купе вагона першого класу сиділи двоє англійців, підтримуючи цілком доброзичливу бесіду, яка, втім, час від часу видихалася.

Уперше вони зустрілися в холодних досвітніх сутінках на тій межі, де у німецького орла, що наглядає за тим, що відбувається в Центральній Європі, виростає ще одна голова, землі тевтонів переходять від Гогенцоллернів до Габсбургів і де чиновники завжди відчувають бажання поритися у валізах і саквояжах пасажирів, зайвий раз викликавши у тих напад роздратування.

Після зупинки у Відні, що тривала цілий день, мандрівники знову зустрілися в потязі і з задоволенням виявили, що опинилися в одному купе. Зовнішність і манери старшого начебто видавали в ньому дипломата, хоча насправді він мав безпосереднє відношення до виноторгівлі. Молодший, безсумнівно, був журналістом. Обидва не були балакучими, і кожен по-своєму відчував удячність до попутника за те, що той не набридає йому розмовами. Тому їхня бесіда складалася з окремих рідких фраз, між якими минало чимало часу.

Найбільше їх цікавила новина, яку повідомили віденські газети. Напередодні з Лувра зникла всесвітньо відома картина видатного майстра.

– Ця прикра подія, напевно, викличе безліч наслідувань, – зауважив журналіст. – Так часто трапляється.

– Чесно кажучи, цього давно слід було очікувати, – відповів виноторговець.

– Утім, у Луврі й раніше траплялися крадіжки.

– А я оце зараз замислився не про крадіжки предметів мистецтва, а про викрадення людей. І в зв’язку з цим пригадав випадок із моєю тітонькою Кріспін Емберлі.

– Здається мені, краєчком вуха я чув про цю справу, – озвався журналіст. – Але на той час я перебував за межами Англії і так і не з’ясував, що ж насправді сталося.

– Я готовий розповісти, як усе було, – звісно, покладаючись на вашу делікатність. Нехай це залишиться між нами, – промовив виноторговець. – І насамперед хочу підкреслити, що зникнення місіс Емберлі в нашій родині не вважали такою вже фатальною втратою. Мій дядечко Едвард Емберлі був людиною не боязкою. Більше того – у політичних колах його вважали доволі сильною особистістю, а насправді він повністю перебував під пантофлею у дружини. Скажу по честі: я ще не зустрічав людини, яка після більш-менш тривалого спілкування з моєю тітонькою не стала б залежною від неї. Що ж удієш: є люди, які з’являються на світ лише для того, щоб панувати над іншими. Ось і Кріспін Емберлі народилася, щоб розпоряджатися, вказувати, дозволяти, забороняти, втілювати свої рішення і бути суддею всім і в усьому. А оскільки їй судилося саме це, вже з раннього віку вона діяла відповідно до свого призначення. Увесь дім перебував під її деспотичним гнобленням, і кожен поступався Кріспін із приреченістю равлика, захопленого осіннім приморозком.

Я був тільки племінником, тому лише час від часу відвідував будинок родини Емберлі. Тітонька при цьому ставилася до мене, як до нежитю, який сам по собі неприємний, та все ж колись закінчиться. Натомість сини й доньки боялися її панічно: їхні заняття, уподобання, меню, розваги, дотримання релігійних приписів, манера зачісувати волосся – усе регулювала й регламентувала ця дама залежно від її власних бажань і примх.

