Читать книгу Шокова терапія. Оповідання - Саки - Страница 8

Якось увечері Елла Маккарті сиділа в Кенсингтонських садах[5] на масивній зеленій лаві, байдужо поглядаючи на глухий куточок парку, якому весняне цвітіння надало воістину тропічної пишності. Раптом неподалік з’явилася знайома постать.

– Вітаю, Берті! – стримано промовила Елла, коли молодий чоловік наблизився до лави і сів – трохи метушливо, але не забувши подбати про напрасовані стрілки своїх штанів. – Чи не правда, чудовий вечір?

З огляду на почуття, що вирували в душі Елли, це зауваження не мало нічого спільного з дійсністю. До того як з’явився Берті, вечір здавався їй яким завгодно, але тільки не чудовим.

Берті відповів чемно і стримано. І вже зібрався про щось запитати Еллу, але вона випередила його:

– Дякую тобі за чудові носові хустинки. Вони саме такі, як я хотіла. Але дещо отруїло мені радість від твого подарунка, – додала вона, злегка набурмосившись.

– Що трапилося? – занепокоївся Берті. Чи не вибрав він, бува, хустинки не того розміру, який годиться дарувати жінкам?

– Щойно мені доставили їх, я хотіла написати тобі, щоб подякувати… – продовжувала Елла, і Берті стривожився ще дужче.

– Але ж ти знаєш мою матір! – заперечив він. – Вона відкриває мої листи, і якщо їй стане відомо, що я роблю комусь подарунки, це стане темою для розмов щонайменше на півмісяця.

– У двадцять років ти міг би… – почала Елла.

– Двадцять мені виповнюється у вересні,– перервав Берті.

– Нехай так. Але й у віці дев’ятнадцяти років і восьми місяців, – вела далі Елла, – ти міг би бути вже настільки самостійним, щоб розпоряджатися своєю кореспонденцією.

– На жаль, це не завжди вдається. Мати розпечатує всі листи, які приносить листоноша, кому б вони не призначалися. І я, і сестри вже не раз висловлювали обурення, але вона все одно робить по-своєму.

– На твоєму місці я б щось вигадала, щоб покласти цьому край, – твердо заявила Елла, і Берті раптом відчув, що все задоволення, яке мав принести їй подарунок, зійшло нанівець через супутню прикру обставину…

– У тебе неприємності? – запитав у Берті його приятель Кловіс, коли того ж вечора вони зустрілися в плавальному басейні.

– Чому ти так думаєш? – здивувався Берті.

– Коли в басейні бачиш людину з трагічним поглядом, – сказав Кловіс, – це відразу впадає в очі,

оскільки на ній, крім погляду, мало що вдягнуто. Невже їй не припали до смаку хустинки? Тоді Берті розповів про те, що його мучило.

– Розумієш, як кепсько виходить, – додав він. – Дівчині є про що тобі написати, а вона не може надіслати тобі листа у звичайний спосіб.

– Хтозна, де заробиш, де проробиш, – зауважив Кловіс. – Доведеться й мені застосувати свою винахідливість, щоб вигадати відповідне пояснення, чому я практично не пишу листів.

– Ти все жартуєш, – ображено відвернувся Берті.– А от якби мати розкривала всі твої листи, тобі було б непереливки.

– Ніяк не збагну, чому ти дозволяєш їй так чинити.

– А що я можу вдіяти? Я сто разів намагався довести, що…

– Очевидно, ти використовував слабкі аргументи. От якби щоразу, коли це трапляється, ти непритомнів за столом, або влаштовував істеричний напад, або піднімав ночами з ліжка всю сім’ю, щоб вони послухали, як чудово ти декламуєш уривки з «Пісень Невинності та Досвіду» Вільяма Блейка[6], то в подальшому до твоїх прохань ставилися б із більшою повагою. Для багатьох зіпсований обід або перерваний сон означають більше, ніж чуже розбите серце.

– Ох, краще б ти замовк, – сердито буркнув Берті, бризкаючи на Кловіса, після чого той пірнув і зник під водою.

