Читать книгу Шокова терапія. Оповідання - Саки - Страница 7

Огастеса Меллоукента вважали романістом із перспективою. Іншими словами, обмежена кількість людей читала його книги. Проте ця кількість дедалі зростала, і можна було сподіватися, якщо він продовжить щороку публікувати по роману, то дедалі ширше коло читачів потроху звикне до Меллоукента й почне запитувати його твори у бібліотеках і книгарнях. За порадою видавця він відмовився від імені Огастес, яке йому дали при хрещенні, і став зватися Марком.

«Жінкам подобаються імена, за якими, як їм здається, ховається хтось сильний, хто не марнує слів, знає відповіді на всі запитання, але не збирається на них відповідати. За ім’ям Огастес немає нічого, крім зманіженого неробства, натомість таке поєднання, як «Марк Меллоукент», не рахуючи того, що ім’я та прізвище починаються з однієї літери, яка надає виразності, створює уявлення про людину сильну, прекрасну й добру – щось на кшталт генерала Джорджа Карпентера і превелебного… як там його? Одне слово – мужність і доброчесність в одній особі».

Одного грудневого ранку Огастес сидів у кабінеті і працював над третьою главою свого восьмого роману. Він уже встиг досить докладно – для тих, хто сам не може нічого подібного уявити, – описати, який вигляд має в липні сад такого собі парафіяльного священика. Тепер він був занурений у не менш докладний опис почуттів юної дівчини, спадкоємиці стародавнього роду священиків і архідияконів, яка щойно виявила, що місцевий листоноша – цілком симпатичний молодик.

«Їхні очі на коротку мить зустрілися, коли він простягав їй кілька листів і товсту пачку номерів “Іст Ессекс Ньюс”. Лише частка секунди – і світ змінився, як раніше вже бути не могло. Вона відчула: будь-що треба заговорити з ним, порушити важку мовчанку, яка скувала обох. “Як почувається ваша матінка?” – запитала вона».

Творчу працю перервала служниця.

– До вас тут якийсь джентльмен, сер, – сказала вона, простягаючи візитівку, на якій було написано ім’я «Кайафас Двелф». – Каже, у вкрай важливій справі.

Меллоукент завагався і поступився. Значущість місії відвідувача була, напевно, перебільшеною, але йому ще ніколи не доводилося зустрічати людину на ім’я Кайафас. Що ж, це може бути цікавим.

Містер Двелф виявився людиною невизначеного віку. Його низьке чоло, холодні сірі очі й рішуча манера триматися виказували тверді наміри. Під пахвою він тримав книгу солідного розміру, і цілком могло бути, що стос таких самих томів він залишив у передпокої. Відвідувач сів іще до того, як йому було запропоновано це зробити, поставив книгу на стіл і звернувся до Меллоукента, немов читаючи по писаному:

– Ви літератор, автор кількох відомих книг…

– Саме зараз я працюю над новим романом і вельми зайнятий, – багатозначно промовив Меллоукент.

– І, звісно ж, – уставив відвідувач, – час має для вас особливе значення. Цінна кожна хвилина, чи не так?

– Саме так, – погодився Меллоукент, демонстративно глянувши на годинник.

– Ось тому, – прорік Кайафас, – книга, яку я хочу запропонувати вашій освіченій увазі,– саме та річ, яка вам, напевно, стане в пригоді. «Все про все» є буквально незамінною для людини, яка пише. Це не якась там енциклопедія, інакше я й не подумав би

вас турбувати. Це воістину невичерпне джерело корисної інформації, яку викладено в найкоротшій і найдоступнішій формі…

– Тут у мене на полиці,– перервав письменник, – просто під рукою, стоїть цілий ряд довідників, із яких я беру всю необхідну інформацію.

– Цілий ряд! А тут, – вів далі продавець, не втрачаючи надії продати свій товар, – усе вмістилося в одному великому томі. Неважливо, про що ви хочете довідатися або який факт бажаєте уточнити. «Все про все» дасть вам те, що потрібно, в найкоротшій і найзрозумілішій формі. Припустимо, вам знадобилися відомості з історії. Скажімо, вас цікавлять обставини життя Джона Хасса. І ось що ми маємо: «Хасс, Джон, видатний релігійний реформатор. Народився тисяча триста шістдесят дев’ятого, спалений тисяча чотириста п’ятнадцятого. На загальну думку істориків, у його смерті винен імператор Сигізмунд».

– Якби його спалили в наші дні, всі запідозрили б суфражисток, – зауважив Меллоукент.

– А візьмімо, наприклад, птахівництво, – продовжував Кайафас. – Ця тема неодмінно виникне в романі з сільського життя. І на цей випадок у нас тут є все: «Для леггорнів характерна дуже висока несучість. Міноркам зазвичай бракує материнського інстинкту. Позіхання у курчат, його причини та лікування. Як відгодовувати каченят і своєчасно постачати їх на ринок». Бачите, є все, нічого не втрачене.

– Крім того, що міноркам навряд чи вдасться прищепити материнський інстинкт.