Зупиняюся на цьому настільки докладно, щоб ви зрозуміли, з яким невимовним подивом сприйняли в домі раптове й незрозуміле зникнення Кріспін. Так само, якби посеред ночі безвісти зник собор Святого Павла або готель «Пікаділлі». Тітоньку до цього дня ніщо не хвилювало й не турбувало – навпаки, напередодні зникнення у неї з’явилося відразу кілька причин насолоджуватися життям. По-перше, молодший син повернувся зі школи з незадовільною оцінкою, і того дня вона мала вчинити над ним суд і призначити відповідне до злочину покарання. Якби зник хлопчик, то цьому цілком можна було б знайти пояснення. А по-друге, в самому розпалі було листування тітоньки з деканом[4] округу, що здійснювалося через газету. Місіс Емберлі звинувачувала бідолашного в єресі, непослідовності й ухилянні від відповідей за допомогою порожніх софізмів, що не є гідним священнослужителя. Якби все йшло своїм звичаєм, не було б такої сили, яка змусила б тітоньку перервати цю запеклу суперечку.

Одне слово, дядечко звернувся до поліції, але намагався діяти так, щоб справа про зникнення не потрапила в газети, а те, що вона не стала з’являтися на людях, пояснили тим, що місіс Емберлі за станом здоров’я вирушила до приватного санаторію.

– А як реагували інші члени сім’ї? – поцікавився журналіст.

– Усі молоді леді негайно придбали велосипеди. Мода на велосипеди ще не минула, особливо у жінок, а Кріспін наклала на це згубне захоплення повне вето. Молодший син у наступному семестрі дійшов до того, що цей семестр став для нього останнім у тій школі. Старші ж припустили, що їхня матінка вирушила подорожувати на континент, і заходилися завзято розшукувати її, причому здебільшого в околицях Монмартра, де шансів знайти її не було ані найменших.

– І що ж, вашому дядечкові так і не вдалося нічого з’ясувати?

– Ні, правду сказати, деякі відомості у нього були, хоча я, звичайно, про це нічого не знав. За деякий час він отримав послання, в якому хтось повідомляв, що його дружину викрадено і вона перебуває за межами Англії. Нібито її ховають на одному з незліченних острівців біля берегів Норвегії, де у неї є все необхідне. Звісно, там була і вимога викупу: викрадачі правили одноразово дуже велику суму і побажали надалі отримувати по дві тисячі фунтів щороку. Якщо ж це не буде виконано, негідники погрожували негайно повернути свою жертву в сім’ю.

Журналіст якусь хвилину мовчав, потім неголосно засміявся.

– Досить незвичайний спосіб отримати викуп, – зауважив він.

– Ви просто не знаєте мою тітоньку, – заперечив виноторговець. – А якби знали, то здивувалися б, що вони не забажали значно більше.

– Розумію. І що, ваш дядечко піддався спокусі?

– Річ у тім, що йому доводилося думати не тільки про себе, а й про інших членів родини. Знову потрапити у рабство до місіс Емберлі після того, як усі вони ковтнули свободи, стало б для них справжньою трагедією. Були, однак, і інші міркування. Втративши дружину, дядечко глибоко змінився.

Він став більш заповзятливим і рішучим, а разом із цим зросли його популярність і вплив. Якщо раніше його вважали яскравою особистістю, то тепер про нього заговорили як про єдину по-справжньому сильну особистість. І він знав, що все це зійде нанівець, якщо він знову опиниться в становищі чоловіка місіс Емберлі. До того ж він був людиною дуже заможною. І хоча дві тисячі фунтів на рік – для будь-кого гроші чималі, ця ціна не здавалася йому грабіжницькою або завищеною, щоб забезпечити відсутність Кріспін Емберлі.

О, звісно, він страждав від докорів сумління! Однак виправдання знайшлося: згодом, уже розповівши мені про всі тонкощі цієї справи, дядечко сказав, що виплачував викуп з однієї причини – боячись, що в разі відмови викрадачі якнайжорстокіше помстяться полонянці за своє розчарування. Зазвичай він додавав: «Краще вже знати, що її доглядають десь на Лофотенських островах як бажану гостю, яка платить за все сама, ніж дозволити Кріспін знову взятися за старе вдома».