За два дні після наради в басейні в поштовій скриньці опинився лист, адресований містерові Берті Хайзанту. Звичайно, він одразу ж потрапив до рук його матері. Місіс Хайзант належала до тих дурнуватих осіб, котрих постійно цікавлять чужі справи, і що ці справи інтимніші, то краще. Листа вона розкрила б у будьякому разі, але те, що на конверті значилося «особисто в руки», а сам лист сходив досить відчутними пахощами парфумів, змусило її зробити це так квапливо, що вона навіть забула про звичайні запобіжні заходи.

Сенсація, що чекала на неї всередині, перевершила всілякі очікування.

«Carissimo[7],– значилося в листі.– Я весь час думаю – а чи зможеш ти зробити це? Тобі знадобиться неабияка сміливість. І не забудь про коштовності. Це, звісно, дрібниця, але саме дрібниці цікавлять мене найбільше. Завжди твоя Клотильда.

P. S. Твоя матінка не повинна знати про моє існування. Якщо вона почне свої звичайні розпитування, заприсягнися, що ніколи навіть не чув про мене».

Місіс Хайзант постійно переглядала листи Берті, відшукуючи в них сліди юнацьких захоплень і безпутності, й, нарешті, її підозри виправдалися – і як! Мозок її гарячково запрацював. Те, що якась особа, яка підписалася іноземним ім’ям Клотильда, звертається до Берті, користуючись цілком викривальною припискою «завжди твоя», безмежно розбурхало її уяву. А тут іще й таємнича згадка про якісь коштовності!

Вона одразу згадала, що в багатьох романах і п’єсах коштовності відігравали головну і вкрай хвилюючу роль, а тепер під дахом її власного будинку, можна сказати, просто в неї на очах, син затіває якусь інтригу, в якій коштовності фігурують просто як «дрібниця»!

Берті мав повернутися за годину, але вдома були його сестри. І місіс Хайзант не втратила можливості полегшити душу.

– Берті потрапив до лап негідної авантюристки! – заволала вона. – До того ж, її звуть Клотильда, – додала місіс Хайзант, вважаючи, що доньки від самого початку мають знати все найгірше.

Трапляється, що приховування непривабливих виявів дійсності йде молодим дівчатам зовсім не на користь.

До моменту, коли Берті з’явився додому, мати висловила всі можливі й неможливі версії про походження його огидної таємниці. Дівчата, однак, схилялися до думки, що їхній брат швидше безхарактерний, ніж глибоко зіпсований.

– Хто така Клотильда? – таким було перше запитання, щойно Берті переступив поріг.

Коли ж він рішучо відмовився визнати, що знайомий зі згаданою особою, його презирливо висміяли.

– Непогано ж ти засвоїв урок! – в.їдливо вигукнула місіс Хайзант.

Але як тільки вона зрозуміла, що син і не думає схаменутися і покаятися, її іронія змінилася люттю.

– Про обід і не мрій, поки не зізнаєшся у всьому! – прогриміла вона.

Щоб дошкулити матері, Берті влаштував невеликий пікнік, навідавшись до комори і забравши всі необхідні інгредієнти до своєї спальні. Там він замкнувся і чудово перекусив, якщо не брати до уваги того, що мати раз у раз починала гамселити в зачинені двері, вимагаючи, щоб він негайно зізнався у вчинених злочинах. Діяла вона з наполегливістю людини, яка переконана: якщо безперестанку запитувати одне й те саме, рано чи пізно отримаєш відповідь.

Однак Берті зовсім не збирався підтверджувати це припущення, що не мало жодного підґрунтя. Минула година в безплідних перемовинах, а за цей час до поштової скриньки опустили ще одного листа, позначеного припискою «особисто в руки».

Місіс Хайзант кинулася на нього, як кішка, що впустила одну мишу і раптом виявила в межах досяжності голуба. Вона чекала нових одкровень – і отримала їх.