– А спортивні рекорди? Чи багато людей, навіть серед любителів і знавців спорту, могли б одразу повідомити, який кінь виграв на перегонах у такомуто році? Але й це ще не все…

– Шановний сер, – перервав його Меллоукент, – у моєму клубі є не менше чотирьох членів, які не тільки можуть сказати, який кінь виграв у такомуто році, але і який мав би виграти і чому не виграв. Якби у вашій книзі можна було знайти пораду, як позбутися подібної інформації, від неї було б більше користі, ніж від усього, що ви тут наговорили.

– Географія! – ніби й не чуючи зауваження Меллоукента, продовжував Кайафас, – ось предмет, у якому людина, яка пише з такою швидкістю, може запросто припуститися помилки. Буквально днями один відомий літератор змусив Волгу впадати в Чорне море замість Каспійського. А якби він мав таку книгу…

– На столику з рожевого дерева позаду вас лежить найточніший і найвірогідніший сучасний атлас світу, – сказав Меллоукент, починаючи злегка дратуватися. – А тепер, сер, я змушений просити вас піти.

– Атлас, – уперто зауважив Кайафас, – указує лише напрямок течії річки й основні міста, через які та протікає. Тим часом «Усе про все» розповість вам про пейзажі, особливості судноплавства, вартість поромних переправ, домінантні види риб, говірку

човнярів і години відплиття річкових пароплавів. Крім того, вона розповість вам…

Меллоукент глянув на грубе, немовби викарбуване з каменю, безжальне і рішуче обличчя торговця. Той, з усього видно, не збирався підводитися зі стільця, на якому самовільно розсівся, і продовжував вихваляти удавані переваги свого сумнівного товару. І тут письменника охопив похмурий дух суперництва. Чому він має безпорадно вислуховувати ці виснажливі і непереконливі умовляння? Чому б йому, нарешті, не виправдати те суворе і горде ім’я, яке він прийняв? Не якийсь там Огастес, а сам Марк Меллоукент повинен показати себе у всій красі й поговорити з цим балакучим пройдисвітом по-своєму!

Несподівано йому сяйнула думка.

– Скажіть, вам не доводилося читати мою останню книгу «Вільна коноплянка»? – запитав він.

– Я не читаю романів, – коротко відповів Кайафас.

– О, цей ви просто зобов’язані прочитати, його повинні прочитати абсолютно всі,– зауважив Меллоукент, знімаючи книгу з полиці.– За це видання в крамниці з вас візьмуть шість шилінгів, але у мене ви можете отримати його за чотири шилінги і шість пенсів. У п’ятому розділі є чудове місце, яке, я впевнений, вам неодмінно сподобається. Героїня на ім’я Емма в березовому гаю чекає на Гарольда Хантінгдона, якого пророкують їй за чоловіка. Вона й сама не від того, щоб одружитися з ним, але приховує це аж до п’ятнадцятої глави. Ось, послухайте: «По

всюди, наскільки сягало око, перекочувалися під вітром рожево-лілові та пурпурні хвилі вересу, що був подекуди розцвічений жовтуватим стрімчаком і рокитником й облямований тендітними сріблясто-зеленими молодими берізками. Крихітні блакитні й коричневі метелики пурхали над суцвіттями вересу, насолоджуючись сонцем, високо в небі співали жайворонки. Був один із таких днів, коли вся природа…»

– У «Все про все» ви знайдете найповнішу інформацію про вивчення природи, – на півслові перервав письменника книготорговець, проте в його голосі вперше почулася втома. – Лісівництво, життя комах, сезонні міграції птахів, освоєння степів і прерій. Адже я вже казав, що людина, якій доводиться мати справу з найрізноманітнішими темами, не зможе обійтися без…

– Так-так, але тоді, можливо, вас зацікавить одна з моїх ранніх книг – вона називається «Небажання леді Колламптон», – промовив Меллоукент, нишпорячи поглядом по полицях. – Дехто вважає її найкращим моїм романом. Чекайте, та ось же вона! На обкладинці лише дві плямочки, тому я не правитиму з вас більше трьох шилінгів і дев’яти пенсів. Але дозвольте мені прочитати вам зачин! Отже: «Леді Беатріс Колламптон увійшла в довгу напівтемну вітальню. Очі її світилися надією, яка й далі видавалася їй безпідставною, губи тремтіли від страху, якого вона не вміла приховати. У руці вона тримала

маленьке віяло, тендітну іграшку з атласного дерева, що було прикрашене шовковою тасьмою. Щось раптом хрумкнуло, тільки-но вона переступила поріг. Віяло розлетілося на дрібні шматочки». Непоганий початок, погодьтеся. Відразу зрозуміло – щось затівається або ось-ось станеться.

– Я не читаю романів, – похмуро повторив Кайафас.

– Але подумайте про те, як вони можуть вам придатися, наприклад, довгими зимовими вечорами! – вигукнув письменник. – Тут вони просто незамінні. Або, припустімо…

Кайафас не став чекати, поки його почнуть спокушати уривками з наступного захопливого роману. Пробурмотівши щось на кшталт того, що в нього немає жодної хвилини на порожні розмови, він підхопив свій горезвісний том, що претендував на універсальне знання, і попрямував до виходу.

Важко було розібрати, що відповів несподіваний гість, коли Меллоукент із полегшенням попрощався з ним, але письменникові здалося, що в крижаних сірих очах торговця спалахнув вогник ревнивої ненависті.