Отже, він надсилав цей щорічний податок настільки ж пунктуально, як оплачують страховий поліс на випадок пожежі й повені, і з такою ж пунктуальністю отримував підтвердження про надходження грошей із короткою припискою: мовляв, місіс Емберлі здорова й добре почувається. В одному з таких повідомлень згадувалося, що вона зайнята проектом реформи церковного управління, який має намір подати на розгляд пасторам-острів’янам. В іншому було сказано, що поважну даму здолав напад ревматизму і їй довелося здійснити недовгу подорож на континент для побачення з медиками. У зв’язку з цим вимагали – й, відповідно, отримали, – ще вісімдесят фунтів.

Звичайно, викрадачі були зацікавлені діяти так, щоб їхня жертва якомога довше залишалася живою і здоровою. Але таємниця, що оточувала все, пов’язане з викраденням Кріспін і деталями угоди з викрадачами, свідчила про чудову організацію всієї справи. Мій дядько платив високу ціну, але він, принаймні, мав розраду: гроші діставалися справжнім знавцям свого ремесла.

– А як же поліція? Невже вони припинили будьякі спроби розшукати даму, яка так несподівано зникла? – поцікавився журналіст.

– Не зовсім. Час від часу поліцейські чини відвідували дядечка, щоб висловити чергову версію і повідомити йому, які додаткові відомості могли б пролити світло на долю його дружини, яка так несподівано зникла. Утім, мені здалося, що вони й самі підозрюють, що дядечко дещо приховує від влади. Але підозри так і залишилися підозрами, позаяк одного чудового дня Кріспін Емберлі, після восьми років відсутності, несподівано повернулася до свого дому, який залишила так загадково. І за досить драматичних обставин.

– Невже втекла від викрадачів?

– А її ніхто й не викрадав. Головною причиною стала раптова і майже повна втрата пам’яті в результаті легкого мозкового удару. Цієї миті вона перебувала далеко від дому – і, звісно, забула туди дорогу, як забула й багато іншого. Місіс Емберлі зазвичай одягалася приблизно так, як одягаються домоправительки в заможних родинах, і немає нічого дивного в тому, що вона вирішила, ніби вона і є домоправителька, старша покоївка або щось подібне. Не дивно також, що люди повірили цим її твердженням і, зрештою, допомогли їй отримати пристойне місце.

Вона якось змогла дістатися до самого Бірмінгема і влаштуватися в заможному домі, а її енергія і завзяття в наведенні ладу в кімнатах частково компенсували її незламну впертість і бажання панувати. Тільки уявіть, яким шоком для Кріспін стало, коли тамтешній вікарій по-батьківськи звернувся до неї зі словами «люба моя» – вони саме сперечалися про те, де має розташовуватися піч у парафіяльному залі для зборів. І тієї ж хвилини пам’ять несподівано повернулася до неї.

«Мені здається, ви забули, з ким розмовляєте», – отруйно зауважила вона, і це було трохи занадто, якщо врахувати, що вона і сама до тієї хвилини про це й гадки не мала.

– А що ж лиходії з Лофотенських островів? – вражено запитав журналіст. – Кого вони тримали в ув’язненні?

– Привид, міфічну фігуру. Тут діяв шахрай, який добре знав про атмосферу в домі – швидше за все, хтось зі слуг, кого раніше звільнили. Принагідно він спробував видурити в Едварда Емберлі велику суму. На більше він не розраховував, побоюючись, що жінка, яка зникла, раптом з’явиться. Ну, а в подальшому щорічні виплати в дві тисячі фунтів стали приємним додатком до головної здобичі.

Кріспін Емберлі після повернення додому з великим сумом виявила, що внаслідок восьмирічної відсутності її влада над дорослими синами й доньками практично зійшла нанівець. А ось чоловік її так і не досяг хоч трохи помітного становища в політиці. Усі його сили були згаяні на те, щоб більш-менш виразно пояснити, на що витрачалися всі ці тисячі фунтів протягом аж восьми років… Овва, ось уже й Белград, – отже, ще одна митниця…