«Отже, ти все ж таки наважився! – Так, без будь-якого звертання, починався новий лист. – Бідолашна Дагмар! Тепер, коли з нею покінчено, мені її навіть трохи шкода. Усе пройшло дуже вдало, мій пустунчику, прислуга переконана, що це просто самогубство, і, гадаю, ніякого галасу не буде. І все ж таки не чіпай коштовності, поки коронер не завершить дізнання. Клотильда».

Місіс Хайзант перевершила всі можливі межі щодо криків. Вона стрімголов побігла вгору по сходах і шалено застукотіла в двері синової спальні.

– Негіднику, мерзенний хлопчисько, що ти зробив із Дагмар?

– Ну ось, тепер іще й Дагмар на мою голову, – огризнувся Берті.– Наступною буде, мабуть, якась Джеральдіна.

– Ось тому я й витрачала стільки сил, щоб утримати тебе вдома вечорами! – вголос ридала місіс Хайзант. – І навіть не намагайся щось приховати від мене – лист Клотильди красномовно свідчить про твої злодіяння!

– А в ньому нічого не сказано про те, хто вона така, ця особа? – поцікавився Берті.– Я постійно чую це ім’я і не проти хоча б щось дізнатися про неї. Я кажу цілком серйозно, але якщо ти маєш намір продовжувати ці неподобства, я буду змушений викликати лікаря. Я, звісно, звик до необґрунтованих звинувачень, але про цілий уявний гарем поки що не йшлося!

– А листи? Ці листи теж уявні? – зойкнула місіс Хайзант. – І що там із коштовностями, з покійною Дагмар та її уявним самогубством?

Відповіді на ці непрості запитання зі спальні не було, а вечірня пошта принесла ще один лист «особисто для Берті». Саме він і відкрив очі місіс Хайзант на те, про що вже невиразно здогадувався її син.

«Любий Берті,– зазначалося там, – сподіваюсь, я не остаточно збив тебе з пантелику своїми фіктивними посланнями від імені вигаданої Клотильди. Днями ти згадав, що прислуга чи хтось інший у тебе вдома переглядає твою пошту. Тому я вирішив: а чи не надати тому, хто розкриє мої листи, можливості почитати щось більш захопливе, ніж банальне листування приятелів? Їхній зміст, звісно, може декого шокувати, але користь, безперечно, буде. Твій Кловіс Сангрейл».

Місіс Хайзант була знайома з Кловісом і трохи побоювалася його. І зрозуміти те, що містилося в його листі ніби між рядками, було зовсім не важко.

Миттєво замовкнувши, вона знову постукала в двері кімнати Берті – цього разу дуже обережно, майже боязко.

– Тобі лист від містера Сангрейла. Усе, про що я тебе розпитувала, виявилося нерозумним розіграшем. Це він писав ті страшні листи… Але куди ж ти?

Берті зустрів матір, стоячи на порозі. Він був уже в пальто і в капелюсі.

– Піду по лікаря, нехай усе ж таки подивиться, чи все з тобою гаразд. Звісно, це був розіграш, але жодна розсудлива людина не повірила б у всі ці нісенітниці щодо вбивств, самогубств і коштовностей. За останні дві-три години ти здійняла стільки галасу, що я тільки дивуюся – як ще будинок не завалився.

– Але що ж я мала подумати, Берті? – скорботно простогнала місіс Хайзант.

– Я б сказав тобі, що думати, – гордовито промовив Берті.– Якщо тобі до вподоби мучити себе через чужі листи, то звинувачувати тобі слід тільки себе. І все ж таки я йду по лікаря…

У Берті з’явився великий шанс, можливо, єдиний у своєму роді, і він знав про це. Його мати усвідомлювала, наскільки сміховинний вигляд матиме, якщо вся ця історія набуде розголосу. І була готова дати хабар за мовчання.

– Берті, присягаюсь, я більше ніколи не братиму твоїх листів! – пообіцяла місіс Хайзант.

Що до цього додати? Тільки те, що у Кловіса тепер немає відданішого друга і слуги, ніж Берті Хайзант.